вони йому і холодок дали
і ласку вже останніми листками...
І він свистів, і тьохкав, і стогнав,
крильми тремтів і в лунах завмирав.
647.
І припадало тьохкання до ліній,
що витягали пшениці в струну,
і колоски хиталися у піні
гучання золотого по лану,
і геть по степовім, далекім рівні
диміли хвилями свою луну,
аж підпливав високий обрій нею,
немов вінок зелений над землею.
648.
Та, соловею любий, не співай
про дружбу, навіть про кохання в жінки
Хоч небеса ясні із краю в край
і сипляться від сонця жайворінки,
звіваючи на степ і дальний гай
і тепле щебетання і пір'їнки,
і світ гуде, як великодній день,
та, соловею, не співай пісень. . .
649.
Бо дружба і кохання сумовиті
збігаються у значення одно,
що спить давно і в блискавці, заритій
під недосяжне океанське дно,
і в тій бджолі, що воду п'є в кориті,
минувши річку, мов ясне вікно,
і у мені, коли посеред гаю
крізь сонце в чорну Вічність зазираю.
650.
Тож не співай в засудженім гіллі,
мій необачний і самотній пташе,
хоч і буває колос на стеблі
не витримає зерна і поляже,
і день за днем у році взагалі
схиляється під ніч гарячим тяжем,
неначе хилитається верхом
тоненька сосна в лісі під орлом..,
651.
І всі поети, як у гніздах птицю,
у душах носять Вічність, ваготу,
схиляються у чисту самоту.
Проз них несуть заковані у крицю
жовніри й люди сховану мету,
та не цікавляться поети нею,
неначе тінню давньою своєю.
652.
Але замурзані у кров гурти
силкуються заглянути артистам
до тихої, мов місяць, самоти,
де спіє людська думка особиста, —
і падають під жорна чи під тин
поети від свавілля і насильства...
Так пилчин зуб, щербатий та тупий,
тисячолітні зрізує дуби ...
653.
Тож не співай, найкращий мій співаче,
ні про любов, ні навіть серцю так,
бо недаремно западає, наче
у самий обрій, мовчазний вітряк
і жорна в землю залягли ще важче
уже без всяких видимих ознак
хвоста у дірці з дзвоником, де треба,
щоб жалощам показував до неба.
654.
І дівчина ногами під вирло
сидить, схилившися на жорний камінь,
притиснувши Свиридове чоло
собі до лона білими руками,
і непорушно, як вночі село,
закидане снігами та галками,
все придивляється до жовтих рис,
що вже мовчанням вічним узялись.
655.
Великі очі, розімкнувши вії
на всю свою можливу широчінь,
тримають дику іскорку надії
і неміренного безумства тінь,
яке у серці, розпочавши дії,
похоже на морскую глибочінь,
куди зриваються високі гори,
мов під язик дивезної потвори.
656.
Та не співай, мій пташе, не співай,
хоч може ти прибув і на ,,прощай''
поетові гукнути аж із дуба,
але тяжкі і кпини, і відчай
окреслюють складками рот і в трупа,
то може там і до пісень твоїх
між ними непомітний накрес ліг?
657.
І справді, там у затишку долини
співець замовк, затихла і луна,
а тут, щоб допитатися хвилини,
коло похилого в пашні млина
нещасна дівчина, мов з домовини
прекрасна київська старовина,
туди вела очима важче й важче,
де соловей недавно щебетав ще,
658.
де по межі, що бігла від млина,
понад Дніпром, пашнею до Трипілля
і польова буяла бузина,
і синя синь волошок серед зілля,
якими капнула височина
ще першого пасхального дозвілля,
коли весіннє сонце у щомить
розтоплювало хмари і блакить.
659.
І, мов небес малесенька частина,
що теж на землю капнула важку,
однісінька звисала намистина
у дівчини на срібнім ланцюжку...
Не хрестик, не дукач і не калина
з густої бережини на піску,
але прекрасна, бідна і єдина
звисала над поетом намистина . ..
660. Почувши мертву тишу степову,
від лона дівчина взяла раптово
і положила голову в траву,
схопилася, і сукню інстинктово
смикнула на ногах своїх нову,
підбігла до крила від літ рудого,
вхопилася і вверх, неначе в сні,
подерлася, шепочучи пісні;
661. а долі жорна, шалівки, васильки
і дах зелений, ніби стріха клунь,
що їх стовпами під обидві силки
попідпирали до вечірніх лун,
коли по гребені скакав навшпиньки
в гніздо лелека, мов старий чаклун,
аби підняти вранці сонце носом
над обрієм, як мишу над покосом . . .
