— Зате наступний і останній концерт відбудеться в актовій залі нашого університету, і квитки будуть ближче до естради.
— Спізнились і тут! — весело перебила Аліна. Вона висміювала недоладну люб'язність химерного Миколи Івановича.
— А ви поспішили вирішити, що я спізнився. Ось і квитки!
І Микола Іванович поклав квитки у вітальні на столі.
Цього разу він тріюмфував. Він почував себе переможцем. З нього жартують, та, отже, певний доказ, що й він може не тільки в кабінеті сидіти, але і йому ніщо людське не чуже, і йому не бракує чемної чемности. Він закидав голову, щоб звільнити чоло від обридливого волосся, з почуттям особливого задоволення й пихи.
Пані Крагельська взяла покладені квитки і, повертаючи заплачені за них гроші, подякувала Миколі Івановичу за увагу. При цьому вона дивилась на Аліну й поглядом та мімікою давала їй зрозуміти, щоб вона промовчала про квитки, які вже в них були й без заходів Миколи Івановича.
Та світлий настрій не вкладався в світські рамці вибагливої брехні. І Аліна побігла до своєї кімнати, швидко повернулася назад і, підносячи квитки першого ряду крісел, задерикувато сказала:
— А це що таке? Хіба не спізнились! Куди вже вам! Сидіть собі в хаті над своєю слов'янською мітологією! Думайте про пісні народні та про Богдана, а я думатиму про музику, про Ліста, і Ліст хоч раз за свого життя згадав про мене. Сьогодні він сам привіз нам квитки на свій концерт.
Микола Іванович мусів почувати себе розгубленим; він мусів думати, який він розтяпа й маруда. Його висміяли. Висміяли його невмілість, недоречність, невдалі спроби припадати.
Бачивши сконфужену розгубленість гостеву, пані Крагельська, щоб загладити Алінину витівку, ще раз подякувала Миколі Івановичу і сказала, що вона зараз же одішле принесені квитки до знайомих, які дуже жалкували, що не змогли роздобути собі квитків. Тоді, піддаючись почуттю материнських гордощів, вона знов звела розмову на Ліста, на його одвідини, на Алінину гру та Лістову оцінку Аліниних музичних здібностей і пропозицію віддати дочку до Віденської консерваторії.
— Отже, вас сьогодні іспитували? — сказав Костомаров, звертаючись до Аліни.
— Так, і цей іспит був жахливіший од наших пансіонних. Грати при Лістові? Яка сміливість!
— Вам дуже хочеться до Відня в консерваторію?
— Не говоритимемо про неможливе.
— Од вас залежить, щоб здійснити цю мрію.
— Од мене залежить одне тільки: право мріяти, а все інше в руках маминих.
— До певного часу!
Розмову перервала поява інших гостей. Довго сиділи за чаєм, потім Аліна грала на роялі, тоді Микола Іванович спробував знов почати розмову з Аліною, але розмова якось не в'язалась, і Костомаров поїхав.
Один з гостей, який лишився, сусіда, що мешкав поруч, зауважив, що як він міг помітити з свого вікна, пан професор буває тут дуже часто!..
Другий і разом з тим останній концерт Ліста відбувся в актовій залі Університету. Цей концерт пройшов тим блискучіш, що резонанс в університетській залі незрівняно кращий, як у залі контрактового будинку.
Появу Ліста на естраді публіка зустріла бучною овацією, з вигуками, оплесками, квітами, привітаннями. Після багатьох уклонів у всі боки, коли овації трохи вщухли й публіка почала заспокоюватись, Ліст зійшов з естради, підійшов до того місця, де сиділа Аліна, взяв її за руку й повів з собою на естраду. Усе це сталось так несподівано й швидко, що Аліна змішалась і якось мимоволі послухалась його.
На естраді стояло два роялі й коло кожного з них по стільцю для виконавців. Ліст одсунув трохи свого стільця ґпосадив Аліну так, ніби вона повинна була грати з ним в чотири руки, а сам пішов до другого роялю і взяв стільця для себе.
Сівши поруч з Аліною, він сказав їй французькою мовою:
— Пильнуйте моєї гри. Це для вас лекція на згадку про мене.
Публіка в залі з увагою стежила за Лістом і кожним його рухом. Його поводження інтригувало. В перервах між окремими п'єсами серед публіки пішли розмови й розпитування:
— Хто ця дівчина? Звідкіля?
Микола Іванович міг чути, як коло нього хтось з сусідів майже напевне переказував відомості, що ця дівчина наречена Лістова. Вона в Києві захопила Ліста своїм талантом, і тепер вони грають з ним в чотири руки.
Після концерту, прощаючись, Ліст багато разів стискував обидві руки Аліні. Він вітав її, висловлюючи побажання і подяки, говорячи їй ті тонкі вишукані компліменти, що мали магічну силу над жінками.
Од Ліста Аліна відійшла щаслива й радісна, обличчя її сяяло й губи самі розпливалися в посмішку.
Коли Аліна зійшла з естради, їй назустріч підійшов Микола Іванович. Він з запалом вітав її. Він говорив їй про те, що цілком розуміє, як світло й радісно повинно бути в неї тепер на душі.
Щасливий то був чоловік Ліст, бо інших щасливими міг робити.
V
Минали дні. Трохи не щовечора приїздив Костомаров до Мазурових. Він чекав зручного моменту, щоб просити Аліниної руки.
Нарешті, 12 лютого трапився вечір, коли нікого з гостей окрім Миколи Івановича не було. Як звичайно, Аліна грала його улюблені речі; як звичайно, Микола Іванович стояв коло роялю і дивився на Аліну. Він ледве дослухав останній акорд і звернувся до Аліниної матері, що сиділа поруч:
— Я прошу у вас руки дочки вашої Аліни.
