Марко не знав, що про такий випадок треба робити: набундючитись,чи бути суворо-врочистим, як його матір, або махнути рукою і посміхнутись, як уміють збоку подивитися на своє лихо наші люди. "Практики ще не було такої",— насмішкувато відповів своїм думкам, придивляючись, як на припічку коцюрбився, чорнів і кришився вісник смерті.
— Спалила, пропади вона пропадом, змішала з жаром попіл чорнової.— Одійшла від кабиці і стала опоряджати стола, наче хотіла затерти й слід, де лежала похоронна, і знову з острахом поглянула на ногу.— Не болить вона?
— Не болить вона,—підкреслив материну повагу до пораненої ноги.
Мати похитала головою, в думках відділяла обман від правди.
— Хіба ти скажеш про свої болі, які вони є? .Знаю тебе добре. Ти каліцтвом похвалятись не будеш... І не підманюй, що скоро ходитимеш?
— От побачите. Ще й танцюватиму шивертом-вивертом.
— Ви всі нас .утішаєте на старість, як ми вас утішаємо малими. Це теж трохи пособляє, бо серце нас хоч і мучене, та все вірою живе. А як на тій неділі, коли саме хугувало надворі, що й світа божого не видно, втішала мене якась молодиця І Достукалась до цієї оселі, обтру
сила сніг і стала біля дверей, як мальована. Довго-довго розпитувала про тебе, душею вмовляла не вірити похоронній: всі вони приголомшують людину, а не всі правду кажуть. Погомоніли разом, пожурились укупі та й розійшлися, як рідня.
— Що ж то за молодиця була? — стрепенувся і здивувався Марко.
— Ніби вчителька приїжджа. Привітна така, хоч з обличчя смуток і не сходив.
— Вчителька?
— Еге ж. Тебе добре знає. Сама гарненька, терноока. І подарунок мені під полою принесла — муки на заміс. З пайка свого відірвала.
— Дивина! — Марко наморщив чоло, пригадуючи, яка б це вчителька могла допитуватись про нього. — І ви взяли борошно?
— Відмовлялась, так вона зобижатися почала. Казала, що без день прийде на свіжий хліб. Та й не прийшла. А я для неї й шикухи дістала, щоб зварити вареники з урдою.
— Як же її звати?
— Як? — мати поправила хустку, напружено замислилась. — Ось тобі й маєш: вигубилося з пам'яті. Голова стала, мов решето, — нічого не втримає.
— Може, потім пригадаєте.
— Може, й згадаю. А ще раніше новий вчитель приходив, теж дуже гарний з лиця і душею, ГригЬрієм звати, цього запам'ятала. О, вже хтось іде.
Зверху справді загупали чиїсь кроки, обізвалися голоси, а в землянці захвилювався каганець. Марко зручніше сів на тапчані, випростався, щоб людям менше впадало в вічі каліцтво. Першим на порозі з'явився сивий, мов голуб, пасічник Зіновій Петрович Гордієнко, а з-за його плечей виглядала по-старосвітськи навхрест зачохлена двома хустками рухлива голова Христі Гордієнчихи. Старий непомітно подав матері рамку з щільником і одразу пошкутильгав до Марка, обійняв його, залоскотав зеленкуватою бородою, що пахла димом і медом.
— Ну, здоров, здоров, Марку! Хвалити долю, живим повернувся у свої хороми.
— Чи не тю на тебе! — одразу ж накинулась на чоловіка Гордієнчиха. —Тепер ніхто не подивується таким хоромам. Тепер щастя, коли душа хоч в якому не є тілі знайшла пристановище.
— Ет, задзвонила на різдво, то й до великодня не зупиниш, — відмахнувся старий рукою від жінки. — Хоч тут не торохкоти, наче порожняком.
— Здоровенькі були, тітко, — з любов'ю і жалістю дивиться на округле з кирпатинкою обличчя, а перед його очима, немов швидкоплинні осяйні вагони, аж мигтять далекі літа, коли в хаті Гордієнків він знаходив і сердечну радість, і 'зустрів своє перше кохання. — Як ви там?
— І не питай, дитино. Як люди, так і ми, — простягла, витерши об подолок, руку.
Марко поцілував її. Христя од несподіванки аж заточилась, за звичкою, хотіла тюкнути на нього, але одразу ж зжалісніла і цією ж рукою потягнулась до очей.
— А коли ж я, Марку, своїх діточок побачу, як тебе? Коли ж вони повернуться з далекої сторони?
— Повернуться, дурна, як менше збиратимеш сльози в торбину. В тебе й зараз стане глузду відкривати похорін, — обірвав її Гордієнко... — Так же іноді плаче, Марку, що від сліз десятчані сорочки тліють.
— А він і слова не дасть, ірод, сказати, росинки не дасть зронити, дарма що біля бджоли цілий вік товчеться. — Гордієнчиха кулаком і очима насварилась на свого "трутня" і пішла до кабиці помагати матері, якій жінки непомітно передавали якісь мисочки або хліб, а чоловіки різнодержавні пляшки, закорковані качанами кукурудзи.
Сини чорної землі і жорстокої долі, вічні хлібороби і списані по "чистій" воїни, великі цілинні натури, вздовж і впоперек переполосовані війною, і звичайні прості дядьки, в міру дипломати, а без міри трудівники, які брели своїм горем, як темним морем, підходили до Марка. Підходили в незугарному одязі, в неоковирному взутті, зляпаному казна з якого ременю чи склеєному з трофейних автомобільних камер. Підходили з тяжкою задавненою тугою на обличчях і з добрими словами на устах. Репаними і паленими, стріляними і рубаними руками обіймали чоловіка і мовчки втішали його цими ж руками.