662. І тихий біля каменю поет
з лицем, повернутим кудись на небо
мовчуще, ніби російський кашкет,
над завойованим недавно степом,
і томик Шеллі, мов пречистий мед,
у лопухах під чорним силюетом,
пашня і бджоли, і трава, і день
були глухі до шепоту пісень:
663.
"Я вилечу на млин старий, самотній
і смутно солов'єм защебечу,
й торкнуся серця в самої безодні
піснями розпачу свого й плачу.
І вже тебе нікуди від сьогодні
не випущу собі я із віччю,
бо в співі цім такая буде сила,
якої ще й земля ніколи не носила:
664.
На кожній степовій могилі враз
зведеться сосна бурям на дорозі
з коріннями в Карпати та в Кавказ
і у тисячолітнім, жовтім мосі;
там дупла будуть, ніби перелаз,
що перескакували в лісі лосі,
і в кожному сучку, де схне смола,
стримітеме Перунова стріла ..."
665.
І враз на слові цім останнім пісні
зломилося над вітряком крило,
і впало з дівчиною на залізні
ґвинти з іржавим не одним жалом,
що витикалися в проломи різні
пророслого дашка пробий-зелом,
і не було стогнання там ні крику,
щоб партію розважити велику
666.
й вождя її, що слухає з Кремля
ще ті, що мають бути в націй звуки,
але яких не чується здаля
і в них належної для людства муки,
бо всі живі, аж чорні, мов земля,
єдині очі мають для розпуки
являти, як з голодних тягнуть жил
можливість стогону у рештках сил . ..
667.
А що в німотнім розпачі народів
і вождь кохається й його кагал, —
людей держить він в голоді на споді
і гонить аж на тисячний канал,
бо швидше у мертвецькому поході
зустріне свій найвищий ідеал,
як цвинтарем світ стане і дірою,
а він на нім гієною брудною...
Доспів
668. Гей, пташе, пташе, соловею мій,
защебечи пісень хоч бур'янині,
бо страшно сумно на планеті цій
мені у нечуванній самотині:
про вроду казку знов на манівці
гурти тяг ли в базарній хуртовині,
вона ж, перекрутивши мотузок,
згубила утікаючи вінок,
669. який не спався з поясом планети,
а просто загубився на землі.
І нині, бачачи і очерети,
і квітки з нього в полі і селі,
про казку згадую життя і смерти,
що може понесла туди жалі,
де і прийдешнє, і те предше сиве
живуть, як мати і дитя щасливе.
670.
Бо я шукав її і на горі
серед потовченого ломом трусу,
де височіли вчора вівтарі
пречистому та доброму Ісусу
і де росли дуби, ставні й старі,
з Дажбожого повиникавши мусу,
і в натовпі глухому, як тюрма,
але шукав і мучився дарма.
671.
Дарма складав і цю смутну поему,
мов злодій, обминаючи хати,
і підсував душі важку дилему:
або шукати казку й не найти,
або з пісень міцнити діядему
незнаній казці, що пішла в світи,
і вже її ніколи не шукати,
бо там вона, де тліну не бувати...
672.
Співай же, пташе, соловею мій,
і заглуши обурливу свідомість,
що крапля Вічности в душі малій
нашіптує про Вічність дику повість
і попіл видає, як той палій,
прекрасного спорудження натомість,
аби я діядему із октав
в останній день на лисину поклав.
673.
Чого ж мовчиш і не співаєш відти,
поете травня, місяця й дібров?
Чи може ти зненацька вже помітив
не маків цвіт, а горличчину кров,
і дуба мертвого, і мертві віти,
і з розпачу страшного захолов,
а не тому, що ти почув самотню
душі моєї тугу, як безодню?
674.
Бо може і поети людські всі
тобі страшні, немов коти й собаки,
які чигають літом у лозі
на бубирці, на птахи та на раки,
а лисина чи сива волосінь
казкам лише такі страшні ознаки,
як стерті зуби слинявих ротів
і у собак і у старих котів.. .
675.
Тоді, коли блискучими ночами
холодний місяць колесо своє
на океани скачує з ключами
і сонцю під проміння подає,
шепочучи з лісами та річками,
що в тьми і світла вічна згода є,
лише твоє не має серце згоди
з ознаками понурими природи...
676.
Алеж . .. Але сьогодні так мені
шалено хочеться твойого співу,
коли стою за селами в стерні,
не тямлячи себе від мук та гніву,
що озія космічна у вогні
гуде про казку втрачену чи діву
гей, на моїх розпечених висках,
немов ковпак на дурневі в дзвінках! ...