Та захлипала Цариця —
Страх чутливая була,
Ще й по добрім підвечірку,
Бо сама, обдерши шкірку,
З'їла смачно чверть Вола.
"Ні,— почав знов Лис по хвили,-
Бачу, вороги закрили
Ваші царські очі знов!
То й мені життя обридло!
Бо підданих сила й світло —
Царська ласка і любов.
Так прощай же, білий світе!
А ви, кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть,
Будем биться без ваги!
Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,-
О, то вас нема на це!"
"Брешеш, навісний брехуне! —
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи.-
Я з тобою биться хочу.
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!
Перед бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життє,
Щоб ствердить, що ти поганець,
І брехун, і ошуканець,
Топчеш все, що є святе!
Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Против тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
Слухайте, яку публіку
Він зробив їй, що й довіку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться,
Смачно рибу їсть жарку.
"Що се ти їси, Микитко?" —
"Адже рибу",— каже швидко
Лис. "Та дай же ж і мені!" —
Просить жінка. "Що вам, тітко,
Риби хочесь? Поглядіть-ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!"
"Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!" —
"Тіточко, я вас навчу.
Я ж їх ловлю всяку днину:
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!"
"Що за сіть?" — пита Вовчиця.
"Сього зараз мож навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!"
Сніг був, вітер на болоню,
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.
От сюди-то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
"Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте —
Риб спіймете повен міх!"
І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила
Та й держить, держить — дурна!
"Лисе,— каже,— щось щипає!" —
"Цить, то риба так хапає".
А то хвіст хапав мороз.
"Лисе, може, вже тягнути?" —
"Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!"
"Лисе, тисне щось і мика!" —
"Цить, се щука є велика,
Та така, немов баран!"
А то хвіст обмерз вже кріпко.
"Лисе, тягну!" — "Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран!"
Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона помало —
Не пускає. "Ой, тягни,-
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!"
Шарпнула ще раз Вовчиця,-
Ні, хвіст у леду держиться!
Тягне міцно — аші руш.
"Тітко,— Лис рік,— дякуй богу,
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!"
Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула —
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті, гульк, надбігли,
Як її, примерзлу, вздріли,
Хап за палички як стій.
Сиплються удари градом!..
Бідна жінка крутить задом,
В'ється, рветься, а ті б'ють!
Далі шарпнула щосила,
Півхвоста в леду лишила
Та й шмигнула в божу путь!"
А на се Микита ґречно:
"Так, се правда, безперечно,
Лиш крихітка в ній брехні!
Непотрібно, Вовче, тільки
Всю захланність свої жінки
Ти приписуєш мені.
Будь вона порядна й чесна,
Швидко б хвіст з води піднесла,
Мала б рибу й хвіст увесь.
Та вона мов оцапіла,
Став весь виловить хотіла,
Ще й на мене жалуєсь".
Збір увесь зареготався,
А Неситий аж стікався,
Під собою землю гриз.
"Га, поганець! — крикнув лютий.-
Ось як він вертить і крутить.
Щоб невинним все був Лис!
Та не дочекаєш, клятий,
Нас усіх на сміх підняти!
Підлих справок твоїх — тьма,
Ну, скажи, там при криниці
Чи була вина Вовчиці,
Чи твоя лиш злість сама?
При цімброваній криниці
Висіли два відра з криці
На валу на ланцюзі.
Лис води хотів напиться —
Скік в відро, щоб вниз спуститься
Друге ж звисло на версі.
Ну, п'є воду і смакує
І нараз собі міркує:
"Боже, що се я вчинив?
Вниз я з'їхав, але вгору
Хто ж мене підтягне впору?"
Бідний з жаху аж завив.
Треба ж тій біді лучиться,
Щоб той плач його Вовчиця
Вчула, йдучи бережком.
До криниці зазирає…
"Лисе, що там є?" — питає
Своїм ніжним голоском.
Лис мій сквапно забалакав:
"Ах, тітусю, риби, раків
В тій криниці осьде гук!
Півгодини тут лапаю,
Піввідра вже ось їх маю
Та й наївсь, неначе струк!
