Ми знаємо лише наші Марусеньки і Калиноньки з соловейками та Гриців під вербою… Чи сняться нашим дядькам, які, наївшись тепер товстих вареників, запивають їх самогоном чи хандрою, ці кришталеві палаци, ці павільони, де так дешево купити все, що дає щастя, все, що вириває душу з буденних (це дослівно її слова) стисків сірого оточення… Тут людина отруїлася розкішшю і тоне у ній, а там тонуть у гною смердячої ріллі, у чаді самогону.
– Заждіть, – перебив я знов… – Не гарячіться. Вам так їх шкода?…
– Що хочете цим сказати?
– Нічого… Он музика грає…
І дійсно. К-р-р-а-а-ка-ка-ка, – рипів саксофон.
Ми курили… Сьорбали каву і мовчали. Може, я й занадто грубо перебив потік гарячих, як окріп, слів Даду. Посередині сновигали, чи краще літали, як м’ячі, кельнери у фраках і щиро накрохмалених манішках, помахуючи серветками.
Навколо море голів…
Мене перекинуло також в інший світ рідне моє, власне почуття. Видавалося, чи, краще, я уявляв собі, що ті широкі, блискучі двері кав’ярні відчиняються і звідти раптом показується моя мати. Коли б у цю пору раптом ударив грім і зворушив увесь цей натовп, і то, думаю, не викликав би більшого здивування в юрби, як поява цієї істоти. Так не пасує вона сюди. Я бачу її у такому вигляді, як звик завше її бачити, з негарним, зовсім висохлим обличчям, з запалими, ніби силою вбитими глибоко очима, у порваному кожусі, з якого на всі сторони стирчить вовна, у великих чоботях. Вона йде просто на мене і простягає руки. Чорні, жилаві, висушені, як осикові тріски. Вона несміливо просовується поміж мармуровими столиками, зоставляючи сліди гною на сірому, м’якому килимі. Вона наступає на чистесенькі жовті черевички елеґантних пань…
І що ж я?… Що зробити мені? Чи обернутися серед цієї препишної юрби і тричі сказати: "Не знаю?…" Чи, схопивши голову, дико вереснути, вдати божевільного і втекти? Чи просто брутально, разом з льокаями випхнути на вулицю її?… Ту, яка, пам’ятаю, один раз на кутю, як і сьогодні, вечором обняла мою голову, гладила по ній шорсткою рукою і казала:
– Я добре вишпарила тебе сьогодні, але ти заробив. Не бий Василини, вона мала ще й дурна…
– Мила мамо!… – я мало не крикнув голосно, та схаменувся і лише сказав: – Завтра день моїх уродин, Даду.
– Знаю, – відповіла вона, нахмурившися, бо легенько закопилила губки на мою мовчанку. Я вже сказав, що вона, либонь, двацятий раз питала, пощо кличу її, коли не хочу розмовляти. Я ж лише думав, як їй не набридло завше одно й те саме питати й чого, коли так, іде зі мною.
Покликав кельнера і заплатив. Він приніс нашу гардеробу, ми одягнулися, підняли коміри і покинули "Crystal Palace".
Зимова, мокра, убрана у світло електрики вулиця мала характер зачарованої прірви, де міститься все взагалі, що потрібне людській істоті. І коли б уявити себе там, де ходив ти колись, серед простору, обмеженого лише небосхилом, де бачиш лише себе, землю і блакитну глибінь, коли станеш не раз повний почувань, що розривають без болю груди, а твої вуста не наспівують якоїсь обридлої "Сузани", а хочуть крикнути: "Осанна!…" Хочуть крикнути: "Небо!… розгорни свої груди, відкрий свою мудрість, бо я бог, я хочу бути богом, хочу осягнути твою глибінь!.." Так, тут, ось тут у юрбі, ти лише хробак… Чорні постаті сновигають сюди й туди, равкають авта, під ліхтарем нафарбована, змерзла повія, до якої підходять і відходять постаті, видно, не сторгувавшись… Так. А там іде дядько Григор до якоїсь Мотовилівки, а дядько Сидір до Гаврилівки. На півдороги зустрілися…
– Далеко до Мотовилівки, дядьку, добрий вам день?… – питає Григор.
