мав одну семилітню донечку, Стеху. Дівчинка з прибережного
каменю зробила собі ляльку і завжди нею бавилася і розмовляла
голосно, А то якось Стешка, прокинувшися вночі, побачила, що
тато серед хати деруть козу, а мама під нею тримають ночви,
куди стікала з кози кров. І мама гукнули дуже стишено: "Цить
і не писни... Мовчи в хаті, мовчи і надворі" ... І тато теж,
простягши вперед ніж у козиній крові, гукнув дуже стишено:
"Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, як козу"... Дівчинка
злякалася. І після цього кожний день всі їли м'ясо, а не рибу,
ходили і розмовляли тихо в хаті і в дворі. І Стешка прибереж-
ний камінь роздягла і, прив'язавши до нього мотузку, тягала
його і все шептала: "Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру,
як козу" ... і втирала слізки рукавом. Аж прийшла жінка і чоло-
вік до їх двору шукати козу. Батько Стешчин був на Дністрі у
човні, а мати на березі прала сорочки. І спитали Стешку жінка
й чоловік: "Чи тато не різав козу?" А Сіешка після довгої мов-
чанки як затужить та як заголосить: "Цить і не писни, а то я
тебе теж обдеру, як козу" ... А потім почала хлипати і приказу-
вати: "Я' не можу мовчати... Я не можу мовчати, краще мене
обдеріть, як козу, бо я не можу мовчати" ... І люди спиталися:
"То ти їла козу?".. І Стешка, голосячи, вимовила: "їла"...
Через те, що Стешку змусили мовчати трошки, то її можна
змусити мовчати і дуже довго. І через те, що кожна сучасна агре-
обернути у таку потвору, якій буде потрібен рот тільки їсти й
пити, плювати і блювати. А словом виявлятимуть думку високі
комісари, губернатори і всякі аристократори. А маленькі Стешки
з їх приятелями, якщо не трапиться тих людей, що шукають за-
гиблих кіз, тягатимуть каміння і, не знаючи, як його використати,
шептатимуть: "Цить і не писни, а то я тебе теж обдеру, лк
козу"
НЕВНИКОМІСТЬ
540.
Лежали боком два стільці і стіл,
і без четвертої ноги канапа,
на ній чорнильна пляшка, і постіл,
і заяча у чорних плямах лапа,
а по підлозі книжна заметіль
та ще й атрамент із канапи капав;
і мисник, в ліжко похилившись ниць,
ронив поволі книги із полиць.
541.
А в драні вікна і побиті рями
бурхала буря із далеких сіл,
аж книги розкидалися листками,
неначе збиті з неба свистом стріл
смутні й крилаті журавлі з хмарками
на цей лукавий і підтравний діл,
понад яким свої носили сили
і рух живущої води містили.
542.
І журавлям і книгам вірний друг
спинився в несподіваній пороші,
із клаптика вичитуючи вслух:
"Не вартий ти столичної калоші,
і даємо тобі ми з зайця смух,
і стоптаний постіл, але хароший.
Бери сіреньку ніжку за весло
і в постолі пливи собі в село" . . .
543.
І підписалося внизу рукою:
що хилитається над головою
нігде не народженних колотнеч" ...
А Данте й Байрон з тугою німою
із стін казали ніби: запереч
сліди ще нечуванної наруги
на всі віки і всі народні рухи...
544.
І випав з рук Свиридових декрет
про виселення у краї веселі,
і гойдами осівся на портрет
у томику поезій Персі Шеллі...
І хлопець зблід, і за якийсь момент
маленька книжечка уже в кишені,
а сам, піднявши руки у простір,
затріпотав, нзмов тяжкий докір:
545.
"Гей, сонце, не топи корону в морі
і скаргу серця людського прийми,
як і трава росинку п'є надворі,
що з хмари часом витрусять громи,
бо всі світи далеко на просторі,
спливаючи у вічність без керми,
твого тепла не потребують певно,
а ми, маленькі, за ним тужим ревно.
546.
Тому ж, що ти корону, а не мідь
викачуєш щоранку з-за діброви
і розправляєш золотую сіть
на цілоденні піднебесні влови,
і в мене серце, я молю, поміть,
хоч би і так, як скло біля полови,
що блискотить крайком ясним до хат,
мов блискавка, захована в кагат..."
547.
Нігде ще роси так не пломеніли
на перших квітах в лузі навесні,
і не напружувався корінь білий,
від них у річці на прозорім дні, —
як душу всю його і зір посіли
рясні і невгамовані вогні
аж іскри над чолом перелітали
і осявали гори і провали.