Жаль, що стільки їх ся лишить!
Влізь в відро, що тамка висить,
Та й до мене їдь униз!
Наїсися, ще й додому
Купу занесеш старому!"
Так брехав їй хитро Лис.
Ну, а се вже вам не тайно,
Що Вовчиця, як звичайно,
Страх голодная була.
Як про рибу й раки вчула,
Зараз у відро стрибнула
Та й з ним шусть! униз пішла.
Вниз пішло відро Вовчиці,
Вверх пішло зо дна криниці
Те відро, де Лис сидів.
"Ну, тітусю, будь здорова!
Я спішу до Магерова! —
Крикнув Лис, як вверх летів.-
Славну ти вдала драбину:
Я йду вгору, ти вдолину;
Так-то в світі все ведесь.
Риб там не знайдеш, небого,
Та подумать можно довго,
Як дістаться вгору днесь!"
Вчула жінка річ лайдацьку;
Страх такий напав бідачку,
Що аж сперли в бік кольки.
Втім з відром у воду впала,-
То завила, застогнала,
Аж піднеслися бульки.
Вчули люди крик Вовчиці,
Позбігались до криниці;
Мислите, що хоть один
Змилувавсь, хтів поміч дати,
Що є жінка й дітям мати?
Ні, в їх руки впав, то гинь!
"Вовк в криниці! Вовк в криниці!
За лошата і ягниці
Відплатім йому тепер!
Витягайте осторожно.
Але бийте, скільки можно,
Щоб нам зараз тут умер!"
Ну, подумайте, вашеці,
Що там діялось в їй серці,
Як ті вверх її тягли!
Там внизу вода, потопа,
А вверху зо двадцять хлопа,
А з палками всі були!
Лиш на світ вона вказалась,
Як не знімесь лускіт, галас —
Б'ють, товчуть, мов околіт!
Бідна знітилась в відерці,
А тут вже розпука в серці
І в очах померк їй світ.
Сил їй додала тривога:
Скочила з відра, небога,
В найгустіший стиск палиць:
Навіть в казці не сказати,
Кілько їй пришлось набрати
Суковатих паляниць.
Як вона спастися вспіла
І жива з їх рук убігла,
Сього вже не знаю я.
Се, брехуне ти огидний,
Твій був поступок єхидний,
Справка підлая твоя!"
"Ой Вовцуню, коб ти знав,
Як то я їй дякував
За той вчинок милосердний,
Що дала собі накласти
Те, що правно мало впасти
Та на мій хребет мізерний!..
Благородная Вовчиця!
Вчинком тим ти б міг гордиться.
Є заслуга тут моя…
А при тім вона, нівроку,
Суковатого оброку
Знести може більш, ніж я!"
Так-то Лис з Вовчиці кпився.
Всі сміялись, Вовк казився.
"Брехо! Митко! — він кричав.-
Най кордюк язик твій сточить!
Як ти все в живії очі
Біле в чорне пробрехав!
Але ні, не язиками,
А зубами і руками
Будем биться! Най умру,
А тобі, брехуне, вбійце,
Зраднику і кровопійце,
Хавку клятую запру!"
Крикнув Лис: "Ти, грубіяне!
Думаєш, що лайка стане
Латкою на честь твою?
В лайці ти міцніший, синку,
А як хочеш поєдинку,-
То почуєш, як я б'ю!"
"Ну, досить тих сварів! Годі!
Чортзна-хто з вас прав, хто злодій!
Вставши з трону, цар сказав.-
Завтра рано бій остатний
Вкаже, хто лихий, хто вдатний.
Ось вам проба ваших прав!"
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
Рано сонечко схопилось,
У росі перлистій вмилось
І сміється, не пече...
Лис Микита ще любісько
Спить, розлягтись на все ліжко,
Втім, хтось штурк його в плече.
"Гей, ти, спюху, час вставати!
Зазирає день до хати;
А ти знаєш, що за день?
Він рішить, чи до побіди
Ти дійдеш, чи смерть і біди
З бою винесеш лишень!"
Так при ліжку Лиса ставши
І його за руку взявши,
Малпа Фрузя прорекла.
