Та й погостюй у нас ще з деньок. Обличчя Степаниди трохи розпогодилось:
— Добре, що ти такий у мене...
— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій, — засміявся Григорій Стратонович. — Так побудеш іще деньок?
— Не виходить — уже канікули закінчуються.
— Та и у дзвіниці жити гірше, ніж у хаті, — насмішкувато примружив очі.
— І це правда, — не стала заперечувати. — В ній од холоду і тіло, і кості німіють. Це не оселя, а наслання якесь.
— Зате діти під великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!
Степанида підперла рукою обличчя.
— Лишенько моє із такою прикметою.
— Це ж тимчасово, — заспокоїв її Григорій Стратонович. —Завтра-позавтра переберемось у землянку і заживемо, як люди. Сьогодні вже й скла роздобув на віконця, поцінно дісталось.
— Ще и радіє, наче бога за бороду піймав, — докірливо похитала головою. —Хтось би інший, на твоєму місці, при твоїх заслугах, уже в палаці сидів би.
— Облиш, Степанидо, старі мелодії, страх як не люблю їх, — одразу нахмурився Григорій Стратонович. — Прийде час — і в палаці буду жити.
Жінка недовірливо подивилась на брата:
— Коли ж він, романтику мій, гордість моя, прийде?
— Коли всі люди матимуть палаци чи щось подібне. Не раніше і не пізніше.
— Подвижництво і знову подвижництво, а якийсь тобі хитрий Безбородько вже й зараз у палаці сидить і підсміюється над такими, як ти.
Григорій Стратонович пильно подивився на сестру і постукав себе пальцем по чолу:
— В тебе голова чи її ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай мені випадок з історії, коли чесні люди мали більші матеріальні вигоди, ніж пристосуванці чи злодії?
— Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю логікою і слов'янським стоїцизмом. Ти в мене найкращий випадок, — не розсердилась, а мило посміхнулася жінка. — Добре, що твій тато, овдовівши, знайшов мою маму... Який він рослий і гарний був! Пам'ятаєш, як ми на їхньому весіллі у виярку за хатою танцювали.
— Кому що в голові, а тобі танці і в церкві згадуються, —засміявся, махнув рукою Григорій Стратонович. — Ти вміла крутитись, як голуб-вертун.
— І це все уже назовсім відійшло, — зітхнула, задумалась Степанида, — і дитинство, і життя батьків, і твоя молодість. Тільки мамина хатка іноді так нагадає всю передчасно втрачену рідню, що і сльози, й іскри аж бризнуть з очей.
— Порідшав наш косарський рід, — і собі зітхнув Григорій Стратонович. — Підкошував усюди він смерть, але и смерть косила його. — Він бережно посадив сестру на ослін, уважно подивився на неї. — Та журба журбою, а жити треба. Чи не думаєш ти інколи, що живеш тепер, як у дуплі? Смуток ні розуму, ні сорочки не дасть. На людях треба побільше бувати, сестро, на людях!
— Вони такі ж нещасні, як і я, — стрепенулась і підвелася із ослона.
— Хм! Новину відкрила! А щастя їм, гадаєш, союзники з-за морів попривозять? — невдоволено хмикнув Григорій Стратонович. —Вони ж, люди, з сльозами посіють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу бачити в цьому посіві справжню зернину і своєї сестри. Більше нічим тебе не можу втішити. Плакати з тобою не сяду за один стіл... Ну, прояснись, невдашечко моя. Ти ж така добра, славна, тільки занадто крихка душа в тебе, мов колосок у жнива. — Він знову пригорнув Степаниду, поцілував у надбрів'я і зразу ж приклав пальця до уст: — Тебе! Усі святі на грішників дивляться!
Степанида мимоволі посміхнулась, поглянула на святих, підвела над довгастими очима чорні дуги брів.
— Що б я, Григорію, робила без тебе?
— Невже б гірше борщ затирала?
— Напевне, гірше. І як не тяжко, Григорію, буває на душі, а завжди чекаю, що ти розберешся у ній ліпше, аніж я.
— Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була недописаною книгою, — махнув кулаком. — Більше пірнай у життя, більше й діждешся від нього.
— Чого ж мені ще ждати?
— Та не старості ж, зрештою,—це само неждано прийде.— Чекай хоча б... любові!
— Звідки?
— І од людей, і, може, од якоїсь... людини,
— Не кажи такого. Любов тепер — не актуальна тема.
— Вона завжди актуальна. Поки людина живе — повинна чекати чогось великого.
— Це ілюзія романтики?
— Це сила життя,— сказав переконано.
— Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя доріг, де ніколи не буває безлюдно, а в мене воно — невтоптана стежина... До тебе приходив Безсмертний? — запитала, наче між іншим, а в душі озвалося хвилювання.
— Чого лукавиш? Ти ж бачила,—допитливо поглянув на сестру.— Чом не підійшла до нас?
— Боюсь... і не знаю, про що з покаліченими розмовляти,— почервоніла Степанида.— Чогось я і досі не навчилась утішати людей.
— Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з пораненими, якось утішала їх. Ну, чого забігала очима по святих місцях?
— Не все ж тобою любуватися,—відповіла знехотя. — Кажуть, буцімто він дуже покалічений?
— Дуже. Але такий чоловік житиме, як дуб-довговік.
—— Він чимсь на тебе схожий... Постарів, посивів цей дуб-довговік?
— Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такі літа, навіть без війни, сивина—не дивина. Що ж, пішли відпочивати,— перевісив на плече автомат, • взяв кобзу і дмухнув на світло.
