Хтось про нього навіть пісню склав. Вона прибилась і до нашого загону. Пам'ятаю, одного вечора заспівали її хлопці біля вогнища, і на неї саме нагодився з розвідки герой. Зрозумівши, що співають про нього, він одразу поблід, обурився, замахав руками:
— Хлопці, покиньте це неподобство.
— Чого? — здивувались партизани.
— Бо я ще живий...
Скільки його не переконували, він стояв на одному, що пісні мають співати лише про мертвих, і страшенно сердився, коли хтось починав співати про нього.
Та якось в люте голоморожжя зайшов до мене в землянку наш особіст, ви його знаєте, він тепер працює в нашому районі начальником МВС.
— Як його прізвище?
— Григоренко Демид.
— Григоренко? — вражено перепитав Марко.— Цього знаю ще з двадцятого року. Хороший чолов'яга, тільки страх яким недовірливим був.
— І тепер таким залишився,— посміхнувся Григорій Стратонович.— Так от. заходить він до мене, сідає на обземок і несподівано запитує:
— Як тобі, Григорію, спиться взагалі?
— На сон і сни,— кажу,— не зобижаюсь.
— Не зобижаєшся?—багатозначно перепитує особіст, якого часто мучило безсоння.— А на розвідників теж не зобижаєшся?
— Чим же вони провинились?
— Хто його знає чим, — загадково поглядає на мене.— Кульбабенко ще не повернувся?
— Ні, сам знаєш.
— Нічого я тепер взагалі не знаю,—з серцем пригнувся до груби, рукою витягнув жарину, прикурив.— А не довго, по-твоєму, розгулює він по різних місцях?
— Думаю, не довго,— починаю тривожитись, чи не попав Кульбабенко в фашистські лапи, заглядаю чоловікові у вічі, а він одводить погляд від мене.— Щось трапилось?
— Та поки що й сам не знаю... А що ти взагалі думаєш про Кульбабенка?
— Що ж про нього можна думати? Герой!
— Герой? Ти впевнений?—презирливо перепитує.— Але чий герой?
— Та ного ти почав зі мною розмовляти загадками? Що тебе тривожить?
Григоренко пропік поглядом:
— Успіхи його тривожать. Великі успіхи! Бачиш, у пісню вже встиг попасти. Отак, гляди, і в історію попаде, тоді скидай шапку перед ним,— насунув картуза на очі.
— А чого, може, й скинути доведеться! Ще ми не знаєм, що він може зробити.
— От цього то дійсно не знаєм! —зловісно сказав Григоренко.— А тобі, Григорію, ніколи не спадало на думку таке питання: чому так везе Кульбабенку? Випадковість це, уміння чи щось інше?
— Інше? Що ж може бути інше? — вже й мене починає охоплювати непевність.
— До цього я ще не доколупався.
— Так чого ж ти авансом починаєш каркати на людину?
— Бо твій Кульбабенко, — вже передає розвідника тільки мені, —загадковий тип! Не знаю, з якого берега і як він опинився у тебе.
— Чого ж у мене, а не в нас?
— Бо він тобі одразу сподобався. Може, не так?
— Так. І що ти проти нього маєш?
— Поки що тільки одні крихти, — потайний твій Кульбабенко.
— То й добре, що потайний. Це розвідницька вдача, професійна жилка.
— Професійна? А може, коли копнути глибше, ворожа? — насовує на хмарні очі розкуйовджені брови. — Подумай, що робить звичайний чоловік, якщо він одружений? Буде він з цим критися?
— Навряд.
— А от я дізнаюсь, що Кульбабенко одружений, має гарну жінку, виводок дітей і іноді, звісно, самочинно, навідується до них, а себе видає за молодого та нежонатого, — перекривив голос розвідника. — Сьогодні я перепитав усіх його дружків, і всі вони теж не знають, що Кульбабенко жонатий. Так чим пояснити це засекречення і чи воно єдине взагалі в біографії цього типа? Може, поки ми крутимо над ним свої мізки, він продає фашистам наші душі.
