Розум холодіє.
Лиш нещасна моя думка
Росте та повніє.
В якім смутку, в якім жалі
З нею я блукаю,
В яких муках, тяжких болях
На світ породжаю.
Зв'янув мій вінок рутвяний,
І вона причина,
І хто знає, чи пригорне
Хоть дитя-дівчина!
Нащо ж думи, нащо ж мари
Про пишнії чари,
Коли з ними враз по серцю
Бродять чорні хмари?
І роздумав пан мисливий:
"Нічого гадати.
Лучче бути у царівни,
Правду розказати".
XI
І пішов він до царівни:
"Панно злотокрила,
Ти строїла моє серце,
Розум погубила.
Верни розум, віддай серце,
Зжалься надо мною,
Прийми моє вірне слово,
Будь моєй жоною!"
"Царевичу любий, милий!
Вибачай, що скажу: —
Я своєї головоньки
Доки сила єсть у мене,
Хоть би й я хотіла,
Не допустить мене замуж
Моя власна сила.
А як доля мене зрадить,
Сила збита буде,
Ні я людей не полюблю,
Ані мене люде.
Царевичу любий, милий!
Щиру правду кажу:
Я своєї головоньки
Нігди не зав'яжу".
"Чари мої, небо моє!
Зжалься падо мною!
Не жоною — бог з тобою,-
Будь хоча й сестрою!
Позволь мені на степові
Вічне полювати,
Вічне тебе оглядати,
З тобой розмовляти!"
"Позволяю-позволяю
І буду сестрою,
Лиш неслави, тебе прошу,
Не роби зо мною".
І, як рідная сестриця,
З братом обійнялась,
Пригорнула його к серцю,
Щиро цілувалась.
І що ж? Легше тепер стало
Мисливому-пану,
Коли він сестрою має
Дівчину кохану?!
Но чи ж легше: води хтіти,
Питоньки просити,
У воді по шию бути
І води не пити?
Що йому за доля була
І сестрою мати?
Що за щастя йому було
З нею розмовляти?
Тілько дума за думою
Розум убивала;
Тілько туга за тугою
Серце розривала.
XII
І не міг царевич знести
Тяжкої недолі,
І задумав її взяти
Замуж поневолі.
І впівночі, як царівна
Мала спочивати,
Став мисливий на всі степи
Сіті розкидати.
І розкинув на всі степи,
Ставить силу серед поля,
Сам іде по милу,
Тілько вийшов на могилу —
Мила пробудилась
І сердитими очима
Вколо обдивилась.
Всюди сітка на стенові,
Край могили люди.
"Скажи, брате,— запитала;-
Що то з того буде?"
"А що ж буде, моя панно?
Прийшов за сестрою,
Щоб по волі чи неволі,
А була жоною".
"Не буде сестра жоною",-
Відповіла мила;
І на ступінь відступилась
Істріпнула крила.
І, як порох, пішо й конно
Козаки спадають
І зганяють вражу силу,
Сіті обривають.
І урвала їден волос,
Ставить отамана,
І отаман в чисте поле
Запрошае пана.
І на степу межи житом,
Києм і могилой
Ізійшовся пан мисливий
З отаманськой силой.
І зійшлися, б'ються, тнуться
І кінця не мають,
Їдні сили полягають,
Другі виступають.
І в мисливця нова сила
З вуха виступає,
В злотокрилої царівни
Із крил вилітає.
І зійшлися, б'ються, тнуться,
Тілько й миру мають,
Як землею сировою
Трупи закривають.
І так бились літо й зиму;
Аж перед святою
Дождалася злотокрила
На часок покою.
І в столицю полинула
І там сповідалась
І днів кілька із столиці
В степи не верталась.
ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА
І
Безворотно дев'ять років
В вічность улетіло,
Як на степу опочило
Соловея тіло.
Улетіло дев'ять років,
Ще їден кінчався,
А причепа з того часу
Ще й не сповідався.
І от саме на Великдень
Слуги підступають,
Будять сонного причепу
Да і промовляють:
"На добридень, ясний царю,
Святом веселися,
Їдь у старую столицю
Та запричастися".
Встав причепа, довго думав,
Думав, що робити,
Наостанок сказав слугам
Коні заложити.
Заложили слуги коні,
Він умився, вбрався,
Взяв барилко й фаріаком
На степи погнався.
Приїжджає у столицю
І у церкву входить,
А у церкві "херувими"
Старий дяк виводить.