Матері як матері, питали одне й те саме: чи не стрічав десь їхніх синів, які стукають вже собаці-Гітлеряці в залізні двері. Батьки ж допитувались, чи скоро закінчиться війна, бо як іще далі протягнеться таке безголов'я, то й люду на світі не зостанеться. І тільки дівчата не питались про своїх наречених, яких з кожним днем ставало все менше й менше — на чужих далеких землях досівалося наше найдорожче зерно й любов. І в дівочих очах Марко бачив девимовяу тугу, яку не передадуть, напевне, й генії пензля, бо ж хіба можна в одних очах вмістити і чорні тіні війни, і муки.утрат, і роками та свинцем перерване чи кров'ю зійдеие кохання, і самою природою, а не дівочою цнотливістю ледь намічені полохливо-зворушливі й тривожні ознаки материнства.
Ще хтось загупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому тьмою одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцнотілий, в свитці на розхристі. дід Євмен Дибенко, за ним тінню гнувся журавлистий Петро Гайшук, якого в селі прозивали міністром без портфеля. До біса розумний, але по-дядьківськи обережний, Гайшук, може, й дослужився б до високих посад, аби не мав природної недовіри до не хліборобського хліба і не так любив худобу, особливо ж воли. На самоті він їм і співав, і говорив з ними, і вони розуміли його мову. Тепер, коли війна знищила волів і забрала добру частку Петрового здоров'я, він переніс свою любов на коні, хоча від їзди верхи не мав задоволення: його довгі ступалйща майже завжди волочилися по землі.
З-за спини Гайшука протиснулась лукава гостроборода мордочка Максима Полатайка, теж. конюха. Він без жодного слова щедротно-величним рухом подав матері пляшку якогось заморського, з барвистою етикеткою вина.
— Крадене? — тихо і строго запитала мати.
— Невже ви хотіли, щоб я у підвалі самого Антонеску торгівлю розводив? — здивувалось і .обурилось усе обличчя Максима.
— Як же воно з підвалу Антонеску долежало в тебе до сьогоднішньої години?
— А ви думаєте, я тільки одну пляшку взяв. собі на згадку про Антонеску? Для чого тоді було їздовим служити в армії?
— А що тут: збори чи вистава? — одразу ж, ще не поздоровкавшись, загримів старий Дибенко.
— Ой мовчи, Євмене, вічно ти... — Мов біль. стала біля чоловіка полохливоока з безнадійно опущеними руками Євмениха.
— Хіба ж я пам'ятник, щоб мовчати?. — витискається з рамок одвірка. —Пропустіть і мене, люди добрі, до голови.
— До якого, діду, голови? — здивувався одноногий Василь Тримайвода, на грудях якого красувалися три ордени Слави і всі три — за "язики". — Адресою помилилися.
— Мовчи і диш, розвідко! — Старий гострозоре обвів усіх поглядом, а когось і плечем підштовхнув, добираючись до Марка.— Хоче, вилупок, щоб я в такому ділі помилився! Прийшов до справжнього голови — Марка Трохимовича Безсмертного.
— Що ви, Євмене Даниловичу, який я вам голова,— чудуючись, озвався Марко.
— Не безіменний, не безрідний і не чорти-що, а справжній, довоєнний, що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиці у небі, і до вдови нещасної, і до сироти безрідної! Що, може, брешу, люди?
— Правду кажеш, Євмене,— першим обізвався Зіновій Гордієнко.— Марко чоловік з любов'ю. Пам'ятаєте, яка пасіка була за нього?
— Пасіка, пасіка,— перекривив його Євмен.— Колись люди віск до богів у свята носили, а тепер дехто до самогонщиць в усі дні тащить. То яка ж пасіка не переведеться на трясцю.
— Мовчи, Євмене, мовчи та диш,— боліено попросила Євмениха.
— Сама помовчуй. Задобре і на горі живеться Безбородьку: очі і макоїди від жиру і самогонки послухали. То як я буду теперішнього голову визнавати? — непримиренний полиск забився в очах-старого Євмена. — Не визнаю його — і край.
— А тебе ж, Євмене, Безбородько хоч трохи визнає? — в'їв Гордієнко.
— Ми з ним живем, як різні царства-государства. Я й совєцьку власть до двадцятого року не признавав, аж поки землю не отримав, бо розвьорстка була. А тепер отого викрутня Безбородька. визнавай! Та за яку ласку чи заслуги?—визвірився на Гордієнка.—Чи, може, за те, що цей недбалець совість прогуляв, як червінець, а хитрості напозичався? Мовчиш, нудьго? Ото-то воно й є!.. Доброго здоров'я, Марку.
— Добрий вечір, діду,— сердечно здоровкається з старим.— Дозолив Безбородько вам?
— Коли б тільки мені, то півлиха було б. Хіба ж то робітник? Він перед очима—мелун, а за плечима—кладун.
Навколо пожвавішали обличчя, а Марко весело похитав головою:
— Ви, діду, нічутіньку не змінились.
—Таки нічутіньку. Чого ж мінятися діду?—доторкнувся червоною від холоду рукою до сивого акуратно підстриженого бурячка борідки, яка доречно подовжувала коротколице обличчя. — Я ж не той метелик, що "ура-ура" на всі. трибуни вистрибом летів, коли ж загриміло — під трухлою корою лялечкою причаївся, а там і в гусінь обернувся. От яке в житті кіно буває. А я — війна не війна — увесь час біля коней човпію, і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають.
— За язик, діду, тільки за язик, — з насмішкою обізвався світлоокий Василь Тримайвода. — Довгий він у вас.
— А ти ж його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик.