А ви чогось засумували?
— Тепер уже ні — ви розвіяли мій смуток.
— Чим? — щиросердно дивувався Максим Петрович.
— Своєю самопосвятою землі.
— He говоріть таких високих слів, — спохмурнів Діденко. — Я не вартий їх.
— А хто ж тоді вартий?
— Є такі люди, що заглядають у непізнаний світ, — опустив на руки заважку голову Діденко.
— Про що ви, Максиме Петровичу?
— Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
— Теж філософа?
— Ні, лікаря, дуже талановитого лікаря, якого не засліпила оманна гонитва за славою. А міг би вже бути і професором. Та, на жаль, залишився він у тіні, в неславі. Познайомився я з ним у свій трагедійний час: тяжко захворіла моя любов — моя вірна дружина. Поклали її під ніж, потім зашили, і вже мені по секрету передали, щоб я чекав найгіршого, бо поки що медицина безсила. В безнадії кинувся тоді по всіх усюдах, і недоля чи доля привели мене в селище недалеко від Дніпра, де над травами чаклував молодий, але вже сивоголовий лікар Величко. Оглянув він мою дружину, перечитав усі її медичні папірці й гарно, гарно посміхнувся:
— Коли у вас, жінко добра, знайдеться дитина, то неодмінно запросіть мене кумом. Дуже люблю кумувати.
Що ж говорити далі? Вилікував він своїм зіллям мою дружину, вилікував і десятки приречених людей, а заздрісники весь час обтинають йому крила, і досі ходить він у шарлатанах від медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча все його життя — це трави • хворі, хворі й трави. І, головне, не нарікає він на долю, тільки іиколи скаже, що жаль буде, коли його досвід і трави скосить коса байдужості... О, чуєте голос чечітки? Че-чет! Пі-ю-пі... Чи-чи-чи...
Напровесні Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цінах продає хліб, одразу ж скипів неиавистго до гендляра й вирішив знайти його криївку. Після уроків він кружляв по тих лісах, де чаївся зі своїми скарбами лісник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хліб Магазаник продавав обережно и вроздріб, то спасаючись сто двадцять сьомої статті за спекуляцію, то потерпаючи, що продешевить. Сподівався: ціна підніметься на найвищий гребінь, і тоді він збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один рік. Поспішив тільки з картоплею, побоюючись, що вона піде в паростя, побабчиться і зменшиться у вазі.
Шістсот пудів він продав оптом вінницьким зашкірним спекулянтам за шістдесят тисяч карбованців, упакував їх у залізну скриньку та й удосвіта, коли Стьопочка ще відлежував у постелі боки, скрадаючись, пішов до лісової улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут їх ніхто не тривожив, ніхто не бив на жир, то вони спокійно й розмножились собі, — он які нори насвердлили, а біля них понасипали чималенькі купи землі.
Магазаник довго прислухався й придивлявся до лісу, що проріс негустим туманом, потім скинув обшиту ременем свиту, обгорйув нею скриньку й обережно-обережно почав копати яму. Далі знов позирнув довкола. Хтось наче скрадається поміж деревами? Копач застиг на місці й не швидко збагнув, що то на злежаний торішній лист скапував отой нетерплячий березовий сік, який сам розриває кору дерев.
За столітніми дубами позіхнуло сонце. А ось і перша бджола, шукаючи поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забриніла йому ранкову пісню і почала набирати пилок у свої кошики. Жаль, що їх тільки двоє у неї, а мав шестеро ніг... Лізе ж таке в голову.
Лісник вавинув із свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму і, затаївши подих, почав її засипати. Купку землі над ямою він опорядкував точнісінько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех. Страх охопив з піг до голови, їжаком заворушився у чубі. Магазанак скособочив наполохані очі туди, звідки чулося шарудіння, — і здивувався, і полегшено зітхнув: то побіля крайньої нори вовтузилася з дитям борсучиха. Щойїю витягнувши з підземелля білястого нащадка, вона дбайливо поклала його на осонпя, поторсала головою та й знову полізла в нору.
І негадано лісника вкусила непотрібна думка: навіть борсук із темряви виносить на сонце своє дитя, а ти і себе, і своє чадо вштовхнув у темряву. Тьху, найшов годину на покаяття...
Чортихнувшись, він згинцем піщов до своєї оселі, що глухла від весняних шумів. Коли крутнув закрутку хвіртки, з тольцевої клуні виглянув Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовті вії, як і завжди, тріпотіли млинками, під ними проглядали очі рідкуватої синьки. Побачивши батька, Стьопочка підозріло скривив губи.
— Куди це ви, татуню, так зарання повіялися?
— Служба, Стьопочко, служба: державний ліс стережу. Державний! — ще згадав борсучиху з дитям на осонні. У Стьопотки недовіра стерла з обличчя рештки сну.
— Чого ж ви стережете державаий ліс не з шомполівкою, а з лопатою? Га?
— Усе будеш знати — швидко постарієш, а тобі ще женитися треба, — відповів, посміхаючись устами й лютуючи в душі: вже й воно, недомірок, вахлак, пантрує за батьком; маю обмінчука, а не сина. — Перестань кліпати очимга. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: "Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви і зодягнемось у зброю світла". Воістину ніч минула й треба думати про новий день.
Стьопочка трохи розпогодився, і навіть млинки його вій притишили працю.
