Од Тора довелось простувати степом, як морем — ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох — і ми пішли пішки; що було з нами запасу — поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу... По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав на Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклониться батьківській і матчиній могилі. Прийшов — й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей — заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу,— а, бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..
Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала йому злая доля!
Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться — принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:
— Як же мені розказувати,— сердито обізвався дід,— коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..
— Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму,— перебила хазяйка,— тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.
— Добре, добре, розкажу,— чом не розказать?
Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.
— От тепер,— каже,— якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..
ІV
Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:
— Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь — правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечор, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.
Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно — надежний був, а друге — такого не знайти і на Запорожжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях... такий з нього чуприндир, що кращого не знайти і у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. "Що воно за біс,— подумав дід,— чи не характерник..." Хотів вже був до його обізваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться — із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.
— Чого ти мене звав? — спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.
— Питаєш, чого,— промовив козак,— хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..
— От за чим!—каже дівчина.— Я давно вже се знаю.
— Та ні,— одказав козак,— не за тим... Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю... Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю!.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..
— Не треба мені твого кохання, не проси й мого,— одрізала дівчина, одвернувшись,— цур тобі, пек тобі!
"Е,— подумав дід,— яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!"
— Слухай, Одарко,— знов почав козак,— будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!
— Не зробиш того, чого моя душа бажає...— одвітила дівчина, важко зітхнувши.
— Зроблю, єй же єй, зроблю,— каже козак,— заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм,— щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані... от що!
"Як він, гаспидів син, кумедно божиться", подумав дід.
— Не віриш? — пита козак.
— Не вірю,— одвітила дівчина.
— Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку...
Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі,— якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! — і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.
І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!
— Ох,— застогнала дівчина, ухопившись за щоку,— як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш,— каже,— ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.
— Добре,— каже козак,— нумо женихатись у воді.
Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він її не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! — "Що се за вража мати! — подумав дід.— Чи вони люди, чи, може, чортяки?"
Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться — стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись, і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть — така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся — як виточена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тільки роздивився дід — аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс,— хвостик! Виходить, що дівчина — відьма. Глянув на козака — аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. "Еге, так от воно що!" Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: "Хай же вам біс!" Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робити: припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.
— Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт.
— Не скажу,— одказала відьма,— не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить...
— Чи довго ж будеш моєю, як обіцяю?
— Десять рік,— каже відьма.
— Добре, усе зроблю! (чорт протягнув руку). От тобі рука і моє пекельне слово!
— Хто ж нас розіб’є? — спитала відьма,— треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.
— Є кому розбити,— каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід,— там,— каже,— під кущами сховався запорожець.
— Хіба у запорожців чиста душа? — пита відьма.— Вони ж самі п’яниці та розбишаки...
— Еге, розказуй,— каже чорт,— нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по писанію: не водяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну... Ей, Кириле! — гукнув чорт,— ходи лишень сюди та розбий нас.
Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.
— Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт.— Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякавсь!..
Досадно дідові — бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякавсь.
— Чого ж тут лякаться? — обізвався дід, а сам аж труситься.
— Так чому ж не йдеш?
— Люльки шукаю; загубив у траві та й не знайду.
— Та не бреши,— люлька у кишені.
"Диявольський син! — подумав дід,— він усе знає: од його ніяк не одбрешешся".
— Розбивай! — каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.
— Як же я вас розіб’ю? — каже дід.— От стану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.
— Хіба тобі повилазило? — каже чорт,— глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.
— Що за біс?! Справді замерзло... Чого ж воно замерзло? — пита дід.
— Того,— каже чорт,— що вона — бодай її! — так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.
— А чого ж се, чорте,— пита дід,— біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?
— Еге! — каже чорт,— це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.
"От такого б кохання нашим дівчатам!" подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задригало ніжками та й пірнуло.
— Що воно таке? — спитав дід,— жаба чи що?..
— Ні,— каже чорт,— довго за руки держались, так чортеня вродилось.
"Ну, не бісові ж тобі й чорти,— подумав дід,— які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уже й чортеня привели".
— Ну, тепер кажи,— питає чорт відьму,— чого душа твоя бажає?
— Спасенія,— промовила відьма.
Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемериці понюхав.
— Не можна сього,— застогнав він,— і не проси! Ніяк не можна!
— Чому? — спитав дід.
— Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.
— Брехня,— каже дід,— як покається, то і втретє прийме!..
— Та ну вже, мовчи,— гримнув на його чорт,— коли не знаєш писанія.
— Ні, знаю,— каже дід,— я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.
Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.
— От, приміром, сказати,— каже,— я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, як би він не помилував грішної, коли вона кається?
— Так коли ж вона вже одхрестилась...— пробубонів чорт.
— Не велика вада,— перебив дід,— піп і вдруге перехрестить і дуне на тебе, і плюне! ...
Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.
— Ти ж сам знаєш,— обізвалась до чорта відьма,— що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.
— Нащо слухала матір,— ти мала свій розум і свою волю!..
— І се брехня,— сміло перебив дід,— бо як піде на правду, то він і чорта не злякається.— Нуждою та страхом,— каже,— можна до усього приневолити чоловіка.
— Подумайте самі, чого просите,— заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний),— як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі?..