Щось непомисленне, неймовірне й моторошне було в тім, що приступний звичайним смертним очам чоловік годен бути таким прекрасним, — щось, хіба лиш бляклим натяком звідане нею раніше, коли з солодким жахом убачала в кшталтах власного тіла чашу з Святими Дарами, тільки тоді їй здавалося, мов на дні того провалля, куди отак упівока ледве важилась глипнути й зараз-таки одсахалась, отворено, й грають сліпучим світлом, райські брами заживоття, — і ось вона була, краса, таки правда що сліпуча, мов шкіру з тебе здерто на сам вид, та тягло від неї — застиглим, мов навіки, холодом: тою самою тоскною, безберегою, як море, передсмертною мукою стратенця, що вже скілька разів миттєвим стиском підсисала їй серце, а тепер простяглась перед нею втілена навіч, не обійдеш-не об'їдеш, — і, втупившись безживним зором у червоні плями свого дівоцтва на розорених перинах, вона зрозуміла, що цієі ночі стала за жінку найнещаснішому чоловікові на світі.
І тут запіяв півень — і в змиг ока постіль її спорожніла, навіть подуву тепла по тому величезному тілові не зоставивши, а Ганнуся провалилася в сон, як у глухий колодязь без сновидінь.
Цілий день потому вона стоконилася мов сновида, відчуваючи тільки, як сочиться пасокою, аж по ногах їй тече, розкутурхана вночі утроба, — а на ніч він з'явився знову, вже без стуку й без знаку, як по своє: щойно стала засинати, як почула коло себе в темряві знайоме дуже тіло, і подалась так само тілом — без тями, як масло під ножем. Вони знов кохалися до світа, і жодному не було задосить, бо за цим разом у Ганнусі обудилося щось нове: спрага, яка, що більше її вдовольняєш, то дужчою робиться, — трохи це було подібне до солонкуватого, як залізна клямка, посмаку крови з колись — як давно те було? — прокушеного Дмитрового підгорля, лиш то було в устах, а це в цілому єстві, й таке невтоленне, що заступало собою геть-чисто все — вся її дотеперішня сила, скупчившись, обернулася на цю прибутну, чорну спрагу, в захланних водах якої обоє ніяк не могли накупатися: царице моя, шепотів він, раз за разом виймаючи з неї душу, княгине, тисячу літ не мав такої, як ти, — саме те, що вона й прагла почути, що тільки й могло загодити її дотеперішню уразу на людей, котрі вперто тислися міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, в далебі що безмірному вбожестві своєму, її зневажати, — а його цілющі слова не лише повертали їй себе, вони немов цілий світ, з усіма людьми, що в ньому були, є і будуть, вергали їй до ніг, і тим найдужче зближалися на подобу отої невідомої пісні, складеної їй на ясу, про котру завше мріяла, що колись таки її почує, — кажи ще, просила в нього, чи, може, просила її спрага, якій уже мало було самої тілесної розкоші й вона затоплювала собою, як паводок навесні, сусідні вгороди, — і він казав, на різні способи, словами й без слів, — і так з ночі в ніч. У своєму денному заціпенінні — бо вдень вона тепер жила єдино чеканням ночі, сливе ні на що круг себе не вважаючи, ото хіба кришку бентежачись неспинною течею між ноґами, яка, стид сказати, страшенно дражнила собак: варт було на крок піткнутися за поріг, як вони заходились валувати по цілій околиці, а то й гирилицею бігли за нею, нюшкуючи, мов за сукою під час тічки, — отож у тій напівнепритомній яві, котра дедалі менше здавалась їй явою порівняно з тим, що коїлося ночами, вона якось ані разу не спромоглася подивуватись, чом ніхто в хаті нічого не чув — таж таке тирло й мертвого б мало обудити! — проте ніхто не будився, ніхто нічого не завважив, хіба лиш Оленка нарікала, що їй стали снитися лихі сни, та Марія бідкалася, що Ганнуся так раптом змарніла — а диви, які підкови під очима, й сама аж чорна з лиця, чи не занедужала, крий Боже, — і, не ймучи віри власним очам, з острахом дивилась, як на Ганнусі починає буйно кучерявитись волосся — по цілій голові, так що вже й не розрізнити було родимої місячної мітки, — ти