І врата святі одкриті,
Свята чаша сяє,
І отець крижує руки,
Духа призиває.
І кадильниця святая
В олтарі кадиться,
І, як в небі білі хмарки,
Фіміам клубиться.
І в тих хмарках, ніби в небі
Душі умерлії,
Бликають перед вратами
Свічі восковії.
А у церкві на колінах
Стоїть злотокрила
І, як ангел перед богом,
Голову схилила.
І причепа мимоволі
Серцем сокрушився,
Уклякнув і нахилився,
Господу молився.
Щиро господу молився,
Щиро сповідався,
А потому враз з царівной
І запричащався.
І по всьому піп виходить,
Проскури підносить
І царевича й царівну
На свячене просить.
II
Піп, причепа і царівна
За столом сиділи,
Як звичайне на Великдень,
Спершу яйця їли,
Потім паску, і ковбаси,
І усе свячене,
Наостаток надпочали
Порося печене.
І отець святий говорить:
"Варто би полити,
Но, бог свідок, нігде було
Крапельки купити".
"Та то правда, ясний отче,-
Враз причепа каже,-
Той і легко не поїде,
Хто коліс не маже.
Десь там я привіз з собою
Барилечко ціле,
Та не знаю, святий отче,
Чи ви п'єте біле".
"Слава богу,— отець каже,-
Що то розбирати!
Дання всяке за хороше
Бог велів приймати".
І принесли то барилко,
Пляшку наточили
І поставили на тацю,
Три чарки налили.
І панотець, як годиться,
Змовив славослов'я,
І всі троє разом кажуть:
"Дай боже здоров'я!"
І причепа випив повну,
Другу наливає;
Батюшка ще тілько першу
3 смаком допиває.
А царівна злотокрила
Тілько що надпила;
І надпила половину —
На стіл положила,
П'ятую причепа випив,
Випив — не упився;
Батюшка якось по третій
Спати положився.
А царівна злотокрила
Першую кінчала,
І уже хмільная думка
Грати начинала.
Куди гляне — все так мило,
Що й сусід поганий
Видиться її хороший,
Гарний і рум'яний.
І не розум нею радить,
Хміль розпоряджає,
А причепа тілько ходить
Та на вус мотає.
III
Далі став, на нюю глянув,
Крісло присуває
І сідає коло неї,
І їй промовляє:
"Ой царівно-королівно,
Пишна, злотокрила!
В тебе, мабуть, божа сила
Свої чари влила.
Кілько гляну я на тебе,
Кілько подивлюся —
Так водою й розіллюся,
Воском розтоплюся.
Звідки ти, царівно люба?
Де ти проживаєш?
Де ти царство своє пишне,
Пишний палац маєш?
Скажи, люба, щиру правду,
Чи-сь кого кохала?
Чи дала-єсь кому слово,
Чи ще не давала?
Як не дала-сь, мила, люба,
Зжалься надо мною,
Подаруй життям і віком,
Будь моєй жоною".
І обняв її царевич,
К серцю пригортає,
А вона йому на груди
Голову схиляє.
І, будь розум в неї в лобі,
Того б не бувало,
А то хміль, погане зілля,
Всеньку розібрало.
Хміль на груди каміннії
Голову схиляє,
Хміль причепу обіймає,
Йому промовляє:
"Я, царівна-королівна,
В степу проживаю,
Іще мужа не добрала-м,
Тілько добираю.
Сватався колись до мене
Жвавий невидимець,
А тепер за мене б'ється
Мій сусід мисливець.
Но, царевичу причепо,
Ти з них наймиліший,
Ти найкращий, найдобріший
І найрозумніший.
Я хотіла б тобі бути
Вічною жоною!
Тілько крила!.. Ой, не можу...
Стрепени рукою!"
І підняв царевич крила
І потряс крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
І ті коні воронії
Тілько що держаться,
А козаки такі п'яні,
Що із ніг валяться.
IV
Незабаром злотокрила
О світі забула,
Похилилася па крісло
І, хмільна, заснула.
Для невинної дівчини
То крутий часочок,
І, будь тут на вітрогона,
Вінок не віночок.
Та причепа добре знає,
Що куди стріляє;
І по хаті походжає
І думу гадає:
"Отаке-то, добрі люди,
Все моє кохання:
Лиш над бочкою сидіти
Зрання до смеркання.
А о панстві і о царстві
Де вже мені дбати!
