Я тішусь його рожами і колючками. І вмерти я хочу по заході, щоб мати і ранок, і полудень, і смеркання…
І знаю я ще другу рожу… Це вже не кущ, це лише рожа з куща. Її хатинка стояла край села гень-ген на горі, як їхати до Саківського яру. Це все там, на тій брудній Волині. З півдня від хатинки тягнеться ген до небосхилу поле, лиш на обрію здалека видно ряд вершків ялинок. Видається, що там, там далі почитається безконечність, а ці ялини лише брама до неї. З півночі садок. Він постелився до долини і річки, якої прозору воду щоденно колотять табуни горлатих гусей. Річка маленька – струмок. Хатина низенька, у три вікна – на схід, південь і північ. Від дверей стежка поміж кропивою і бур’яном до річки, до перелазу.
І от до цього перелазу іду щовечора, вже тоді, як пастух Денис жене череду з поля і гукає на підпасича:
– Гей, гей, Мироне! А смикни Красулю палюгою по ратицях… А куди Періі-іста, а очі тобі злегенька вилізли б!
Щовечора стояв я коло перелазу і бачив це. Щовечора сонце заходило на моїх очах і пітьма заставала мене тут. Лежу в траві, у густій, де до біса ворушиться і кричить ріжної непотріби, яка не вгамовується навіть по заході – і кости відходять, натомлені косінням. Але спати… Гей би, що б то за хлопець спав у таку пору! Он від дівчат луна яром широко розкочується. Вертаються від буряків з копаницями на плечах. Я кохав ту луну, ту широку луну, луну свого краю і степу. Я чув її там голос, і я кохав його. Вона хутко прийде, бо чути вже:
– Добра-а-аніч!
– Всі блохи на ніч!…
– Мені одно, а вам рядно, ха-хо-хо-о!!!
І чого вони сміються? Вічно, вічно скрізь і всюди вони регочуться, ніби у цьому все. І ось чую, як бір-трава шумить, це вона летить. Вона не з золотими косами, не зі струнким станом. Вона зі станом звичайним, який може мати дівчина у селянському одязі. Одяг багато впливає на стан. Але її груди і повні, і прудкі, і гарячі, довгії, тяжкії коси заплетені в тяжку косу. Прудко ступає вона босими ногами, мало не гнеться земля. Раз-два, раз-два, раз-два! І серце б’ється.
Вона йде навмисне не тудою, де я лежу, навмисне, хоч знає… Треба ж подражнити… Ох, ох! Як далеко зайшла культура вперед, коли мусять тут і дзеркала великі для цього брати. Так, так… Я ловлю її. Вона уривчато сміється… Вона ставить копаницю, і ми вітаємося… і… довго, довго стоїмо тут коло перелазу. Пора б і розійтися, та шкода. Хто ж почне втікати? Я, чи вона? Ніхто. Як півні заспівають, як затьохкає вдалі соловій і ґеґне десь гуска спросоння, хіба тоді… Часто ми коло перелазу. Вона з одного боку, я – з другого. Лиш наші руки разом. Вона співає:
Вернися, козаче, вернися, соколе,
То впущу до хати, щоб не чула мати.
Це контральто такими тобі спокусливими змійками, як живе срібло, котиться в нутро і, обвиваючи серце, лоскоче його. Я хоча вже і не козак, але вертаюся… Але що та ніч, та ще й весняна? Одна лиш хвилиночка.
Хатина низенька, солом’яна. Вже хутко вмирати їй. І вмре… Ха-х!… За бугаєм у запічку спить сам Каленик, у якого торік перед Покровою померла жінка… Микита спить на вишках, або по вечорницях, а Яринка на постелі, що стоїть під південним вікном, якраз під самісіньким вікном. Я сам умів уже відчинити двері до сіней, я знав уже, де застромлений під стріхою ключ, щоб відвернути завертку, й тихо, навшпиньках, щоб не збудити Каленика, прокрастися до ліжка під віконцем. Гарно якось і лоскотно, коли вже бачу білу подушку, неясні контури обличчя, чую молоде дихання і як хвилюється вкривало. Я намірююся тихенько його здійняти.
Зимою інакше. Завівало снігом навколо, зникало все; все – лиш море снігу. Під саме віконце і вище намело замету. Для вікна Каленик прокопав нору, щоб світло боже увірвалося до господи. У цій порі, у вікні, якраз над постіллю моєї рожі вмощувався завше спати великий, кудлатий Дунай – цей мій колишній ворог, тепер найприємніший сон, сон, що беріг мою казку і рожу, сон з великою кудлатою львиною головою, з великою пащекою і розумно-поважними очима. Він зустрічає мене завше своїм глухим гав-гав, серед абсолютної тиші, коли лиш місяць лизав снігову даль. Я кидав в його пащеку скоринку, кістку. Пащека клямцала великими зубами і верталася під вікно… А коли я схилявся над білою подушкою, пащека закусувала, киваючи мені патлами. З хати ясно видно освічену місяцем кудлату голову собаки. Я любив ці кудли, любив бачити їх уночі за вікном, коли він, догризуючи скоринку, звивався і лягав клубком…
Йорданов хропів, і Андрій схаменувся. У кімнаті темно, лише на його нічному столику блищить електрична грушка у шовково-зеленому абажурчику. Андрій плюнув, плюнув хльостко і не в сплювачку, а на зомліле і почорніле вугілля у грубці, він хотів щось ще сказати, чи крикнути, чи скочити з ногами на живіт товариша і топтатися, і роздушити його, щоб не хропів. Хотів… Підійшов до низько широкого вікна. "Наволоч, – думав він з серцем, – і родиться така нечутлива худобина!" Відчинив вікно.