— Хай вона сама віддасть її вам, Миколо Івановичу. Він узяв Аліну за руки й хотів підвести її до матері.
— Не знаю!.. Не знаю!.. — промурмотіла Аліна. Вона стояла на місці й не рухалась. Рука Аліни
тремтіла.
— Хай буде так, як хоче мама. Мати'посміхнулась.
Микола Іванович не випускав Аліниних рук. Минуло декілька секунд в німій напруженості. Як повинні були битися їхні серця в ці секунди німої, несказаної, але до болю гостро відчутої нерішучости? Микола Іванович стиснув тремтячу руку Аліни, вона відповіла на потиск потиском і, побравшись за руки, вони вдвох підійшли до матері.
Пані Крагельська викликала чоловіка-вітчима й одрекомендувала йому жениха та наречену. Усі були зворушені.
За проханням жениха, другого дня, 13 лютого, було призначено заручини. Ішов другий тиждень великого посту й тому, хоч як поспішався Микола Іванович з шлюбом, та раніше Фоминого тижня ЗО березня одсвяткувати весілля не можна було.
На призначену годину, ввечорі 13 лютого до Крагельських-Мазурових на Госпітальну вулицю з'їха-лися пан-отець з титарем, жених з своєю матір'ю, Тетяною Петрівною, суворою й мовчазною, блідою, з стисненими вузькими губами, старою, колись, певне, вродливою жінкою, та ще т-те де-Мальян, начальниця пансіону, де вчилася Аліна.
Приміщення було яскраво освітлене. В світлі запалених свічок сяяли й блищали на білій Аліниній сукні великі камені брильянтового намиста й брильянти серег. Убрана в біле, в сяйві брильянтів маленька чорнява дівчина з*чорними блискучими очима вся світилася.
Після обряду заручин Аліну й Миколу Івановича почали вітати. Подали шампанське, проголошували тости й побажання, обіймались. Тетяна Петрівна й пані Крагельська були схвильовані; у т-те де-Мальян скотилася сльоза. І в цей урочистий момент чомусь на декілька хвилин запанувало мовчання.
Здавалося, мовчання загрожує й пророкує, проростає в хистку непевність і сумнів, готує якусь несподіванку. З напруженою увагою присутні слухали мовчання, не наважуючись його перервати.
Надворі завив собака. Із довгим жалібним виттям в освітлену кімнату ввійшов нічний лютневий холод, темна порожнеча, сумне віщування нещастя. Недавня схвильована радість забарвилась тривожним передчуттям.
Обидві матері поглянули одна на одну. Тетяна Петрівна уперто мовчала, а пані Крагельська сказала:
— І число вибрав Микола Іванович 13 для дня своїх заручин, і собаки виють у нас під час тосту, замість музики!.. Так усе це прикро!
Пан-отець заспокоював:
— Ми не повинні, — казав він, — гадати про прийдешнє, та ще за такими прикметами. Сподіватимемось на благу долю наших новонаречених, а поки ми повинні жити їх радощами й милуватися з них.
В цей час ніщо не могло стурбувати Миколу Івановича й Аліну; вони були безмежно щасливі, надто коли, повторивши всілякі побажання за шампанським, усі зібрались якось особливо врочисто сідати за стіл. Замість сісти з усіма за стіл пити чай, вони побігли до роялю. Аліна сіла грати, Микола Іванович сів поруч з нею, але потім не втерпів і став проти Аліни, щоб не зводити з неї очей, як і колись.
...Вони були самі. Вони почували себе відокремленими від усього світу.
— Моя мила, — сказав він після довгого поцілунку, — мені здається сном, що ти моя; але мене ще більше дивує, що ти не завжди була моєю.
— Мені здається, — сказала вона, — що я знаю тебе з давніх-давен.
— Невже ж ти справді кохаєш мене?
— Я не знаю, що таке кохання, але одно можу тобі сказати: у мене таке почуття, ніби я тільки тепер стала жити, і я так віддана до тебе, що хтіла б віддати за тебе життя.
— Дорога, тільки тепер я розумію, що означає бути безсмертним.
— Милий, який ти добрий! Я бідна, незначна дівчина.
— Як глибоко ти мене присоромила! Бо те, що є в мені, походить від тебе. Без тебе я був би ніщо. Ти небо, що мене тримає і зберігає...
Так повинні були розмовляти Аліна й Костомаров, бо саме так розмовляли Матильда й Генріх, коли молоді наречені лишилися вдвох...
Пані Крагельська визнала поводження Аліни за непристойне, вийшла з-за чайного столу, підійшла до неї й сказала:
— Треба б з сьогоднішнього вечора зробитись дорослою і посидіти з гістьми. Грати завжди встигнеш.
— Чому ж гостям не послухати, як ми граємо? — сказав Микола Іванович.
— Хто грає, а хто милується! — зауважила мати, жартуючи.
— У моєї нареченої сьогодні надзвичайно вродливий вигляд.
— Це роблять брильянти, які я тільки й можу дати своїй дочці.
— Та їй і не треба ніяких брильянтів, бо вона сама — коштовний брильянт.
Мати якось кисло посміхнулась і пішла до чайного стола. Наречені пішли за нею.
За декілька днів згодом Аліна з матір'ю поїхали "на чай" до Костомарових. їх зустріли привітно. Пані Крагельська пронудьгувала ввесь вечір у товаристві Тетяни Петрівни, у вітальні, а Микола Іванович з нареченою просиділи більшу частину в кабінеті й, певне, нудьзі не було місця.
При від'їзді в руках Аліни було дві книжки: одна — твір про унію, дисертація Миколи Івановича, друга "Гілка", збірник українських поезій Миколи Івановича.