Я зіскочив з стільця.
— Що ти, Демиде!? Хіба таке може бути? Це так не схоже на Івана.
— Схоже не схоже, а задачку з іксами він задав. Пахне тут смаленим! Правда, може бути, що в нього жінка з непевних соціальних прошарків і він таїться з цим... Знав я й таких оригіналів. Тоді ще було б півбіди. Як повернеться — беру його під свій нагляд. А в розвідку щоб і не заїкався більше. Хто його знає, що він там робить, з ким водиться і кому служить.
Ці слова жаром обдали мене. Я перебрав у пам'яті поведінку і роботу розвідника, але ні до чого не міг присікатися, хоча для нас не було новиною, що ворог засилає в партизанські загони найспритніших агентів. А Григоренко тим часом витягнув з планшетки фотокартку і подав мені. Любуйся, коли ще можеш любуватися, і взагалі На фото я побачив самого Кульбабенка, незвичної, своєрідної вроди жінку і четверо Кульбабенят. Мимоволі я посміхнувся до них, а Григоренко покосився на мене і похмуро тицьнув пальцями на жінку:
— Чом не краля? Так і пре з неї голуба кров. Окульбачила якась аристократична вуличниця чи бісова попадянка нашого Кульбабенка. Якщо запродався тільки через неї. — й Григоренка була особлива неприязнь до жінок за власні сімейні нелади.
Про всякий випадок ми подвоїли дозори, перенесли в інші місця вогневі точки, а в село, де жив Кульбабенко, послали свою людину й дізналися, що наш розвідник справді має сім ю, четверо дітей, а жінка його з діда-прадіда селянка, до війни була ланковою і нагороджена орденом "Знак пошани". Отряхуватий Кульбабенко, виявилося, був зразковим сім'янином і навіть тепер, без дозволу інколи провідував своє чимале посемейство. В цей же день повернувся і Кульбабенко, обвішаний бельгійськими вальтерами і репаними гранатами. Він молодцювате став на порозі командирської землянки, струснув з себе дзвін чужої зброї і по-юнацьки ясно глянув мені у вічі. Цей погляд підкупив мене і якось одразу розвіяв мої сумніви.
— Завдання виконав?
— Виконав, товаришу командир! — приховуючи усмішка подав мені викрадену карту міста з позначеними на ній воєнними об'єктами.
Я одразу ж припав до карти, прикинув деякі раніше здобуті відомості. Ні, це була не фальшивка.
— І як ти и дістав? — допитуюсь у Кульбабенка, а сам знаю наперед, що він неодмінно промовчить про себе а згадає невідомих друзів.
Так воно і вийшло.
— Дружки допомогли: вони в гебітскомісаріаті їздовими служать, — відповідає розвідник,
— Чи не забагато в тебе різних дружків?
Таки забагато, — знову посміхається Кульбабенко — и хлопець компанійський.
І це теж була правда: він якось одразу вмів здружитися з людьми, одразу ставав душею товариства.
Іване, а ти мастак брехати? — несподівано запитав я Кульбабенка.
— Умію, — збентежився він, а потім, подумавши, що це треба в розвідницьких справах, веселіше відповів: — Брехати — не ціпом махати.
— А правду від брехні вмієш відсіяти?
— Дивлячись у кого. Але постараюсь, батьку, — з готовністю дивиться на мене. — Когось треба перехитрити?
— Постарайся себе перехитрити.
—Себе? Для чого б воно? —здивувався Кульбабенко.
— Не догадуєшся? — нахмурився я. — Ану, як на духу, розкажи всю правду про себе.
Кульбабенко захвилювався. У великих очах згас вогонь, а уста налилися жаром.
— Я всю правду, батьку, колись сказав про себе. Втаїв тільки про сім'ю.
— Тільки й всього?
— Жінкою і дітьми присягаюсь! — гірко вирвалось у нього.
— Для чого ж це було робити?
— — Побоявся, батьку.