В обличчя дихнула ніч міста з усіма її оздобами. І приморозок, і грубі зорі вгорі, і дахи, як кострубаті хвилі під промінем місяця, що закочувався саме за фабричний комин, і блищить світова рекляма, на якій бавляться в піжмурки літери. Внизу ревіли на всі лади сирени авт і без перерви шуршали і клямцали трамваї. Музика, космос, концерт без дисонансів! Ген, висота піднебесна, і радість розпирає груди. І хочеться, і плачеться. І не дістану.
Зложив Наполеоном руки і дивився на це видовисько, на місто. І поховано в ньому багато незрозумілого, і дивне воно, і сторчить, як сфінкс, якого хтозна нащо ставили єгиптяни. І витріщив очі в даль, і стискав руками серце, дике серце з гарячою крівлею, яке щохвилини кричало: "Вискочу – тримай мене!" І калаталося у грудях дзвінко… І гірко йому від цього, і нудно. Нащо ж йому все це дано? Нащо йому очі, що мечуть мечі, і маска, сто двацять п’ять в квадраті, кров з молоком, як кажуть кацапи? І рукою Бог не скривдив, звинув стовп Геракля, як волосинку. І на що все це, коли стільки, стільки цього, що не знаю, що мучить, просить, манить і лоскоче!
Унизу, до десятої години, хтось вчиться, видно, грати на фортепіані. Звуки поодинокі і гострі, як краплі топленого олива, капають на серце помалупомалу. Хто вас родить?… Диявол?! Десята. Капнула остання крапля, і ранка помалу у серці гоїлася. Десята б’є на башті, десята б’є на ратуші, десяту б’ють тисячі годинників… Блищить ще реклама… Але скрізь стихає музика. Холодне повітря освіжає чоло.
І от він у постелі. Навколо майже темно, лише світло, що від реклями б’є у вікно і падає саме на портрет ґенерала з грубим п’яним обличчям… Думи, думи, думи. Скільки їх! І спати не дають вони. І чути когось коло себе…
Чує подих вічності, чує чари скритої, заклятої насолоди… І чує навіть, як кров переливається у жилах швидким темпом і хлюпоче, як струмок у бур’яні душного-душного літнього полум’я.
Вибиває свій такт серце… і мріється, мріється безконечно, довго, болюче довго. Гострі почуванні, тверді, кострубаті. Порою томливі, що тіло ґумовим видається. Хватає за мускул, під лівим плечем, на серці, збирає у пальці і тягне, ніби хоче впевнитися, чи не гумовий. І шкіра не болить. Може, й гумова. Далі якісь неозначені почування… Якась гадюка, розпечена, червона, як прут заліза у горнилі. Чується, ніби повзе вона на тіло, обмотується навколо кільцями, гарячими кільцями, пече – припікає, що аж шкіра шкварчить і сиплеться гарячий присок у нутро. І при цьому вдалі ніби хтось клекоче як скоростріл, чи краще, як сміх молодої, здорової жінки. Чи чули ви цей сміх? Напевно чули. Кожний окремий звук його, дійсно бойок скорострілу, що випихає кульку. "Фі-ів, фіів!…" – шмигають ті кульки куди завгодно – в небо, в землю, а часом у самісеньке серце. А далі нічого немає.
Картина ґенерала з п’яним обличчям тоне. Натомість виступає віконце. Рама, чотири шиби… Обличчя ґенерала прибирає довгу форму… Його їжакувата чуприна обертається в якусь гриву, ніс витягається вперед, очі кругліють, і чути у них і гнів, і доброту собачу.
– Дунай! Собака у вікні!
Б’є світло місяця у вікно, б’є й освічує білу подушку. На ній овальне обличчя з двома чорними ямками і дужками над ними. Дві гадюки довгих чорних пучків волосся на білому тлі. У вікні собачо-львина голова, і коли Андрій на пальцях наближається до постелі, чути гарчання. Собача пащека широко відкривається і видно довгий язик і два жовті клики: "Гар-р-р!…"
Видно, забув Андрій кинути йому скоринку, і він злий. Він охороняє недоступний скарб… Скарб близько, і взяти його легко, але не можна. І тому він скарб… Він хоче і боїться, він рветься, а собака гарчить.
Вона ж поволі дихає, груди, як море перед бурею. Чути, ніби навіть буревісників клекіт. Візьму!…Візьму!… Ще крок… Протягається рука, щоб зірвати покривало, та пащека собаки звучно і злісно робить: гар-р-р!
Здригнувся і опритомнів. Сіріло. Пахло мишами, а внизу, по асфальті, котяться авта. Вертаються додому… Там був не сон!
Авта котяться… Гомінка луна їх сирен б’є у низько-широке вікно над дахом.