Крім грунту користолюбства і утробної вигоди…
– Як же тоді, по-вашому, термін "радянський народ"?
– Радянський народ має складатися з духовно здорових, духовно повноцінних усіх народів, а не духовно кастрованих. Інакше це буде не народ, а стадо пристосуванців…
За тином появився Гаврюша:
– Що робиш, Михайловичу?
– Вростаю в землю… Поки що корінцями яблунь…
– Дід Затірка допомагає?
– В основному консультую, – зауважив дід.
– Як діла, Михайловичу? – спитав знову Гаврюша.
– Де?
– На іскуственном фронті.
– Як і на всіх фронтах.
– Крадуть? Ге?..
* * *
На в’язові сидить повнощокий місяць. Цвіркун наполегливо свердлить кущ бузини. Курочка на лавочці під яблунею. І так йому хочеться, щоб поруч була Люня.
Тоді на сорок дев’ятому кілометрі думав: "Експромтом прийшло, експромтом піде".
Не пішло. Зосталося. І свердлить мізки, як отой цвіркун бузину. Особливо коли місяць над в’язом. Особливо як сусідка Віра гукає з вікна: "Василю, іди лягай!"
Люня в село їхати не хоче. Категорично. Каже: "Давай зустрічатися тут. У місті. Або в машині". Вона схильна до індустріалізованого кохання. А Курочку тягне до сільського.
Оце нині сидить і думає. Покину місто. Назавжди ошалашуся в селі. Візьму собі молоду жінку. Ді-і-тей натворю! І меншеньких, і більшеньких. На досягнутому не буду зупинятися. Доки зможу. А то ось на 460 дворів одне дитя народилося. У школі учнів нема. Старі відходять, а молоді… Де ті молоді? Через кілька років у колгоспі не буде кому працювати. Сьогодні на одного тракториста по два трактори…
Звичайно, при всьому своєму ентузіазмі проблему робочої сили на селі Курочка не вирішить. Але своїм прикладом може запалити маси…
Заспівала хвіртка. До лавочки човгала баба Груня:
– Бачу, Михайловичу, ви нудьгуєте. Думаю, піду і я понудьгую.
– Сідайте, бабо.
– Та ще хтось побачить, то хтозна-що й скаже…
– Що нам, бабо, той "хтось". Ви вільні, і я вільний.
– Е, Михайловичу, кажуть, ви вже невільний. Кажуть, Клавка немарне приїжджала у село.
– Яка Клавка?
– А ви й не знаєте.
– Їй-бо, не знаю жодної Клавки.
– Так і не знаєте? А кого везли в машині до Києва?
– То хіба ж це Клавка? Її ж звати Люня.
– Така Люня, як я Магдалина. Це вона так сама себе перехрестила. Страмиться імені Клавка… Це ще те сокровище… Звичайно, це ваше лічне діло. Але моє діло – сказати. Ой, погана вона дівка, Михайловичу. Не зв’язуйтеся краще з нею…
– Що ви, бабо! Хіба я зв’язуюся? Попросила людина підвезти. Не відмовлю ж. Он і Килю возив, і Степанівну, і діда Затірку…
– А діда Затірку ви також цілували біля Пилипович?
Курочка отетерів:
– Ви що, слідом за мною бігли?
– На вертольоті летіла… Їхав один чоловік вільхівський по віники. Бачив. Казав: "Клавка вже Михайловича опутала. Тільки ноги з машини було видно…"
– Бабо, як ви думаєте: а завтра хтось не скаже, що ви мене опутали?
– Хіба Гаврюшина Василина. Бо вона он з-за фіранки заглядає.
Курочка повернув носа до вікна. Фіранка поворухнулася.
Здивувався, як це баба Груня дивиться в один бік, а бачить – в інший?
Баба пішла. Каже: "Радіо останні вісті перебалакає, то не засну".