— Ти, і побоявся!? Чого!?
— Що пожалієте багатосімейного і не пошлете в розвідку. А в мене особисті рахунки з фашистами. Оце й увесь мій гріх перед вами і партизанами.
— А які ж у тебе рахунки з ворогами? Когось убили?
— Рідного брата на Піренеях, в Іспанії, значить... Всі сумніви розвіялись, мов дим. Хотілося підійти, обняти, поцілувати дорогу людину, але стримав себе.
— Більше нічого не втаюєш?
— Ні, ще є один грішок. Коли було з руки, я провідував свою дружину. Ми й досі дуже любимось, — промовив якось винувато, все його обличчя й шия почервоніли, і він провів рукою по рум янцях.
— Діти знали про це?
— Ані одне.
— Так потай навідувався?
— Це вже діло партизанське. Та й жінка у мене чутка, наче тиха вода. Тільки вдарю пальцем у причілкове вікно, вона вже й на ногах. Давненько не був у неї... Простіть мене, дурного.
Ми, звісно, простили йому, правда, вибатькували для порядку. І знову Кульбабенко зникав ночами, як лісовий цар, і виходив з ночей, мов добрий світанок. А позаторішньої весни, коли саме починали розвиватися глухі дуби, Кульбабенко не повернувся з розвідки: якась каїнова душа виказала його. Він сам до останньої кулі і гранати тримав бій з усіма фашистами і поліцаями, що були в районному центрі. До нього, вже вбитого, боялись деякий час підступити вороги, а потім в безсилій злобі мертвого повісили на майдані. Через два дні и зняли його з шибениці і поховали з найбільшими партизанськими почестями. По війні, є надія, і пам'ятник поставим йому...
Після похорону я сам партизанськими стежками пішов до його дружини. Вночі добрався до невеличкої селянської хатини. Між двома високими ясенями вона здавалася білою колискою. Та це й насправді було так: виколисала ж вона стількох Кульбабенків. Довго я стояв перед причілковим вікном, перед чужим колишнім щастям і теперішнім горем. Наді мною журно шуміли ясени, наче і в їхні зелені душі увійшла людська печаль. Нарешті тихенько постукав у шибку. В хаті почулось шамотіння, обізвалися чиїсь кроки, заскрипіли двері, і на порозі з'явилася постать напівроздягненої жінки, навколо її стану, як темний дощ, заворушилися коси. Вона поправила їх, застигла на порозі, і навіть у темряві було видно, яким щастям освітилося її обличчя.
— Іваночку, рідний, як добре, що ти завітав: у нас уже син народився,— низькуватим, клекотливим і пристрасно-радісним шепотом обдала мене і одразу ж перелякано подалась назад.—Ой, горенько моє, хто ви, що ви!?
— Не лякайтесь, Катерино Павлівно, я командир вашого Івана.
— Ой, а що з Іваном!? Боже мій!..—зойкнула вона, гойднулась, і зливою гойднулись її буйні коси, закриваючи обличчя і всю постать. Вона обома руками розметала їх, наблизила до мене лице.— Що ж із.ним?
І в мене тоді не вистачило сили сказати їй правду.
— Він поранений,— насилу вичавив із себе цю брехню і ледве стримав зітхання.
— Поранений? Куди ж? Тяжко? Ой, скоріше кажіть! — Вона одвела руки від серця, потягла мене до хати, то без надії, то з надією допитуючись: — Скажіть правду: він буде жити?.. Не мовчіть! Буде жити?
— Жити він буде,— не сумнівайтесь,— це я сказав більш упевнено, бо знав, що в нашій пам'яті розвідник Іван Кульбабенко ніколи не помре, ніколи!
Жінка трохи заспокоїлась, витерла сльози і почала мені дякувати.
"За що ти дякуєш, людино дорога, — за мою страшну брехню?" —мучився я, а Катерина, поправляючи коси й одежу, вже рівніше питала:
— Де ж він тепер?
— Літаком перекинули на Велику землю.
— На Велику землю...