На прилавках ікра лосося з поміткою "G", тверді сири, м’ясо, молоко, все з одним знаком — "G". Молокозаводи більше не завозять молока, все робиться з нафтопродуктів.
У хвилини дикого розпачу мені спало на думку обґрунтувати демографічну теорію. І я її написав, суть у тому, що давати потомство мають тільки високорозвинені особистості. Так син прочитав і жбурнув її до каміна.
Уже спав вечір. Сиджу біля вікна у своїй кімнаті і намагаюся спіймати момент, як росте фікус. Хитрий же бестія! Я вже картаю себе, що приволік цю рослину до помешкання. Уранці він був сантиметрів тридцять, а тепер його виперло до самої кватирки. Темно-зелене листя з прожилками нагадує людське тіло — ті ж вени артерії й судини. У фікуса рівні лінії, такі рівні, що, здається, над ним попрацював кресляр. Кожен новий листок народжується з-під сухої шкірочки на верхівці стебла. Щось там усередині крутнеться, набухне і вивершиться гострим списом. Спис поволі розгорнеться в салатовий стручок. Якщо так піде, то увечері треба підрізати стебло, бо на вікні у висоту йому буде тісно. А завтра пошукати нову посудину, не рости ж такому велетневі у квітковому горщику.
Мої розмірковування несподівано перервав стукіт у двері.
— Татко (ох, це огидне татко з наголосом на останньому складі!), повечеряєте з нами чи принести сюди? Чому мовчите, знову не подобається, як вас називаю?
— Називай, як хочеш. Мені ніколи розходжувати по будинку.
Уявіть собі чоловічий напружений голос цієї курійки в дешевому пончо. Дивиться на мою кімнату, як на ледь підсвічений басейн. Вона б тут поплавала! Якби тільки їм мене спекатися, тут би зробили гардеробну для її нікчемного барахла. Я засунув штору біля фікуса, і стало майже темно.
— Цитриновий сік для мене ніщо і твої приндики теж. Принеси сала!
— Але…
Вона підійшла і демонстративно поторкала мою голову, чи немає жару. Коли за нею вискнули двері, я зітхнув з полегшенням. Ось такими інфузоріями перенаселена планета! Коли відкинув штору, побачив, що з фікусом твориться диво. Він розкриває нові й нові листки, як у навчальному фільмі з біології. Друже, ти що так уподобав мою невістку?
Рано-вранці я прокинувся від жовтизни за вікном і шереху. Осипався клен якраз біля того місця, де слухаю серце Землі. За одну ніч дерево пожовкло. А кажуть, людина не може посивіти за короткий час.
Я вийшов на подвір’я, ґрунт був мерзлий, листя мокре й холодне. Ліг на свіжо осипану постіль, розгріб місцину і приклав вухо. Слух у мене в порядку, але знову нічого не чути. Мабуть, треба трохи почекати. В глибині шумувало, мов збиралося кипіти. Інколи дзенькало, як дзенькає старий зношений годинник, коли стрілка переходить цифру "6". Я застиг, ніби провалився в смерть. Людство має бути знищеним. Дехто купляє собі місцину на Місяці, дехто зводить підземний замок з підвалами їжі й питва на всю решту життя. Я відчуваю кінець! Або ми змінимося всі водночас або нас не буде.
З семи років я щодня слухаю серце Землі і міг би скласти його кардіограму. За вісімдесят років людина може дещо зрозуміти про свою планету.
— Татко, у вас задуха?
Я відчув себе розіпнутим на бетонному стовпі по той бік вулиці. Напевне, минуло вже більше години відколи лежу неподалік від огорожі, вже встигли всі прокинутися. Вп’ятдесяте прошу ніколи не відволікати мене, коли займаюся ЦИМ. Це сильніше за інтим. Їм цього не відчути ніколи. Вони там борсаються у своїх спальнях, на ходу вгадуючи "ще" чи "досить". А це та частина мене, якої їм ніколи не осягнути. Серце Землі так глибоко і стукає, як моє власне.