— А я вже подумав, що ви десь потайки проклятенні закопували.
— Які проклятенні?! Що це тобі приверзлося?! І коли вже розвидниться у твоїй голові? — люто глипнув на сина, та не злякав його.
— Ви, тагуню, не печіть мене QKOM, бо не дуже угнівив вас. Хіба я нічого не бачу, нічого не здаю? А коли треба закопати, то й мене беріть із собою, бо все може трапитись і піде мій спадок хробакам на споживу.
Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровітню.
— Чого ви все злуєте, коли заговориш про копійку? — знову прокинулась підозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, ховає в лісах грошву.
— Нe злую, дурню, а думаю: звідки ти вискіпкався такий?
— З вапюго достатку та з вашого скупердяйства, татуню, — не поліз Стьопочка в кишеню за словом і негадано розвеселив ним батька.
— Е, та на твоєму язиці більше розуму, ніж у голові: бач, яке вихляпав! — засміявся Магазаник, потім зирнув па ліси, що бавилися з вітром. — Як ти гадаєш, сину, чи lie пора нам розкрити льох під скитком?
Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках:
— Це ж знову я, мов проклятий, буду одну ніч вигрібати землю, другу — вантажити та розвантажувати мішки, а ви мені за це тицьнете в зуби якусь паршиву тридцятку, та й годі. То що мені по цьому і по тому?
Магазаник повчально відповів сину:
— Сергій Радонезький ще немовлям відмовився в пісні дні смоктати материне молоко, а ти, чадо недостойне, і в пісні, і в скоромні дні хочеш тягнути й тринькати батькові гроші. Пам'ятай: хто не дорожить копійкою, сам гроша не варт, так що менше помишляй про мої гроші.
— Про що ж лишається думати Стьопочці?
— Увійшов ти в літа, увіходь і в розум. Подумай про інший прожиток — про службу в місті, про якесь видвиженіє, бо тепер епоха!
— Так пристройте мене в якійсь конторі чи до якоїсь кумерції. Я й сам не хочу в лісі трубити з вовками та гризтися з рідним батьком.
— І пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районі. Може, хоч там з тебе щось виклепається. А зерно із скитка все одно маємо вивезти...
Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало кілька пустельників, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз одвідував скиток і отаман Яків Гальчевський, що найменував себе Орлом, переховувалась тут і його дружипа Марія. А потім ці "орли", як сови, дременули до папської Польщі, щоб уже не обрізом, а отруйним словом стріляти в молоду державу.
Згодом скитники покинули ліси, тут на якийсь час залишився був один, та й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зірвала покриття із скитка, обвалені стіни його несподівано зсередини поросли горобиною. Врослі в камінь деревця весною цвіли пухнастим цвітом, а восени червоніли гронами ягід.
Пам'ять людська забула і ченців, і Гальчевського, і скиток, і тільки в тридцять другому році про нього згадав Семен Магазаник: адже иід скитком був льох, де ченці тримали збіжжя і харчі,
То для чого йому копати в лісах яму, коли можна і в льоху заховати зерпо, — і вшахровапс, і зібране на лісових галявинах у та зрубах? Рівно сто мішків жита, пшениці й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навіть оптом продати це зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж і по пудику, по півпудика збути людям, тоді ще набіжить кілька тисяч. Треба хапати їх, бо більше такого року вже не буде. Може, після нього поїхати собі на Кавказ чи в Крим, купити будинок і спокійно, в теплі та добрі, доживати віку біля синього, моря? Правда, там не буде такої розкоші, як в оцих лісах, зате матиме спокій для серця. Бо хіба далеко Вінниця од Полтави? Може, хтось і вижив із тих смертників, що колись потрапили до державної варти. Може, хтось із друзів Човняра приб'ється до нього купувати, хліб, а забере життя?
Доля не говорить людині про свої дороги. Чогось він зараз полохливим став. Чи це вже старість всідається на плечі, чи голод тривожить великим та непевним карбованцем і непевним покупцем? Ні, таки треба збути хліб оптовикам та й добиватись до синього моря. Там він загубиться в людській веремії, як голка в сіні. Та враз йому защеміло всередині, і крізь поля, і крізь ліси прибився блакитнавий полиск Оксашгаих очей. Надовго ж укоренилася ти в серці, як ота горобина на камені сюитка.
"Не ти носиш коріння, а коріння тебе", — знову прийшло на пам'ять святе письмо. А може, ще раз сходити до неї. Зрештою, повинен же голод якщо не зломити, то надломити жінку, надломити її честь. Зчавить голод тіло, то й нечисть у душу забреде. Ось тоді й дізнаєшся, чого вона варта і чи все купується-продається.
З такими думками він зайшов до оселі, поклав у кишеню свіжу пампушку, зняв з кілочка рушницю, перевірив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за своєю любов'ю чи, може, за ганьбою.
— Куди ви, тату? — зупинив його Стьопочка. І тепер в його погляді прокльовувалась підозра.
— У присілок маю піти.
— А хто ж два печива хліба продасть?
— Продавай, Стьопочко, ти, а гроші собі на гульки забереш, — розщедрився батько, в душі задобрюючи перед дорогою долю.
— Усі?! — зраділо чадо і випустило підозру з очей.
— Усі.
— От спасибі, тату! — В Стьопочки від подиву навіть зіпсувалися млинки вій; це ж зразу якихось чотириста карбованців покладе у гаман.