б, доню, пішла десь розважитись, між дівчата абощо, — доня дивно, по-собачому, пригинала у відповідь голову й вищиряла зуби — мов от-от заскавулить. Трохи опритомнювали її хіба запахи — головно ті, густі й червоні, од яких рот сповнювавсь солонкавою, із залізним посмаком слиною, — тим опритомнювали, що з новою силою прокидали в ній ненатлу і всепоглинущу нічну снагу: на другім кутку кололи кабана, мати зарізала зозулясту курку, що ополудні зненацька, прости Господи, заспівала півнем, їй самій прийшла місячка, в сусідів через дорогу обродинилася невістка — в цьому останньому випадку вона зазнала такого несамовитого збудження, аж мусила втікати в садок і качалася там по траві, щоб тільки не кинутися до них у хату й не припасти до породіллиної постелі, вхлебтуючи-всьорбуючи все живе, гаряче й червоне, — вночі все було інакше, тобто так, як і має бути, тільки вночі ця її нова сила й була до речі: прийшов, слава-тобіГосподи, шепотіла вже й нестак радісно, як із полегкістю, зачувши його коло себе, — але він зараз же немов даленів, захмарений і невдоволений: чому за те, що я прийшов, славиш Бога, а не мене? — вона й сама подивувалась такому очевидному, і як ото досі не завваженому, безглуздю: ба й справді! — а він провадив далі: чи ж не твоїй сестрі випадає Його славити, чи ж не їй Він прияє куди пак щедріш, ніж тобі, хоч вона проти тебе стільки варта, як жменя піску проти жмені злота? — як од лихоманки, затремтіла вона од щастя вперше по-справжньому почути збоку власні думки сказаними вголос: але ж чому так, зойкнула в передчутті відповіді, якої досі не домоглася — ні од панотця, ні од матері, ні од кого в світі, і яку марне силкуючись намацати, знай сліпо товклася лобом у невидимий мур, а тепер він обіцяв їй визвіл, і вона потяглася до нього цілою душею, начеб разом оберненою на одні розкриті отвором жаждиві, спливаючі соками нетерплячки вуста, — вхлипнути ту відповідь, якою б не була, — і відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі, відлунила в ній — необорно тоскною пусткою заглади: хіба ж ти не знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні, — знай гонить, і понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли Йому? — мусить бути цьому правда, з зусиллям відгукнулась вона крізь пустелю туги, відразу приклавши сказане і до себе, й до нього: зле бути найліпшою! — отже ж, додала нагадавши, і в пісні співається — найвищому деревоньку вершок усихає, — вже ж що правда, кому, як не мені, знати, до мене-бо належать добірні душі, тільки я знаю ім скласти поправну ціну, тільки я потраплю ім дати те, чого направду вартують, — вона гірко посміхнулась, трохи подражнена цими, ярмарковими якимись, нахвалками, бо ж сподівалась від нього щирішої розради: що ти все — я та я, ти ж і сам, небоже, оно який нещасливий? — він сикнув, мов зітхнув, аж на неї війнуло сірчаним духом паленизни — духом досади й розчарування: чимось, відай, дозолило йому це співчуття, якого вона досі не важилась виявляти, — ох і зіллячко ж ви, жонота, гаразд, хоч один є певний спосіб вас узяти, — і вже засопів вогнем, побіг по її тілу трепетливими, пестливими язичками, лаштуючись акурат до того способу вдатися, — і тут вона попросила хрипнучи, бо голос їй нагло закам'янило страхом так навічно в тій стратенчій пустці й зостатися: забери мене в царство твоє, хочу вкупі з тобою княжити, чи ж не на те ти мене обрав за дружину, ще тоді як червоного пояса підкидав у дарунок? — тим поясом вона вдень пов'язувала стан під сорочкою, щоб повсякчас відчувати на собі коханцеву присутність, — не журися, врадувано пообіцяв він — досить легкомисно, як їй видалося, міг би при такій оказїї й урочистішим бути, — іно слухайсь мене, і я сповню всі твої бажання, — і зараз же й ринувся сповняти, ревно, як піп до молитви, одое за другим, без передиху — аж доки не запіяв півень, і її зміг, як завше, короткий і мертвий уранішній сон.
Але сказане слово таки запало Ганніпанні в душу: тільки нікчемним своїм сотворінням Він і прияє, тільки вбогі духом Йому любі, — і жевріло в ній, на все інше погашеній, запаленою скіпкою, розгоряючись каламутним, маслянисто-івким, жовтявим світлом ядучої обиди: чому цей світ мав би належати до Оленки?… Бо саме до неї він невдовзі й збирався належати — осінь стояла тиха, прозора, як сльоза, вже одбули заручини, а на Покрову мали гуляти весілля, й Оленка ходила по селу, скликаючи дружечок, — не ходила, а пливла павою, очі сором'язливо спущені долу, наче цілком одступала людям змогу милуватися зі сторони своїми правно винагородженими цнотами, показуючи власну до того непричетність і навіть аж ніби несилу свою, такої молодесенької, стільки витримати скупченої на собі уваги, просто тобі — пособіть, люде добрі, коли ласка ваша, — то ласка звідусюди й сипалася на неї дощем: славна молода, казало старе й мале, і навіть ті, хто мав би зизим оком на ню дивитися, що так тишком-нишком узяла та й урвала з-перед носа всім дівкам найкращого на селі парубка, теж поодм'якали, примирились і пробачили, й рихтувалися спустити свій запал, на всю губу погулявши на багацькім весіллі, — трохи не в кожній хаті йшли якісь приготовини, біднячки, й ті перетрушували скриню, перевіряючи, чи не сточила до решти міль єдину сорочку тонкого полотна, бережену про рокове свято, — хто справляв нове, хто латав старе, а Ганна-панна ростила в собі свою жовтим світлом горючу обиду — як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєі обиди, хоч і не такої великої, — з думкою про відплату.
І настала неділя — остання Оленчина дівоцька, на другу суботу прохано вже дружок на дівич-вечір, — вставши вранці, Ганнуся почула якусь зайшлу в собі переміну: її обида ствердла й звузилася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа — і аж застогнала з полегші, провівши подушечкою пальця по прохолодному, як давно забутий підземний подув джерельної води, сталевому лезу, — не стримавшись, лизнула: посмак був зоддалеки знайомий, але прісний, блідий, мов вияловлений, — бракувало йому духу живла, як соли до страви: ходімо, сестро, по ягоди, — звернулася до Оленки, — та які ягоди, хіба жартуєш, вересень на порі, — підіть-шдіть, прогуляйтеся, пожвавішала и мати: їй знову снився дід, і якось тяжко недобре, інакше, ніж звичайно, а до того ще й сусідський хлопець, родом придуркуватий, стривожив, прокричавши вранці через тин радісно, наче молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив! — звісно, мале, ще й безклепке, лепече, прости Господи, що слина на язик принесе, але на серці ще невпокійніш зробилось, а що недільний сон, всяк знає, чинний лиш до полудня, то вона й зраділа нагоді на той час випхати дівчат із хати, — адіть, яка теплінь стоїть, хочби й суницям на новий плід впору, а як не ягід, то грибів наберете, — Оленка згодилася, хоч і знехотя, і козубок прихопила найменший, для годиться, — явно заміряючись нестак уклонятися кожному кущеві, як полежати в холодочку, поки Ганнуся уви-хатиметься, — від часу заручин у ній проклюнулася нова, вже подобаюча радше на молодицьку, ніж на дівоцьку, статечність і гідність.