Син стояв боком, показуючи ґулю на лисині і жирну шию. Навіщо я його зачав шістдесят три роки тому?
— Який я тобі татко? Я тато, тато і все, без наголосу на останньому складі. Ясно?
— Та ясно. Тільки ти б зайшов до будинку. Скоро Урода заїде.
Він став біля мене навколішки, підняв і повів через двір, обнявши за плече. Син не звик, щоб йому заперечували, а тому я ненадовго піддався. Ця доброта сокирою рублена, показує всім, що він Гніт, що його родина сильна. Ненавиджу. До того ж, невістка, мабуть визирає у вікно і чекає скандалу.
Я трохи закуняв на дивані, а прокинувся від того, що прибиральниця зі свистом відкинула штору і скрикнула. Вона шпигувала на користь невістки і те, що ця пройда побачила просто не мине. Фікус переріс вікно, майже дотягнувся до стелі. Дарма, що вчора пізно ввечері я надрізав йому верхівку. Рослина роздвоїлася і тяглася вгору тепер двома пагонами. Її листя видовжилося, стало ще густішим і темним, немов аж фіолетовим. Стебло зробилося утовшки, як горло пилососа.
— Це… що?
— Це подарунок сина, — збрехав я.
— Але ж цього… не було.
— Треба частіше прибирати! — дорікнув я.
Прибиральниця, мов картоплина, викотилася з кімнати.
По телебаченню в програмі про катастрофи о 12 показували, як потяг ударив мікроавтобус, а потім санітари збирали рештки тіл під насипом. Як в Іспанії на глибині сімсот метрів засипало шахтарів. Як реве цунамі в Японії. Як заливає водою англійців і пролетів ураган над Парижем. Як поліція закликає людей до стриманості.
Мій син з мером зачинилися в кабінеті, дудлили коньяк і обговорювали останні події. Я чекав, що хтось із них таки згадає про мої застереження, але Урода тільки одного разу саркастично зауважив: "Ваш батько вже шукає шляхи оновлення людства", а син, ніби не помітивши, додав: "Страх смерті — рушійна сила, він мобілізує і регенерує".
Потім вони перейшли до особи якогось латиноамериканского політика, який вибився в мери і в своєму місті намагався запровадити комунізм. Переглядали відео, ржали, як ті жеребці. Ідіоти!
Мені часто сниться покійна дружина. Заходить у великій сірій шифоновій хустці, докірливо дивиться і каже: "Як мені жити без тебе?" Ми познайомилися в поїзді Рига-Сімферополь, така поетична натура! На станції Невель Мар’яна вибігла на перон і почала танцювати під дощем. Я трохи не здурів, як це побачив, вона вся літала. Коли рушив потяг, прокрив двері в її купе, там спалахнули очі, мов лісові дзвіночки. Біля Мар’яни сиділа стара в постолах. Жінка розповідала, що колись у їхньому дворі розверзлася земля і утворилася глибока щілина. Це було поблизу Варви на Чернігівщині. Туди впала парокінна підвода з людьми й мішками. Один парубок зголосився поміряти глибину того провалля. Йому за пояс прив’язали вірьовку, а потім вірьовки зносили з усього села, бо дна все не було та й не було. Коли парубка витягли, з нього зробився дід, він мовчав, трясся, мов у лихоманці, й скоро помер.
Мар’яну вразила ця історія, вона геть мене не помічала, хоча я простягнув їй руку, назвав своє ім’я. Дівчина закуталася ковдрою, відвернулася, на подушці поруч з нею лежала попеляста коса. Я погладив ту косу, стара дрібно захихотала беззубим ротом і посварилася на мене скоцюрбленим пальцем. Вранці в купе сиділи вже інші люди. Я кинувся до провіднички, віддав їй решту грошей і вона простягла Мар’янин квиток до Гомеля, я кинувся його цілувати. Весну й літо мотався кожні вихідні в Білорусь, ходив вулицями міста, але нікого навіть схожого на неї не зустрів. Зрештою звернувся до кореспондента радіо, розповів свою історію і попросив Мар’яну відгукнутися.