– А ще п’ятнацять з гаком, доброго вам здоров’я! – відповідає Сидір.
– Го-го!… Ще шмат, не завадить і поснідати. Чи не присядете й ви?
І сідають обидва край дороги, виймає Григор засохлу шкоринку чорного хліба, трощить її порепаними пальцями і дає кусок Сидорові… Сидір має воду, і їдять, і п’ють вони, і дякує Григор Богові за добру погоду, а Сидір жалується на кепський врожай, і ця тема захоплює їх, і довго-довго, години три пробалакають вони про погоду і врожай, і ще розходячись, не можуть скінчити цікавої розмови.
Зміст і повнота життя… Для означення цього тяжко дібрати слів. Зміст. Висмокче людина-паразит усю мудрість, увесь той зміст із землі, скує її нещасну залізом, здавить, а вона із своїми містами, які так таємничо витріщилися в її грудях, помалу здихатиме і дійде до того, поки, зробивши останній поворот, зірветься з орбіти і потоне в просторі…
Ну, до цього не дійде. Це смішно! І дійсно смішно. І мені смішно… Але мрію. Часом, коли почуваєш себе якимсь маленьким дурником, мимоволі хочеться помріяти. Я ж мушу бути таки людиною. Таки мушу бути нарешті. А ви як думаєте, Даду?
Вона не вміла відповісти, а я боявся. Ми два ріжні світи, два світи з ріжними думами й світоуявленнями.
Хутко наблизилися до вулиці, до тихої і глибокої, як прірва, вулиці, де жила Даду. Було не темно, але і не так яскраво, як у центрі.
Мені раптом чомусь стало шкода її. Ще недалеко від дому, де вона живе, я щільно притиснув її лікоть до свого боку, так що вона глянула мені у вічі. Дадуся зирнула так, ніби дякувала… І мені стало ще більше шкода. Здавалося, що між нами чогось бракує, що дійсно я – падлюка, завсіди лише дратую її.
Очі її, боюся сказати, чи відбивають вони її душу. Бідна істотка!… Вона часто на мене сердилася, і навіть дуже часто. Вона кричала, що я дикун, нахаба без темпераменту… себто про темперамент завше йшло, коли ми де-небудь під музику сьорбали каву і курили.
Я ж дійсно ніколи не уявляв собі, щоб вона стала моєю любкою, не вважаючи, що ноги її такі гарні і що спідниця така коротка.
Аж сьогодні, після довгого дратування, після того як вона так хотіла балакати, а я так довго мріяв, навіть ніби не звертаючи на неї уваги, мені стало шкода її… І коли б це не на вулиці, а в кімнаті, я напевно погладив би ту милу, шовкову голівку, яку звуть "бубікопф". Я навіть не цілував її, бо її вуста видавалися мені такими сухими, що тратили всяку насолоду. Вони не мають тієї отрути, яка приносить часом стільки нещастя. Ні…
Вона ніби відгадала мої думки, і коли ми стояли вже коло дверей дому, де жила, вона сказала: "Зайдіть. Мама буде рада. Ми послухаємо радіо. У нашого господаря гарний апарат".
Ну, я й зайшов. Жила в партері великого дому, наймаючи з матір’ю в одного купця дві гарні кімнатки.
У першій, яка була і їдальнею, і сальоном, зустріла її мати, висока, струнка; не вважаючи на те, що голова вся біла, мала постать молодої дівчини. Одягнута в чорну сукню, а на грудях її теліпався монокль. Вона не дуже радо зустріла мене, але мирилася із становищем і була привітна. По десяти хвилинах від нашого приходу вона почулася вже втомленою і, попрощавшись, пішла спати. Я не шкодував її відходу, а дочка?… Вона, присівши в куток темно-зеленої канапи, підперла ручкою підборіддя і дивилася ну… куди? Просто у простір. Що думала вона? Байдуже. Я поглядав часом на неї, пробував навіть зазирнути у вічі, хотів розпочати розмову, та не знав, звідки. Нарешті наважився нагадати про радіо. Вона байдуже і не встаючи простягнула до столу, де стояв телефон, зняла слухальце.