Ганнуся й справді ринулась увихатися, як навіжена, щойно вступили до лісу, — раз, що потребувала руху, бо пекло під серцем, пік на тілі молодецький пояс, та й ціле тіло пекло вогнем, як незагоєна рана, не було на нім ані плямочки, на якій не чула б пашіння нічних вуст, і з того зоставалось — або верещати вереском до неба, самій себе за руки гризучи, аби лиш виповнити зяючу порожнечу нутра хочби й своїм власним м'ясивом, або гнати й гнати наперед очманіло, з лютою силою розгрібаючи чагарі, мало не з корінням кущі вириваючи, обдираючи до крови шкіру, бо з кожним спалахом болю, що проступав назверх соковитою, як спіла ягода, — інших ягід не наверталось на очі! — темно-червоною краплею, на мить немов попускало, немов розвиднялося з того жовтого, як гнила пасока, туману, що застував зір, — підліском раз у раз тріщало, ніби хтось за нею йшов, хтось не спускав її зо сліду, і то, звичайно ж, була Оленка, хто ж іще висів на ній ціле життя й висітиме довіку, навіть на своє господарство забравшись, — ге, тоді й поготів: не здихаєшся, не видереш з корінням, як оцей Петрів батіг, із думки, з серця, вічно гнитиме в ній, ширячи каламутно-жовтявий я дух переможної несправедливости, — а не бути ж цьому! — скрикнула вголос, вихопившись на галявину, де Оленка вилежувалась на літеплім, останнім у році сонечку, прикривши лице лопухом, мов пані яка, щоб не взялося смагою, — і мов сам собою виплигнув ніж із дна козубка і притульно вклався в руку, даючи опертя, і останнє, що вбилося в тяму із раптом побурілого, нагуслого в очу туману, був Оленчин погляд, як випростувалася, скидаючи лопушину, — такий поблажливо-зверхній, як звичайно до сестри, такий невразливо-здивований, мовляв, ще чого? — він зненацька зломився, бризнувши назустріч — холодним і живлющим, як кринична вода на опечене тіло, жахом, і розкішшю, сливе такою ж пронизливою, як у нічних шаленствах, було — вгородити ножа просто в дишуче теплом, щільне, а проте як же піддатне ножеві тіло, що стенулось уздовж короткою судомою (і ця хвиля опору теж була розкішна!) — і обм'якло, а натомість вальнув у ніздрі, сласно забиваючи памороки, хоч пий, хоч купайся, — масний, живлющий, гарячий червоний дух, — мов цілий світ разом, нарешті, відчинився — і ринув назустріч Ганніпанні, аби напоїти її невтоленність, і, потрясаючи над головою скривавленим ножем, п'яна, аж точилася, од такого обрушеного на неї багацького — багатше не буває! — весілля, вона крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо, що посвистіло невідь-куди, теж, либонь, від жаху, пірвавши, як смерчем, за собою крони дерев, — до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська: а шоб знаві…
…Додому Ганнуся прибилася аж смерком — Марія вже місця собі не знаходила, знов прибігав од сусідів дурень — запевняти, наче бачив під лісом білу сучку з закривавленою мордою, та таку, тітко, страшну! — аж у поли вдарила, як дочка стала перед нею, розчіхрана, з роздертою пазухою, з листям у волоссі, без кровиночки в лиці, — а Оленка ж де, першим озвався батько, — а я звідки знаю, стиха шелеснула Ганнуся порепаними, мов кора, губами, — або я їй сторожа?… Кинулися по знахурку — виливати переполох, вихром промчала по селу чутка: дідову й бабину дочку хтось у лісі напав! — з кожної хати пішло по мужчині, до півночі шукали-кликали зі смолоскипами, розбрівшись вервечкою між дерев, але нічого не знайшли: як у воду впала Оленка.