548.
Якби їх Бог перехопив з путі
і велетенською рукою кинув
на небеса, первісністю святі,
на ту неорану ще в себе ниву, —
сонця із них би полум'ям густі
у високостях виросли на диво,
і все, що тут конає і стражда,
до них би плинуло, як в нурт вода.
549.
І навіть щоб у океані грізнім
ховався під сонцями тими риф
і люди бачили б, що їх залізні
на скелях топляться за бриґом бриг, —
однаково: на ранній і на пізній
дорозі хутко рвалися б до них
і, рину чи в безодню неміренну,
кричали б славу тим сонцям шалену.
550.
Високі почуття як Божий Світ
і так потрібні, як Гомер на півні,
чи комісарові освіт в живіт
розпачлива музика Паґаніні,
за них відломить хліба і "нарпіт",
як проходящому по Україні,
а трапиться останнє і страшне,
то пес приблудний у лице лизне.
551.
Іди ж, іди, сьогодні ще не пізно,
до Гепеви, в куйовдище зараз,
і висолопи свій язик в залізну
шпигунську струментину диких мас,
щоб вирвали, мов гадину первісну,
геть із печінкою гнилою враз
та й почепили в нумері на "гвозді"
між інші нумеровані безкості.
552.
Та й будеш у конторі скрипом пер
регулювати клацання рахунку,
де кожний клац, неначе револьвер,
стрілятиме в душі наступну думку,
і дух твій стане річкою з печер,
що в березні замерзла без рятунку,
і відбиватиме не сонця схід,
а сонного директора прихід.
553.
Коли ж на горе із-за рахівниці
устане ніч чи вечір у бору,
де явір молодий біля криниці
веде із тінями летючу гру,
і дівчина, мов тінь якоїсь птиці,
там зачорніє в цямрину стару,
вчуваючи луну над лісом пізню
на тількищо проспіваную пісню, —
554.
"На історичних і страшних шляхах
племен загиблих і живих ще націй
я збуджувала сонний, сірий прах
об теплі на ногах маленькі пальці,
і, ніч проспавши у густих борах
та глянувши на себе в річку вранці,
зривала я лілею на лану
і з нею простувала в далину.
555.
Поети відчували ці походи
стемнілою журбою бідних серць
тоді, як землю обпливали води,
згубивши свій початок і кінець
і піднімали глибочінь і броди
у зоряну безодню навпростець
та й падали назад в свою стихію
ревіти з скель поетам безнадію.
556.
Бо кожний з них найпершу іскру мрій
і перший поцілунок молодечий,
і день, і блиск вечірньої зорі,
і від суспільства таємничі втечі
у гай густий під явори старі
лише мені в обладу вічну речив,
а віддавав найближчій до руки,
і сумував за мною потайки.
557.
Я ж ріки перебродила у піні,
спиняючися скрізь на камінцях,
споліскуючи ноги в баговинні
і пил із гарного свого лиця. . .
Але води у дикому камінні
не має стільки вся планета ця,
аби із серця в мене тугу змити,
ще важчу навіть за ґранітні плити.
558.
Ще здавна ластівкою на лету
на світ розкрила руки я і очі,
і поцілунку від поетів жду
у неціловані вуста дівочі,
але вони надхненну молоду
питають там, де інтереси вовчі
беруть живих, шукаючи мерця
і виїдають з мріями серця.
559.
Один мене лише впізнав донині
Платон божистий в Дельфах у гаю,
і, знявши свій вінок, немов богині,
його поклав на голову мою:
"Іди, пречиста, в Зевсові святині",
схвильовано промовив від жалю:
"Бо ти умреш від доторку людини,
мистців лишивши в розпачі провини" ...
560.
Якби тепер зустрілася я з ним,
хоч би і так, як надвечірні птахи,
то обняла б жагучим, молодим
від кривдою запаленої заги,
що тільки втоми покотився б дим
з душі моєї та її відваги,
та й полягла б на землю мовчазну,
немов на бруньку світового сну.
561.
Бо вчора комуністи на базарі
мене в сільраду сміючись вели,
з кнуром старим у дивовижній парі,
минаючи розпряжені воли.
Я ж, вимкнувши, тікала в сірій хмарі
людей, скотини, пилу і смоли,
і подарунок давньої Еллади
вже загубила десь коло сільради" ... —
562.