Всю ту ніч вона не спала,
Все за Лисом промовляла,
Де в кого лише могла.
Буркнув Лис крізь сон гнівливо,
Та, протерши очі живо,
Коло ліжка Малпу вздрів.
"Фрузю, ти се? — скрикнув втішно
З ліжка схопився поспішно.-
З чим же бог тебе привів?"
Фрузя каже: "Ах, Микито,
Що колись було прожито,
В мене з тямки не зійде!
Бо жіноче серце любить
Вічно того, хто нас губить,
Навіть вдячності не жде.
Так тобою я турбуюсь
І за тебе все піклуюсь,
Хоч про се ніхто й не зна.
Але нині бійка люта
Привела мене аж тута.
Мучить мисль мене страшна!..
Ой Микито, Вовк могучий,
А хоч хитрий ти, і ручий,
І проворний на язик,
То все ж легко бути може,
Що пропадеш ти, небоже,
Жартувати Вовк не звик!
Тим стурбована я дуже
І прийшла сюди, мій друже,
Щоб тобі допомогти.
Знаєш, де прийде до звади,
Добра й баба до поради,-
Слухай моїх рад і ти!"
Лис сміється: "Фрузю люба,
В тебе ні одного зуба
Не хибує! Що ж притьмом
Бабою тобі чиниться?
Ти ще можеш похвалиться
І красою, і умом!
Вчинок твій великодушний!
Радо буду я послушний
Твоїй раді, тільки радь!"
Фрузя плеснула в долоні —
Гей, Малпи, що на вигоні
Ждали, всі гуртом біжать.
"Го-го-го,— сказав Микита,-
Тут рідня вся знакомита!
Фрузю, що ж се все значить!"
Фрузя каже: "Не журися,
Сядь на лавці, простягнися,
А про решту тихо, цить!"
Тут нараз три Малпи-злюки
Як візьмуть Микиту в руки:
Голять, миють, милом труть;
Гладко тіло все обстригли,
Потім принесли оливи
І на хвіст кудлатий ллють.
Каже Фрузя: "Ну, Микито,
Все обстрижено, обмито,
Тільки в кудлах хвіст лишивсь:
Се на те, щоб Вовк нікуди,
Ні за крижі, ні за груди,
Ні за лоб тебе не ймивсь.
Як на тебе він накинесь,
Ти чинись, мов з страху гинеш,
Втеки! Та не дуже квап!
А як буде Вовк вже близько,
Обваляй в пісок хвостисько
Та й в лице йому талап!
Буде се йому несмачно
І остудить запал значно;
Поки очі він протре,
Всядь на карк йому ти сміло
І велике зробиш діло,
Вовка дідько забере.
А тепер клякни покірно,
Чари дам тобі, що вірно
Доведуть все до пуття:
"Іракі чо й рачіш реп,
Йирям узори рачін веп,
Яттучь цімішь ліб й анат". [2]
Ну, тепер вставай, мій друже,
Йди здоров, не гайся дуже
І з побідою вертай!
Ви ж ведіть, Малпятка, Лиса
Там, де звірі всі зійшлися,
На ту толоку під гай!"
Йде дружина знакомита,
Гордо суне Лис Микита,
Просто перед царський трон.
Цар, уздрівши, як він вбрався,
За живіт зо сміху взявся.
"Хитрий же ти, бестіон!"
Але Лис, поважний, строгий,
Поклонивсь цареві в ноги,
А цариці до колін,
А відтак на місце бою,
Вкруг обступлене юрбою,
Виступив спокійно він.
Озирнувсь — аж Вовк вже тута:
Наче чорна хмара люта,
Виступає з-між рядів;
Аж зубами він скрегоче,
Мов свічки, блищаться очі —
Так з кістьми би Лиса й з'їв.
І махнув цар головою,
Знак подав їм булавою
Починати боротьбу.
Сурми, труби загриміли,
Всі затихли, заніміли,
На непевну ждуть судьбу.
Перший скочив Вовк лапастий,
Лиса в зуби щоб попасти
І зробить йому капут.