А Курочка сидів. Пережовував сказане бабою. Гуділо все село. Бач, "Клавка". То це, ‘значить, про неї баби теревенили… "Не сокровище…"
Раптом схопився з лавочки. Пригадав загадковий сон. І дивний голос: "Під яблунею". А що, коли розкопати? Але глянув на Гаврюшине вікно. Фіранка там знову поворухнулася…
Курочка ніколи не міг подумати, що випадковий поцілунок може роздмухати в людині такий неспокій. Не знав, чи курця, який після довгої перерви знову запалив, тягне саме до тих цигарок, що йому нагадали смак куріння. Його ж тягнуло саме до Люні. Хай для усіх у селі вона буде Клавкою. Нехай для баби Груні вона буде поганою, легковажною. Часто старі звинувачують молодих у легковажності тільки тому, що самі вже не можуть бути такими. Курочку до Люні тягнуло.
– Ти мені потрібний, як бог! – сказала вона тоді в машині ангельським тоном.
Він пожартував:
– Для того, щоб відпускати гріхи, зароблені з дияволом?..
Розум підказує йому те саме, що й баба Груня. А все решта розуму не слухається. Згадає той ангельський шепіт, і готовий цю ж хвилину знову бути богом. А чому б і справді не бути богом, коли на тебе моляться? Правда, чи надовго в неї вистачить отієї богомільності? Чи не перекинеться вона в іншу віру?
Згадав бабу Груню. Якось прибігла: "Михайловичу, заховайте мене! Штунди за мною ганяються… Хочуть у свою секту загітувати…"
Вже, мабуть, спить баба Груня. Радіо останні вісті відговорило давно…
Бідні баби Груні. Живуть самотньо. Без дідів. Без дітей. Вітька, син, недалечко тут. У райцентрі. Але приїжджає тоді, як треба кабанчика заколоти. Картоплі накопати. Малини дітям нарвати… Вдень бабам Груням ще сяк-так. На вулиці. Між людьми. На городі. З коровою поговорить. Півня висварить. А ніч сірою пусткою загляне у вікна – тоскно на душі і самотньо. Наче в могилі… "Скільки того життя, – жартує баба Груня. – Як у зайця хвоста". А за тими жартами глибоко криється жаль і біль материнський…
"Скільки того життя". Скільки б його не було, але задумано воно так, щоб діти зростали при батьках, а батьки вмирали при дітях. Та світ, як каже дід Затірка, перевернувся догори ногами.
Хтось відчинив хвіртку. Підійшов до вікна. Постукав.
– Ей! Композітор! Одкрий!
Голос хриплий, п’яний і незнайомий.
– Хто там? – спитав Курочка.
– Це я. Федя. У тебе моєї Гальки нема?
– Якої ще в біса Гальки?
– Якої, якої. Не знаєш якої?
Курочка вийшов на подвір’я. Присвітив ліхтариком. Десь цього типа він уже бачив.
– Заходьте! Подивитеся.
– Ні, ти скажи. Може, є? Я по-доброму…
– Заходьте!
Федя несміливо ступав попереду. Курочка ліхтариком йому присвічував. В хаті увімкнув світло. Тепер згадав.
Вперше бачив цього типа, коли селом йшла похоронна процесія. Люди йшли за покійником. Хто плакав. Хто в смуткові опустив погляд до землі. А оцей Федя вихилитав із Килиного подвір’я, став перед процесією і почав диригувати.
– Сідайте! – вказав на стілець Курочка. – Хто ви такий? Хто ваша Галька? І чому вона має бути у мене?
– Я – Федя. Ти хіба мене не знаєш? Мене всі знають. Мене називають у селі "бюро добрих услуг". Я, кому нада, дров нарубаю, кому нада, ямку викопаю на кладбищі. Грошей не беру. Так, сто грам…
– А Галька хто?
– Моя… Жінка… Ти що, не знаєш? Сама сказала: "Захочу, тебе кину, а за композитора вийду… Він не жонатий…" Слиш, оддай мені її. Я тобі що нада зроблю. Нада – дерево зрубаю. Нада – гній розкину. Поставиш сто грам – і за те спасібо…
– Слухай, чоловіче, не знаю я твоєї Гальки. І знати не хочу. На біса вона мені потрібна?
– Як на біса? Ти що обижаєш мою жінку! Вона у мене красавиця. Вона у мене глава сімейства…
– А ти в неї хто?
– Я-а-а? Я у неї человек… Слухай, композітор, дай сто грам. Гаврюша казав, у тебе всегда є що випить…
Курочка спочатку думав дати. Щоб швидше пішов. Але дай йому сьогодні – прийде завтра. І буде ходити, поки "ямку тобі не викопає".
– Слухай, "человек"! Нема в мене горілки. І не водиться. Це Гаврюша тебе обдурює. Щоб з хати випхати… Іди он краще до Леонтія. Він учора гнав…
– Не піду! Він б’ється. А в мене вже й так тільки одне ребро зосталося…
Вранці Курочка прибив до хвіртки ще одного гачка, знизу. Щоб з вулиці не можна було дістати.
Гаврюшина Василина прокоментувала цю подію по-своєму:
– Крючків на хвіртку понабивав. Щоб сусіди не ходили…
* * *
Що таке туризм, ти, читачу, знаєш. Це коли людині набридло дивитися на свою хату і вона їде розглядати чужу. Для більшого контрасту вражень міські люди їдуть у села, а сільські – в міста.
Доярок згаданого нами колгоспу преміювали поїздкою у зоопарк.
Жінки захоплювалися шкурою ягуара, дивувалися з неповороткості бегемота, з величі слона, плювали на безсоромність шимпанзе.
Подивилися ще на верблюда. Котрась зітхнула: "Нещасна скотина".
З’їли морозива. І подалися до виходу.
Раптом одна з доярок гукнула:
– Мотько, дивись. Он твоя Клавка з якимсь іноземцем!..
Мотрона повернула голову. Під розкосиченою вербою, на лавочці, сиділа Люня. Закинувши ногу на ногу, диміла цигаркою. Поруч, обвивши рукою її плечі, лупав більмами очей смуглявий, як дозріваюча слива, і кучерявий, мов новонароджене ягнятко, парубійко.
Мотрона остовпіла. Їдучи до Києва, глибоко в душі сподівалася зустріти Клавку поруч з композитором Курочкою. Відлуння про подію на сорок дев’ятому кілометрі долетіло і до її материнського вуха. І крихіткою надій пробралося до материнського серця.
І тут цей кучерявий. Наче затемнення сонця.
– Клавко! – закричала Мотрона.
Люня стрепенулася. Побачила неподалік гурт сільських жінок. А між ними свою маму. Схопилася з лавочки і чкурнула в кущі. Розгублений парубійко здивовано лупав очима. То на кущ, де зникла Люня, то на гурт жінок.
– Лови її! – гукнула котрась з доярок.
І жінки гайнули в погоню за Клавкою.
Мотрона підійшла до лавочки. Не то з острахом, не то з надією, що оцей далекий і чужий для неї суб’єкт перетвориться раптом на композитора Курочку.
Але дива не сталося. Кучерявий парубійко дивився на розгублену гнівну жінку й белькотів:
– Не бьєй мінья… Я – студент…
* * *
Курочка працював. У нього з’явилося натхнення. Відомий поет Тулумбас-Задунайський написав слова для вільховецького вальсу. І композитор шукав мелодію.
У квартирі задзвонив телефон. Курочка знехотя взяв трубку. Звідти долинуло:
– Гена, привіт! Це Люня. Треба негайно побачитися…
Дихала вона так, ніби за нею гналося стадо бізонів.
– Приїжджай! – кинув Курочка.
Люня примчалася розпатлана і захекана:
– Ти повинен мене врятувати! У разі чого – ми з тобою сьогодні з самого ранечку і до вечора були у тетерівському лісі. Їздили по гриби.
– Та які у травні гриби?
– Ну, по квіти.
– А те "у разі чого", що?
– Потім, любий. Потім, зайчику. Дай-но мені відсапатись…
Курочку ще ніхто не називав зайчиком. І він рішуче сказав:
– Поїхали!
– Куди? – здивувалася Люня.
– До тетерівського лісу.
– Для чого, лапуся? Нам і тут буде добре. У тебе так затишно…
Лапусею Курочку вже хтось називав. Але він ніяк не міг пригадати хто. Бо це було дуже давно. А через якусь хвилю він взагалі втратив здатність думати і згадувати.
* * *
Погане чинити іншим людям здатні в основному лише ненормальні. Люди, яким чогось бракує.