Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою

Ігор Калинець

Сторінка 2 з 3

Та Ганнуся не зовсім добре почувалася: твір все-таки не її. А тут ще наступного уроку (це був урок читання) вчителька викликала дівчинку на середину класу і попросила для усіх прочитати "Життєпис". Стало тихо хоч маком сій, а після читання учні плескали. Це ще більше занепокоїло Ганнусю. Як мені викрутитися з цієї катавасії? – думала вона.

– В оповіданні бракує опису того хлопчика, – сказала вчителька, – не зовсім зрозуміло, як виглядають оті фігурки.

Дівчинка вийняла альбом і показала портрет Ха-еФа, який преспокійно, мов би нічого не трапилося, лежав нарисований. Богданко, який чувся трішки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблиці нарисувати такого ж хлопчика. Це було дуже просто:

Крапка, крапка,

дужок пара:

очі це

без окулярів...

(і так далі)

Правда, потім він, хвилинку поміркувавши, дорисував і окуляри.

Вчителька запитала, чи дітям сподобалося оповідання, і всі хором підтвердили, що так.

– Отож, діти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповідання?

– Мабуть, фантастичне оповідання, – сказала Соломійка, – бо там є про далеку планету Фігурію, про зовсім інший світ, аніж на землі.

– Добре, – згодилася вчителька, – може, ще хтось спробує за вихідні скласти оповідання на вільну тему.

– Позич мені свого Ха-еФа, – попросила Ганнусю Соломійка. – Я буду дивитися на нього – і спробую щось вигадати.

– Бери, – радо погодилася Ганнуся. Вона вирвала аркуш із альбому – і Ха-еФ помандрував у ранець приятельки.

Соломійка сиділа над рисунком цілий суботній вечір замість дивитися фільм про інопланетянина Альфа, але нічого цікавого не могла придумати. Правда, їй пригадалася печера в Дуднищі, яку вона відвідала з пластунами на літніх канікулах. Звичайно, Соломійці не спало на гадку порадитися з Ха-еФом, бо Ганнуся не призналася навіть їй, що той уміє і розмовляти, і писати. І коли почула голос —–то аж стрепенулася від несподіванки – говорив-бо Ха-еФ:

– Не журися, Соломійко, іди спати. Я щось придумаю.

Може, мені вчувається, подумала дівчинка, напевно, я задрімала над зошитом. Піду вже спати.

– Ні-ні! Ти не задрімала, почула Соломійка. – Це я, Хлопчик-Фігурка. Я вмію розмовляти і писати життєписи. Хіба ти не чула мого життєпису з Ганнусиного зошита? Я даремно не отримую знаків окликів! До речі, червоним олівцем. Я задоволений собою!

– То це ти склав Ганнусине фантастичне оповідання? – зачудувалася Соломійка. – А Ганнуся не призналася...

– А хто б ще?! – вигукнув хвалькувато Ха-еФ. – Я це роблю чудово – на п'ятірки зі знаком оклику. Тому не журися, іди до ліжка, бо вже пізня година. Чи дозволяєш мені скористатися твоїм зошитом і ручкою? І почерком?

– Дозволяю, – відповіла Соломійка, дедалі зачудованіша.

– Дякую, – сказав Ха-еФ, але, поки Соломійка не встала з-за столу, попросив. – Нарисуй на моєму аркуші червоним олівцем знак оклику для рівноваги зі знаком запитання, будь ласка.

Задовольнивши прохання Ха-еФа, дівчинка залишила аркуш на столі. А назавтра у зошиті було:

Мій другий життєпис

Татарська орда розтеклася, як повінь, по нашій країні: диміли села та міста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителі втікали в ліси і дебри, ховалися по ярах і вертепах, шукали схову в печерах. Тільки ті, що вміли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з'єднатися у загони для захисту.

До одної печери набилося багато челяді: жінок, стареньких, дітей. Малий Івасик з іншими дітьми забився у темний куток. Від ватри, що палала посередині, відблиски миготіли по стінах. Івасик роздивлявся дивні малюнки, хоч, може, нічого дивного в них не було: хвігурки людей і тварин. Вони були різані у камені дуже просто, ніби по-дитячому.

Тут, певно, колись мешкали люди і діти вирізали рисунки на стінах, – думав Івасик. – А, можливо, вони, як і ми, ховалися від ворогів.

Івасик пальцем водив по заглибленнях рисунків. Саме там і я, Хлопчик-Хвігурка, був нарисований у печері. Мені було приємно від теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити і згадувати минуле. Ні, Івасик помилявся: то не діти нас рисували, а сивобороді жерці-волхви різали хвігурки, промовляючи якісь молитви-заклинання. Це було дуже і дуже давно, і я вже не міг пригадати, що то були за чудодійні заклинання. Та нам передавалася їхня чарівна сила. Тому Івась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Він виріс розумною і богобоязливою людиною. Він жив довго в монастирі й писав мудрі книги, навіть сам вирізав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, відтискалися ілюстрації у книгах. І підписувався він під ними як Іоан Печерський.

А ось зовсім недавно діти з товариства "Спадщина", що у Львові, відвідали нашу печеру. Один із них, освітлюючи собі дорогу ліхтаркою, ковзнув променем по стіні – він вихопив мене з пітьми. І, коли він обмацав мене пальцем, мені здалося, що я перейшов у нього.

По мандрах у горах спадщанці повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвігурку на вікні. Потім він вийшов, залишивши мене самого мандрувати містом. Та не надовго. Бо коли до мене усміхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на її аркуші з альбому, і ці мандри мені до вподоби. Я задоволений собою.

Хлопчик-Хвігурка.

