Таким чином ми могли вже носити по три матраци зараз. Але ніхто нам поки що "спасибі" не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:
— Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!
Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа, Лукича, новенькі носилки, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!
— От вам і грузовик! — гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.
Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову вправляти— ся, хто швидше запне віконце.
Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, що ми так хутко впоралися.
— Оце молодці! — мовив він.— Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.
А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав;
— Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!
— А можна,— Митько питає,— ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.
— Звичайно! Звичайно! — зрадів начальник табору.— Тільки відпочиньте.
Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.
— Я ж казав: усюди має бути організація! — хвалився Митько.
Коли увечері відбулася лінійка, наша перша табірна лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.
Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр... Який же то відпочинок без матраців і ковдр?
Ніякого!
Перша ніч
Отже, на перший табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали завчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть не всі ще вожаті приїхали. Він сказав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія — так буде й надалі.
— Це, мабуть, ми — поодинокі випадки,— шепнув Митько, і я з ним погодився.
Потім виступив Сергій Анатолійович і знову казав, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.
Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.
Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.
Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.
Ми вже познайомилися з деякими хлопцями — Юрком, Вітьком і Вовкою — і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.
Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились в наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці — два, і, щоб повністю зайняти третій, хлопців не вистачило.
Ми повкладались, але спати не хотілося.
— Треба, мабуть, піти полякати дівчат,— коли розмови й сміх кругом стихли, сказав Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.
— Навіщо? — запитав Славко.
— Тому що в таборах завжди лякають,— із знанням справи пояснив Митько.— Ти підеш, Серього?
Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.
— От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться,— мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.
Проте ніякого лементу не зчинилось, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.
— Я тобі полякаю! — сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він.— Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик — і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.
— Я не хотів,— виправдувавсь Митько.— Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав — там дівчата.
— Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! — І начальник табору пішов.
— Чуєш, Серього? — мовив Митько.— Ти побачив би, як він злякався!
— Та ну? — не повірив Славко.
— Злякався, точно! Та як...
— Що?
— Та як ухопить мене за руку.
— Якби він злякався, то за руку не хапав би.
— З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.
І ми знічев’я почали розповідати різні історії.
Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко — про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалю Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі дурні запитання він і відповідати не хоче.
— Коли так,— образився Митько,— я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді — ніщо в порівнянні з моєю.
Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що снить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.
У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:
— В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок...
Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього,— темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.
— ...Стояв чорний-пречорний стіл,— зловісно шепотів мій друг.— А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна...
Як не дивно, Славко вислухав розповідь майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив його за ногу.
Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що то він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.
— Просто ти мені одразу сподобався,— пояснював він.— А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай — мене ця людина не цікавить.
Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти акордеон.
— Це ти навіщо? — здивувався Митько.
— Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися кожного дня,— пояснив Славко.
— Так уже ж пізно!
— Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно,— відповів Славко,— то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.
Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.
Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.
— Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або "бітлів".
— Так темно ж,— виправдувавсь Славко.— Клавішів не видно.
— А як не видно, то не грай.
Але Славко не послухався і оголосив мі мажор.
Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.
— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати.— Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!
— Ну от, знов Омельчук...— заканючив Митько.— Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?
— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка.— Це ти вирішив грати?
— Ага! — щиросердо зізнався той.— Мені потрібно вправлятися кожного дня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.
— Ну нічого,— втішив його начальник табору.— Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!
— Бач,— мовив перегодя Митько.— Йому — так нічого, а мене — так із табору...
Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.
Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. "Це ж треба,— думалось,— не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки".
І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були п р о с т о кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були н е п р о с т о кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів зразу. Кроки наблизились до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.
"Може, злодій? — майнула думка.— Або якийсь бандит?" І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету й врепіжить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знов наближалися.
Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але, коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.
— Ха-га,— сказав він.— Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.
— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.
— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би,— мовив Митько.— Мало чого! Може, ліжко яке чи тумбочку.
— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?
— А зовсім не обов’язково,— запевнив Митько.— Зовсім не обов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.
— Що ж, він буде ліжко серед ночі закопувати?
— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? — розсердився Митько.— Що я, грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.
Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.
— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.
— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік залунали таємничі кроки.
Славко ухопив мене за руку.
— Не треба, хлопці,— зашепотів він.— Хай собі ходить.