Значить, сильного сусіда
Мені страшно мати.
Але от моя сусідка —
Та ще й сильна дуже,
І для неї моє військо,
Хоть би й два, байдуже.
Як потрясе лиш, псяюха,
Обома крилами,
То насипле тих козаків
До стилої мами.
Біда, батьку! Що робити?
Та що і чинити?
Що ж чинити? Звісне діло,
Тра біду забити.
Що забити, то забити,
Я і сам то знаю,
Лиш сусіда ще їдного
Я на думці маю.
О, то шельма невидимець
Куди моя сила!
Його тілько і звоює,
Що ся злотокрила.
Ото треба одурити;
Скажу, що женюся,
І таки при панотцеві
З нею заручуся.
А щоб того дохопити,
Вдамся до горівки;
Без горівки куди п'ятись
До такої дівки!
Із мисливцем — і то билась!
Відігнала кримця!
А я, правду і сказати,
Що таке за птиця?
Так от! Треба підпоїти,
З нею заручитись,
А потому туманити,
Тілько не женитись.
Після того най звоює
Невидимця мила;
А там звісно, що зробити:
Відрубати крила".
V
Рано, тілько освітив бог,-
Усі троє встали,
Пішли в аеркву на молитву,
Службу відстояли.
Повернулись знов до чарки,
Випили всі троє,
І царевич, і аарівна
Сіли враз обоє.
І обоє сіли разом,
Разом обійнялись,
Обійнялись, розмовляли,
Щиро пілувались.
А піп, сивий, бородатий,
Тілько поглядає.
"О, то б славна була пара! —
До них промовляє.-
Хіба буде з вас, парівно,
Годі дівувати.
Чи ж не лучче вийти замуж,
Свого мужа мати?"
А царівна зрум'яніла,
Не одповідала,
Лиш царевича тісніше
Ручкою обняла.
"Що ж, життя,— царевич каже,-
Хіба заручімся!
І як буде воля божа,
То і оженімся".
Но царівна знов мовчала,
Не одповідала,
Лиш обняла ще тісніше
І поцілувала.
"Возьміть, отче, дві обручки,
Поблагословіте,
Освятіть їх, як годиться,
Та нас заручіте".
І узяв піп дві обручки,
І благословляє,
І коханків обручає,
Обручки міняє.
І коханки обручились,
Хрест поаілували
І присягу перед богом
На кохання дали.
Після того стали пити,
Доки хто іздужав,
І царівну хміль веселий
Перше всіх подужав.
Потім батюшка старенький
Спати положився,
Лиш причепа не упився,
Тілько розпалився.
І обняв царівну сонну,
Крила відклоняє
І обвився, обгорнувся
І все забуває.
VI
На великдень у вівторок
Злотокрила встала
І, що смачно спочивала,
Тілько й пам'ятала.
А тут милий її знову
Хмелем похмеляє
І до себе в своє царство
В гості запрошає.
І поїхала царівна
В гості до милого,
Погостила, нетямуща,
До Хоми святого.
Погостила, вина взяла;
В степи полетіла;
І там душу заливала,
Як душа боліла.
Так заручена царівна
Цілий рік прожила,
Лиш причепу обіймала
Та хмільнеє пила.
Але раз якось царівні
Вина недостало.
Пробудилося сумління,
Душу розгризало.
І шептало її, бідній:
"Що ти починила?
Свою славу, честь і волю —
Все ти погубила!"
І так тяжко її, важко,
І так сумно стало,
Ніби сто пудів заліза
На ї серце впало.
І не втерпіла царівна,
І кидає степи.
І, щоб душу закропити,
Летить до причепи.
"Ой царевичу причепо,
Тяжко мені жити,
Дай, коханий, вина чарку
Душу закропити".
"Пожди трохи, моя мила,-
Він відповідає.-
Чи ти знаєш невидимця,
Де він проживає?
Достань в него мені кримку,
Тогді будем пити,
Будем пити і гуляти,
Як у раю, жити".
Ізвинулась, полетіла
В степи злотокрила
І стріпнула раз останній
Свої пишні крила.
І найкращий чорний волос
З голови урвала,
Свому війську раз останній
Отамана дала.
І говорить отаману:
"Іди, милий синку,
Та вишукай невидимця,
Достань в него кримку".
VII
Як розсипались козаки
Всюди по степові,
Застукали невидимця
Десь у байракові.