– І це оповідання гарне, – похвалила вчителька на уроці літератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику після слова "гарно". – Тільки ти, Соломійко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи "ф" через "хв". Хто скаже, яке це оповідання?

– Географічне! – вигукнув поперед усіх Богданко. – Бо там розповідається про печеру в Дуднищі.

– Дещо географічне, – згодилася вчителька. – А ще яке?

– Історичне, – мовила Ганнуся. – Там є про нашу історію, як у книжці Лотоцького "Княжа слава".

– Та й пригодницьке, – додала Соломійка, – бо там ідеться про пригоди Хлопчика-Фігурки колись і тепер.

– Дуже добре, – сказала вчителька. – От бачите, такий невеличкий твір, але він одночасно історичний, пригодницький, географічний, а навіть, якщо ви згодні зі мною, і фантастичний.

На великій перерві Ганнуся і Соломійка замість тішитися, що їх усі, разом з учителькою, вважають авторами чудових оповідань, засумували.

– Що ж нам робити, Соломійко? – каже Ганнуся. – Адже ми нічого не написали. А неправда завжди вилазить боком. Напевно, будуть і неприємності. Тільки наїмося сорому.

– Може, варто признатися, – запропонувала приятелька, – що то написав Хлопчик-Фігурка?

– Я б дуже хотіла це зробити, – сказала Ганнуся, – але хто повірить, що нарисована людинка може писати оповідання? Тільки нас засміють.

– Почекаймо ще день-два, – на це озвалася Соломійка, – а там подивимося, що буде. Може, Хлопчик-Фігурка якось сам себе викаже?

– У мене з'явилася ідея, – зраділа Ганнуся. – Запхаймо рисунок із Ха-еФом Богданкові в ранець. Може, у нього в зошиті також з'явиться якийсь життєпис. А тоді буде нагода признатися. Бо вчителька напевно вже не повірить, що Богданко може щось написати.

Дівчатка втішилися такій гадці. Вкласти непомітно аркуш з альбому було не важко – ранець хлопця лежав відчинений: з нього неохайно стирчали зошити і книжки. Ледь защіпнувши його, Богданко помчав додому. До уроків і не думав братися: побіг до хлопців на подвір'я, потім читав свого улюбленого "Тома Сойєра", врешті позабавлявся на татковому комп'ютері.

– Уроки зробив? – запитала мама, що пізно повернулася з праці.

– Угу, – невиразно відповів Богданко, а сам подумав, що на перервах повідписує домашні завдання.

Коли він вкладався спати, то виразно вчув голос:

– Я Хлопчик-Фігурка. Ти чого мене не вийняв із ранця?

– А хіба я тебе замикав? У моєму ранці тебе ніколи не було.

– Я вже півдня сиджу запертий у твому ранці. Ти повинен був, роблячи уроки, наткнутися на мене і порозмовляти.

– Порозмовляти? – здивувався Богданко. – Ти ж нарисований, хіба ти можеш говорити?

– А що я роблю зараз? Сподіваюся, ти не оглух? – ображено відповів Ха-еФ. – До того ж я вмію краще від тебе писати: без помилок і каліграфічно. Пишу я на п'ятірки зі знаком оклику! От!

– А що це таке – калікофічно писати? – запитав хлопець. Він таки підвівся і витяг рисунок із торби. "І як він туди потрапив?" – дивувався Богданко.

– Каліграфічно, – поправив Ха-еФ. – Каліграфія – це дуже гарне, акуратне писання. Ти хіба не читав Франкове оповідання "Красне писання"?

– Ні, – зізнався хлопець. – Я читав "Грицеву шкільну науку" про бабу галамагу. Там про калідрапію не було. Але хіба отими грабельками, що маєш замість пальців, можеш калідрапічно писати?

– У всякому разі, – ображено відповів Ха-еФ, – отими грабельками можу писати як завгодно. І дуже гарно насамперед. Каліграфічно, а не калідрапічно. От ти своїми пальцями шкрябаєш, дряпаєш, як курка лапою, таки калідрапічно.

– Не зовсім як курка – прочитати можна. Тепер каліграфії нікому не треба: є друкарські машинки, ксерокси, комп'ютери, – знайшовся на відповідь Богданко. – До речі, на комп'ютері вмію класно бавитися. І завжди виграю.

– Овва! Є чим хвалитися, – відповів Ха-еФ. – Я сам хлопчик із комп'ютера. І зі мною ледве чи виграєш. Я тут задоволений собою!

– Заклад, що виграю? – запитав хлопець.

– Згода! – відповів Ха-еФ. – Якщо ти програєш, то носитимеш мене на плечах своєї майки ціле літо.

– А як виграю? – не погодився Богданко. Він соромився носити на майці такий дитячий рисунок.

– Тоді допомагатиму тобі писати домашні вправи. Хоч до цього не дійде, бо я не програю.

– Ти вмієш писати твори? – здивувався хлопець. – Хоч, правда, чого я дивуюся? Ти вмієш говорити і грати.

– Хіба ти, Богданку, не слухав моїх життєписів із зошитів дівчаток?

– Оце так! То ти утнув ці оповідання? А я думав... – не докінчив Богданко. Він був розчарований, що не дівчатка написали твори про Хлопчика-Фігурку. А він їх вважав письменницями.

Хлопець із рисунком підійшов до комп'ютера. Вправно увімкнув його і став відшукувати на екрані гру.

– Я ніколи не бачив гри з тобою, – сказав він.

– Гра простенька, – відповів Ха-еФ, – мене рисує кольоровими крейдами дівчинка на тротуарі. З-за рогу раптом з'являється двірничка і мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двірничкою і водитимеш пультом ("мишкою" – як усі називають).

1 2 3