Найкращий намет

Стельмах Ярослав

Сторінка 2 з 10

Таким чином ми могли вже носити по три матраци зараз. Але ніхто нам поки що "спасибі" не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

— Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа, Лукича, новенькі носилки, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

— От вам і грузовик! — гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову вправляти— ся, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, що ми так хутко впоралися.

— Оце молодці! — мовив він.— Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав;

— Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!

— А можна,— Митько питає,— ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.

— Звичайно! Звичайно! — зрадів начальник табору.— Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

— Я ж казав: усюди має бути організація! — хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, наша перша табірна лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр... Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!

Перша ніч

Отже, на перший табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали завчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть не всі ще вожаті приїхали. Він сказав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія — так буде й надалі.

— Це, мабуть, ми — поодинокі випадки,— шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анатолійович і знову казав, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.

Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.

Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.

Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями — Юрком, Вітьком і Вовкою — і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились в наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці — два, і, щоб повністю зайняти третій, хлопців не вистачило.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

— Треба, мабуть, піти полякати дівчат,— коли розмови й сміх кругом стихли, сказав Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

— Навіщо? — запитав Славко.

— Тому що в таборах завжди лякають,— із знанням справи пояснив Митько.— Ти підеш, Серього?

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

— От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться,— мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилось, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

— Я тобі полякаю! — сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він.— Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик — і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

— Я не хотів,— виправдувавсь Митько.— Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав — там дівчата.

— Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! — І начальник табору пішов.

— Чуєш, Серього? — мовив Митько.— Ти побачив би, як він злякався!

— Та ну? — не повірив Славко.

— Злякався, точно! Та як...

— Що?

— Та як ухопить мене за руку.

— Якби він злякався, то за руку не хапав би.

— З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев’я почали розповідати різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко — про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалю Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі дурні запитання він і відповідати не хоче.

— Коли так,— образився Митько,— я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді — ніщо в порівнянні з моєю.

Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що снить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.

У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:

— В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок...

Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього,— темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.

— ...Стояв чорний-пречорний стіл,— зловісно шепотів мій друг.— А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна...

Як не дивно, Славко вислухав розповідь майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив його за ногу.

Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що то він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.

— Просто ти мені одразу сподобався,— пояснював він.— А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай — мене ця людина не цікавить.

Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти акордеон.

— Це ти навіщо? — здивувався Митько.

— Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися кожного дня,— пояснив Славко.

— Так уже ж пізно!

— Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно,— відповів Славко,— то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.

Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.

Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.

— Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або "бітлів".

— Так темно ж,— виправдувавсь Славко.— Клавішів не видно.

— А як не видно, то не грай.

Але Славко не послухався і оголосив мі мажор.

Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

— Це ти, Омельчук, знову? — зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати.— Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!

— Ну от, знов Омельчук...— заканючив Митько.— Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

— Дивно! — мовив начальник табору, вгледівши Славка.— Це ти вирішив грати?

— Ага! — щиросердо зізнався той.— Мені потрібно вправлятися кожного дня, а сьогодні, виходить, я день пропустив.

— Ну нічого,— втішив його начальник табору.— Завтра гратимеш удвічі більше ніж звичайно. А зараз — спати!

— Бач,— мовив перегодя Митько.— Йому — так нічого, а мене — так із табору...

Він іще трохи побубонів, а тоді замовк і засвистів носом. Славко дихав глибоко, і я зрозумів — він теж спить.

Я ж заснути не міг — весь час перевертався з боку на бік і сердився на Митька із Славком. "Це ж треба,— думалось,— не давали людині спокою, балакали, бігали по табору, верещали й грали на акордеоні, а тепер сплять мов убиті. А ти тут мучся безсонням у юні роки".

І раптом я почув знадвору чиїсь кроки. Власне, якби то були п р о с т о кроки, то нічого незвичайного чи страшного в них і не було б. Але то були н е п р о с т о кроки: якісь обережні, скрадливі — це я зрозумів зразу. Кроки наблизились до нашого намету, проминули його й стали оддалятись.

"Може, злодій? — майнула думка.— Або якийсь бандит?" І тут чогось я згадав Митькову розповідь про червону руку. Не можу сказати, що від того на душі моїй полегшало. Я накривсь із головою, але стало ще страшніше — уявлялося, що той, хто ходить знадвору, зайде до намету й врепіжить по голові, а то й душити почне своєю червоною рукою. Я мерщій вистромив носа назовні: ледь чутні кроки знов наближалися.

Я хутко натягнув на ноги сандалі й розбудив Митька із Славком. Спершу Митько розсердився, але, коли взнав, що табором хтось бродить, зрадів.

— Ха-га,— сказав він.— Я знаю, чим це діло пахне. Хтось узнав, що відкриття затримується на два дні, тож тут майже нікого нема, і вирішив скористатися нагодою і щось украсти.

— Що ж тут можна вкрасти? — здивувався Славко.

— Ну, якби я був злодієм, то й сказав би,— мовив Митько.— Мало чого! Може, ліжко яке чи тумбочку.

— І пхатися із тим ліжком чи тумбочкою через ліс?

— А зовсім не обов’язково,— запевнив Митько.— Зовсім не обов’язково. От я читав, що деякі злодії закопують крадене неподалік од місця злочину, а коли вже ту річ перестають шукати, викопують і спокійнісінько йдуть додому.

— Що ж, він буде ліжко серед ночі закопувати?

— Та звідки я знаю! Чого ти причепився до мене? — розсердився Митько.— Що я, грабіжник який?! Треба спіймати його на гарячому.

Коли Славко почув, що треба когось ловити, то злякався і сказав, що з нами не піде, а залишиться в тилу, тобто у наметі.

— Це про всяк випадок, щоб я міг розказати, як усе було.

— Це ж про який такий випадок? — поцікавився Митько, але Славко не відповів, бо знову неподалік залунали таємничі кроки.

Славко ухопив мене за руку.

— Не треба, хлопці,— зашепотів він.— Хай собі ходить.

1 2 3 4 5 6 7