Обступили наоколо,
Бідного спійняли
І убили, закопали,
Невидимку взяли.
А царівна невидимки
І не огляділа,
Тільки взяла й до причепи
Льотом полетіла.
І узяв причепа кримку,
І напоїв милу,
І поїхав з нею разом
В степи на могилу.
І зачали на могилі
Балом балувати;
Цілуватись, милуватись,
Пити і гуляти.
І нещасная царівна
Тяженько упилась
І на мамину могилу
Покотом звалилась.
Розпустились пишні коси,
Відхилились крила;
Що святого у дівчини,
Все вона відкрила.
І літає птах над нею,
"Вічну пам'ять" править,
А причепа ще раз бідну
Дівчину неславить.
І літає птах, співає:
"Горе тобі, мила!"
А причепа вже ламає
Золотії крила.
І виламав крило праве
Край самого тіла,
1 на рані, на глибокій
Крівля закипіла.
І виламав крило праве —
Лівеє ламає,
А відломлене тим часом
Життям відживає.
І ожило, і в повітря
З-під руки фурнуло,
І далеко в чужу землю
Жити полинуло.
А причепа крило друге
З тілом вириває
І нещасную царівну
Кримкою вкриває.
А крило несе під гори,
Кинув між собаки,
І зачали крило гризти
Дикії собаки.
VIII
Спокійніший став причепа,
Лучче запиває:
Із сусідів таких сильних
Ніхто не лякає.
Тілько й страху, що на пущі
Брат його мисливий,
Але і той незабаром
Пропав, нещасливий.
Чи ти сповідь то вчинила,
Чи війна огидла,
Чи царівна злогокрила
Так із п'янства збридла,-
А від світлої неділі,
Як запричащався,
Пан мисливий із царівной
Більш не воювався,
А бувало що день божий
Робить полювання
І полює, і ганяє
Зрання до смеркання.
Полював він раз медведя,
Та, на своє горе,
Десь загнався на край світу,
Під Льодяне море.
Істомились бідні слуги,
І кінь спотикався,
Та і сам він на коневі
Ледве що тримався.
І гадає пан мисливий,
Де би відпочити.
Брат причепа по дорозі —
Чому б не вступити?
Заїжджає до причепи.
"Здоров, пане-брате!
Чи позволиш відпочити,
Переночувати?"
"Здоров, братику мисливий!
Прошу до покою...
О, як же я давно, брате,
Видівся з тобою!"
Привів в хату, просить сісти,
Просить їсти-пити,
А тим часом каже слугам
Коня уходити.
Слуги взяли вівса мірку
І вином полляли
І вівсом тим аж до звалу
Коня вгодували.
Вгодували, в льох завели
Під залізні брами.
І всі двадцять брам замкнули
Двадцяттю замками.
А тим часом і мисливий
У палаці впився
І хитався в своїм кріслі,
Поки не звалився.
І муляри ізійшлися,
Мисливого взяли,
Назад руки ізв'язали,
В стовп замурували.
IX
І по царству Соловея
Всюди тихо було.
І на пущі, й на степові
Ніби сном заснуло.
Сам причепа запиває,
Спить, не просипає,
Аж тут дудка десь здалека
Грати зачинає.
І ту дудку на
Чує злотокрила,
І з години на годину
Виростають крила.
І мисливий серед муру
Тую дудку чує
І зв язаш свої руки
Пробує, моцює.
І кінь його серед льоху
Дудку зачуває,
І — що пісні — копитами
Браму розбиває.
Чує дудку і причепа
І не раз жахнеться,
І із чаші золотої
П'ється і не п'ється.
Чи то дудка золотая
Щось лихе віщує?
Чи то так його сумління
Мучить і мордує?
І так йому тяжко-тяжко!
І так нудно-нудної
Тяжеліють руки й груди,
І дихати трудно.
А тут дудка грає-грає,
Ніби вимовляє:
"Стережися, злий причепо:
Господь покарає".
Ляже в постіль спочивати —
Спиться і не спиться:
Йому дудка золотая,
Ніби кара, сниться.
Сяде їсти — і не їсться,
Пити — і не п'ється:
Якась туга коло серця,
Як гадюка, в'ється.
І всі двері зачиняє,
Вуха затикає,
І сопілка грає-грає,
Ніби вимовляє:
"Кайся живо ти, причепо,
Тілом і душою:
Піднялась рука господня
Кара над тобою".
І ша!..