Вона питала у господаря, чи ми можемо зараз слухати радіо.
Дістала відповідь "так", і перейшли до просторної кімнати, де було досить холодно. Господар, чи може його син, бо молодий і як коноплина тоненький, наставив апарат і по хвилині вийшов, сказавши з янгольською усмішкою: "До побачення", чисто, як часом у великій крамниці, де люди бувають до неможливості чемні.
Achtung, Achtung!… ага, Берлін… Почав чогось шукати українського. Варшава, Прага, Катовиці, Рим, Париж, Москва… зупинився на хвилинку. Там співала співачка… якісь горлові звуки. Де ж Україна? Не можна знати. Видно, кепський апарат. Даду починало це дратувати, вона хотіла слухати яку-небудь легку музику, я ж шукав Харкова. Нарешті натрапив. Там якийсь виклад… Дужий, неукраїнський голос, балакав по-українськи, часто ломаючи слова, мішаючи багато російських, казав про якийсь обман. Видно, антирелігійний виклад. Дурнувато балакав, та видавалося, що він каже щось наймудріше, що може лише сказати людина. Я милувався лише звуками рідних слів, хоч і фальшиво вимовлюваних.
Дадусь гнівалася…
У космосі, у просторі, у темноті, що огорнула нашу кулю, несуться хвилі, несуться без перерви, нестримано, не знаючи ні кордонів, ні рас. І принесли вони з далекого, рідного краю з собою щось невимовно болюче, але таке рідне. Хто відірвав кусочок мого серця? Хто крає, хто шарпає його, хто двігає по ньому тоненькими дротиками, хто довбається в ньому брудними пальцями, хто обсипав його червоним приском?!… Хто?!… І обертається поволі земна куля, а на ній Україна. На ній малесенька плямочка, що зветься Україна. Я бачу її, я чую її, я схожу з верхів і бачу тебе… Чим ти багатий?! Гей, мовчать, злидні, мовчать!… І коли б сонце було добре, воно зродило б і нам долю. Я чув… радіо казало… "…І коли, товариші, Україна, ета, каторая так много перенесла, которою уґнєталі, ето все було дякуючі боґу, блаґадаря реліґії"…
І я обернувся на вершині гори своєї мудрості, вистрілив сам у своє серце і крикнув блюзнірські слова прокляття.
Мені хотілося бути циніком. Хотілося перебрати всі слова лайок і послати тим, з вини яких страждає наш край. Хочу зірвати з них манливу корону і топтати, топтати… Мені не треба мудрості, не хотів я і не потрібував жодного права. Було шкода лише чогось, шкода до такого глибокого болю, який, мабуть, відчував Христос, ронячи на камені криваві сльози.
…Де ж твої міста?! Де ж твої сталеві обручі, які обхоплювали б світ? Де твої… ах, та геть з цим!…
Схопився, прискочив до Даду, сів коло неї і, міцно обнявши, почав голосно і довго цілувати її. Цілував так голосно, що вона злякалася, встала і зробивши більше світла у кімнаті, здивовано всміхалася, а по її обличчі розлилося полум’я… Навіть оченята, здається, блиснули.
– Що вам? – спитала,
– О, як я вас люблю, Даду! – кричав, коли ми перейшли знов до її кімнати. – Може, я й дивак, та ви не дивуйтесь!… При тому всьому, при такій обстанові…
– Якій? Яка тут обстанова?…
– Ах, знаєте, радіо… І… ні. Я сходжу з гори і зі степу. Кланяюся культурі. Я кланяюся вам, Даду! Ох, мила, милісінька, Дадусь! Коли б я умів так ніжно вимовити ваше ім’я, як вимовляють признання два листочки берізки рожевого ранку на Україні, то й і то було б мало.
– Ви любите її?
– Хо-о-о! Я бачу там дядька з великою матнею, у постолах, з довгою чуприною, як віхоть, розкуйовдженою, з неголеною бородою.