Коли тобі таке щось із краси
привидиться в конторі і заплаче,
мерщій із ручки чорної стряси
чорнила в серце, щоб ніхто не бачив, —
і блисне із очей жалом коси
сама безодня натовпу, неначе
напоєна борщем і кров'ю птиць
і ревищем худоби із різниць.
563.
Та й житимеш як той юнак велебний,
що перегорне гори добрих книг
і там, знайшовши слів рядок дотепний:
Вкраїна, людськість, слава діл земних,
бере собі за прапор їх піднебний,
щоб серцем звоювати вічно злих,
і боронити в світі тільки правду,
що Януса не кличе на пораду.
564.
А роздобувши хату і город
з підтравної московської десниці,
а з ними груди і широкий рот
стегнастої з рипінням молодиці,
він припадає лютим болем цнот
до теплої і пазухи й спідниці,
і виє, стогне, плаче і тремтить
і теплим ліжком до мети летить.
565.
І, утворивши летів кількість певну,
вабниці випадковій на губах
він залишає Батьківщину кревну
і Людськість самотинну, мов журба,
що їх вона, неначе тінь гаремну,
споліскує у водяних горбах
не дуже чистої міської лазні,
де урядові услугують блазні.
566.
Та ще й міркує при нагоді цій,
що серце не віддав своє нікому,
колись пелюстку, взяту на щоці
від дівчини у соромі п'яному,
що вернеться туди лише дочці
і другому нахабі молодому,
і супокійно ходить у чеці
язик відвідувати на гаці.
567.
Над містом страшно лопотіли дахи
і брязкали замки об цеглу стін,
закочувалися на мурах бляхи
і вили виводи, як вовчий згін,
а із міської вежі в тьму, де жахи,
вітрами захлинався й бевкав дзвін;
відбив дванадцять ночі й згинув наче
туди, де може десь самотній плаче.
568.
Кімната тріпотала, як намет,
вся навстяж, хоч було і пізно дуже,
а на підлозі в хурканні газет
на книзі кукувавкав сич від стужі:
вітрами звіювався на момент
та й знов вилазив на свій том байдужий...
Куди ж поніс Свирид свою журбу?
Не скаже сич, ні ніч, ні гуркіт бур...
ПРОЯСЕНЬ:
Дитині завжди мало простору: все вона зачіпає, через все
спотикається і завжди біжить туди, куди, кажуть, не можна біг-
ти, куди її ,руки дорослих не пускають. Юнак теж дитина, він теж
починає життьовий шлях з образу орла, тільки не того, що злітає з
гнізда, а того, що вже летить у просторі без початку і кінця, ніби в
тім просторі, якого бажала і дитина. Олександер Македонський, Ко-
люмб і Байрон найкращі образи, що втілюють цей єдиний рух
дитини і юнака в безконечність.
І через те, що смерть під тином те саме, що смерть у про-
сторі, смерть орла на лету, що не долетів до мети, ні вернувся
назад, смерть в дорозі без початку і кінця, в рухові від Олек-
сандра Македонського, Колюмба і Байрона в космос, до розпачу,
до бомби, що підпалює цей космос, — я люблю омісцевлене і ні-
коли не мав і не маю бажання завжди бути молодим, щоб не пе-
реживати знов страждання від питання: і навіщо воно людині?..
І з хвилюванням сердечним кажу: нехай живе Шевченко, Гомер,
Толстой і Гюґо, бо обмеженість і любов до неї, якби це було
можливе в природі людини, врятували б наш бідний світ...
ВИКЛИК
569.
Немов титани із старого світу
прийшли на Київські смутні степи
та й почали об кручі з неоліту
свити трусити, як снопи з копи,
так бурі упадали із зеніту
і в гори давні, в земляні стовпи,
товкли, й земля гула, ліси стогнали,
і чорні хмари з неба місяць гнали.
570.
Верхи дзвеніли випадкових скель
і вітер рвали гостротою зуба,
і вили сови із нічних пустель,
вітаючи у кручах душогуба,
де дерево ніяке не росте,
а на конячих незаритих трупах
на місяць жовтий гавкали лиси,
щоб крови дав з небес, а не роси.
571.
Дніпро стогнав і воду й давню зброю
шпурляв на береги, мов сковзалки,
та криця й хвилі власною вагою
сповзали знов у глибочінь ріки,
і все: тополі й верби з рогозою,
і скриг заліза, і Дніпра шматки
єдиним подихом кипіли нині,
мов вічний штурм одвічної твердині.
572.