Хто б міг подумати! Більш, як через шість десятків років сиджу в кімнаті сам, за стіною волає наш з Мар’яною син, якого я до божевілля любив маленьким, а її давно немає. Мені поталанило з жінкою, ми часом сварилися, вона виплескувала на мене свинцевий гнів: "Ідіот, гад, тварина!", а потім брала мою руку, вкривала нею свою голову й плече, сідала так близько, що ставала моєю частиною і жартома шепотіла: "Ня сярдись, сябро!"
Доки ті горлають на весь будинок, згадувати про Мар’яну неможливо. Я відриваюся від столу і раптом помічаю, що фікус доріс до стелі і гострим наконечником намагається її пробити. Чому ж його так потаскало? Невже він полюбляє галас? Минулого разу що було? Заходила невістка. Злилася покоївка. Так, так. Я не поливав його, а він ріс. Він ріс!
Тепер його стебло вже стало завтовшки, як рука боксера. Я підставляю стілець, залажу на стіл, нагинаю дерево і відтинаю йому верх. Хрусь! Ось тепер ти знатимеш своє місце. Розумієш, друже, інакше неможливо, доведеться тебе викинути з будинку.
Доки я повертаюся зі своєї мандрівки в піднебесся, з-під листя почали вилазити тонкі жовтуваті пагони. Ну ти даєш! Що ж, хай зайдуть ті матеріалісти й облізуть. Як вони це пояснять? Коріння витяглося з горщика, познаходило щілини в підлозі й окупувало її. Ні, його таки пора видворяти.
Син з Уродою пішли до авто. Вмикаю на всю телевізор, приношу з комірчини сокиру, обрубую коріння. Ми, українці, дуже працьовита нація. Пройдіть у неділю по російських дєрєвнях, там на лавках лузають насіння або п’ють горілку. Ми ж тягнемо, несемо, косимо, рубаємо, вичищаємо, годуємо, полемо, варимо, миємо, білимо, метемо. Навіть академіки на дачах щось таке вирощують. Ви уявляєте доктора наук з Гарварда, який сапає картоплю? А українські сапають, сам бачив. Але в мене сокира не вельми слухається. Тонші стебла вислизають з-під леза і світять голою серцевиною.
— Татко, татко, звук тихіше можете зробити?
— Не можу! Не мо-жу!
От пройда, ця невістка! Щось таки унюхала. Я вже вичистив пів-кімнати.
— Татко, зробіть тихіше, Вадичок не може заснути, ваш правнучок. Зробите тихіше?
— Ти заткнешся, га?
Здається, пішла. Треба бути обережнішим. Зрештою, обрізати можна великим кухонним ножем. Та де його взяти? Або ножицями. Справді, ножицями краще. Іржаві кравецькі ножиці давно валяються в письмовому столі. О, ножицями легше. Близько півночі я звалив фікус, обрізавши всі корінці. Розрубав натроє стовбур, і коли в домі все стихло, витягнув частинами на подвір’я, залишив там, де горщик з рослиною поставила чужа людина. Визбирав усі корінці й листя, шматочки кори. Подумав: уранці треба буде якось пояснити, що це за деревина. Але так нічого й не придумав. Упав на ліжко й заснув.
У Мар’яни була одна дивна звичка. Вона назбирувала за літо пучки різного цвіту, засушувала букети на підвіконнях і сходах. А потім щосуботи робила собі квіткову купель. Мабуть, тому в неї очі так і не вицвіли до старості, дзвіночками й залишилися. Коли сміялася, здавалося, вони калатали. Мар’яно, прости.