Одразу всіх богів і святих проковтнула згущена темрява, і тільки тепер Степанида провела руками по обличчі, що пашіло жаром, і важко схлипнула.
— Ти чого, Степанидо? — вражено зупинився Григорій Стратонович.
— То так зітхнулось,— опустила руки на груди.— Стільки зібралось за ці роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.
З церкви, пригинаючись, брат і сестра переступили поріг дзвіниці, де був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина Григорія Стратоновича. Тут, у кутку, чадів вицяцькуваний з патрона каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали діти й матір. Погляд Григорія впав на смагляволице красивоброве обличчя дружини. Навіть під грубою ковдрою виділялись її привабливі дорідні форми. Брат і сестра переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матір.
— Земля? — пошепки запитав Григорій, який і досі, наче юнак, не міг надивитись на свою Катерину.
— Земля, — кивнула головою Степанида і підійшла до плетеної колиски, де переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.
Григорій присів на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини. Якийсь недобрий сон почав тривожити жінку. Раптом вона застогнала, ворухнула руками і грудним болючим голосом промовила тільки одне слово:
— Іва-а-ночку!..
Степанида, наче від удару, зіщулилась од цього поклику, боязко поглянула на брата. А він, зганяючи хмарину з чола,заспокоїв сестру.
— Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе йога А як же інакше? Він—її перше кохання. Він ^батько й дітей... Так можна, хоч у сні, послати до нього свій голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?
В Степаниди заблищали очі: вона зараз винила братову, хоч і знала, що та не винна.
— Але ж як тобі тяжко від цьогої Вона отак може увесь вік кликати його... Увесь вік бути з тобою, а снити ним.
Григорій недобре подивився на сестру:
— Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вірнішою до свого другого чоловіка і не згадувала першого?
— Ні... але... — розгубилась жінка.
Григорій розсердився, рвучко підвівся, став напроти сестри:
— Не "алекай" мені, досить. Противною ж, скажу тобі, стала ти бабою! Сама стільки пережила, овдовіла, перестраждала, а зеленяччя й досі росте в твоїй голові. Життя людей, що сходяться крізь трагедії, не раз викидає уламки цих трагедій. Хіба я маленький — не догадувався, що мені може бути важко? Не на медові дівочі поцілунки ішов. А чи подумала ти, що я міг би одружитись на Катерині навіть без її любові до мене?
— Християнське співчуття до ближнього?
— Ні, любов до неї.'І як буває противно чути, коли хтось дивується, що я пішов на п'ятеро дітей, і говорить таку мізерію, як щойно ти... Лягай нарешті спати. Я одвернусь...
Степанида підійшла до брата, простягла руки і винувато поцілувала його.
— Жіноча послідовність, — буркнув той.
— Прости мені, Григорію. Це ж не злість, а мій біль вихлюпнувся наверх.
— Кому він тільки потрібний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама заміж виходила б, все веселіше було б з книжками та пелюшками.
Степанида спалахнула:
— Не будь, Григорію, жорстоким,
От і віддячив тобі. Іду на змирщину. Можу навіть на честь тебе вдарити у дзвін. Скажи тільки у який: у великий чи постовий? — рішуче пішов до порога.
— Божевільний, ще й справді вдарить! Від тебе всього можна чекати! —цупко вчепилась за братову руку, відтягнула його од порога.
— Що ви тільки робите? — в здивованні прокинулась Катерина, напівпідвелася з полу, а її коси полилися по плечах і затопили, подушку темною хвилею. — Діти ж прокинуться... Григорію, ти вечеряв? —потягнулась до нього поглядом, налитим такою радістю і любов'ю, що за нею видно було всю розкриту душу.
Григорій Стратонович посміхнувся дружині, обома руками зважив її коси, сказав, що вага їх знову побільшала, переможцем поглянув на сестру і непомітно шепнув їй:
— Земля?
— Свята, — щиро відповіла Степанида.
А сама "земля", відчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала і закриваючи руками груди, міцними ногами торкнулася долівки. От і не пішла, а попливла жінка по химерній оселі, щоб поставити на крихітний стільчик для свого мужа кілька печених картоплин, тарілочку з олією та сільничку з дрібковою сіллю.
VI
Підбитий птах майже завжди залишається сам. І тоді в німій безвиході його очі тоскно світяться смертельною тугою. Хто хоч раз на віку бачив такі болючі, смертельною вогкістю обведені пташині очі, той ще більше має шанувати усе живе. А кулика-травника не залишив у біді його товариш, отож, напевне, одужає пташина, та й в очах бідолахи була жалість, біль, але не було тієї вологи, яку приносить тлінь.
Притулившись плечем до верби, що сутулилась над чиєюсь невеличкою сажалкою, Марко знову чомусь згадав птахів, яких бачив сьогодні в придолинку. Він добре запам'ятав цю пару і, можливо, пізнає її, якщо птиці оселяться побіля ставу. От знайшов чим турбуватися! І все-таки добре було б, якби він побачив їх уже здоровими, в справжньому, а не в сніговому гнізді, або з дрібним виводком... А коли ж ти, Марку дочекаєшся свого виводка?
Отак і снувалися думки в чоловіка — від церковного раю до пекла неволі, од гнізда до землянки, від птахів до людей, і нічого незвичного не було у цьому сплетінні, бо ж хіба не пташиною він звав колись свою доньку? Вирвали її ще без крилець із рідного гнізда і кинули в чужу чужину, щоб не співало, а мучилось дитя.