Та не тієї, за яку давно
Москва і Турки, і Ляхи біляві
життя пустили на глибоке дно,
спочатку людській залишивши славі
розбите запорожцями стерно
і трави скрізь на берегах криваві,
що хиляться й тепер до наших хвиль
шуміти про злобу чужих зусиль.
573.
Най глинищем одним у горах висів
повалений громами осокір,
у листі в нього щось тривожно лис їв,
на урвище підводячи свій зір,
бо там над ним, де вітер свист вів,
людина височіла у простір
небесний, криком говорила туги
до неміренної, як світ, потуги.
574.
І рвалося волосся на чолі
виттям, бурханням і стогнанням бурі,
і місяць на розбитому крилі
летів крізь хмари на ставки понурі
і на яри від вогкості гнилі,
й на чорні Київські прадавні мури;
З віччю в людини сяйво дивне йшло
й чоло тримало в світлі, мов шолом.
575.
"Гей, сило всіх початків і загину,
з останнім словом я до тебе став;
ти вирвала ворота й брами впину,
що у світах тримала тьма густа,
і геть розкидала, немов скотину,
великими пожежами повстань —
і всі стихії вирвались до лету
і трусять нашу вже стару планету...
576.
Сама ж, гей, сило, на безоднях ти
пливеш з розкритим і порожнім лоном,
і саме час мені слова стрясти
з душі, неначе ос отрутне ґроно,
в ту совість, що утворює світи
серед якогось вічного закону,
який формує тут звіриний ЛЮД
надхнення убивати і мій труд
577.
за те, що ідолам його і фарбам
плякатним не згинав ніде колін
і всім різницям і тюремним штампам
у мене в серці не творився гімн,
аби не чути як складає ямбам
хвалу волячий запашний загін,
що правду визнає в густій толоці,
а волю в держаках від вил на боці
578.
і що на мертвий у степу парад
не йду між мертвими вночі лягати,
і, збільшивши неповорушний ряд
великої пекельної загати,
не жду, аж доки широчезний зад
державної тварюки, мов з гармати,
не звалить у задушливих громах
в степу безгласім мосянжовий жах!
579.
Гей, сило смерти і в світах обнови,
за це совєтське стовпище святе
мене від себе випхнуло в діброви,
де шум дерев зловісністю росте
і рине глум із дір світобудови,
щоб я, чекаючи з Чеки гостей,
вигукував останніми словами:
Єдине все, що в нас і що над нами!
580.
І хай собі Дніпро реве, шумить
і б'є в німе вікно душі моєї,
і краплями брудними кожну мить,
переливаючись, плющить із неї,
московську відмиваючи блакить
і сповнені отрутою ідеї,
що сіллю сліз і кров'ю давніх мук
до скла душі пристали, мов карук...
581.
І від Дніпрової нехай стихії
болять потрощені кістки в мені,
й нехай душа від водяної дії
прозорішає навіть в глибині,
де давнина моя летить на мрії,
неначе птах в нагірній вишині,
а я нехай мовчу і не питаю,
чи долетить вона колись до краю...
582.
Бо в світі має все останній грилі —
і золоте добро, і зло злиденне,
лише не знаю, чи росте шпориш
у Дантовій Італії без мене...
Ох, сило сил, ти на світах летиш,
неначе щастя десь моє шалене,
шукаючи коханої снаги
в розсипаному сонці навкруги!
583.
Та все ж чи ти єдина із світами,
гей, незбагненна вічносте німа,
і чи колись вони були сонцями
без тебе там, де іспредвіку тьма? ..
Земля мене вродила під кущами,
де комашина в холодку дріма,
чи я й вона єдине щось являю
з тобою і космічністю без краю?
584.
Бо ось, коли найбільше горе б'є
коли ввесь світ страшний, навколоплинний
безоднями чигає на моє
життя, мов океан на тінь піщини;
коли тепла, що в серці іскра є,
жадаю від космічної родини,
як вітром вибите з гнізда орля
від блискавки зеленої здаля, —
585.
я кинутий широкому узбоччю
ярів і круч і гнівного Дніпра
крізь ревища, неначе тічку вовчу,
що десь над падлом серед степу гра, —
перед тобою, Вічносте, не змовчу
свого прокляття, як ота гора,
де безневинну душу розпинали
і людські, і міжзоряні анали...
586.
І всі ясні, стрункі сонця вгорі
від розпачу на сяєво не всохли,
коли народи не річок, морів
кривавих забажали із Голгофи,
лишаючи на згарищах віків
до нашої страшної катастрофи
жінкам тужити голосінням птиць
біля сухих, кривавих шибениць..