Двері відчинені навстіж. У гаражі повно всякого хламу. Хлам такий різноманітний і в такому безпорядку розкиданий, що складається враження, ніби це звалище сміття. Серед тої купи сміття, біля самих дверей, – добряче-таки пом’ятий "Запорожець".
– Ей! Євтиховичу! Де ви там? – гукнув Галапочка.
З-за купи мотлоху навкарачки вилазить опасистий чоловік. Все обличчя поклеєне лейкопластирем. Рука на очкурі.
– Іду, іду!
– Шлею нам треба.
– Що, стукнули? – питає Євтихович.
– Ні, просто заглух! – пояснює Петро…
Стрепенувся Галапочка від спогадів.
– …Наша країна, тариші, видає на-гора гори вугілля! – рубонув рукою доповідач. – Видобуває небувалу кількість нафти, залізної руди. І вообще, тариші…
Галапочка думками знову пішов у гараж.
Ось вони почепили орчик до старенького-престаренького Петрового "Москвича".
Запрягають коня.
– Слухай, – озвався Петро, – де це Євтиховича так вмазали? По-моєму, це вже не вперше.
– Не вперше, але, мабуть, востаннє. У нього є кілька запасних крил, капот і ще дещо. Старе, поржавіле, як і сам "Запорожець". То він ставить їх на машину, виїжджає на трасу і зумисне робить так, щоб хтось легенько його зачепив. Тоді каже: "Давай, браток, поки приїде інспекція, розквитаємось. Ти мені даєш стільки-то…" Словом, збирає на нову машину…
Доповідач різко стукнув кулаком по трибуні:
– Ми боремося за чистоту середовища! Насаджуємо нові ліси, парки і сквери. Держава виділяє великі кошти, щоб кожен мешканець міста дихав чистим повітрям…
В цей час у відчинене вікно вривається хмара чорного диму. Чи то від паленої гуми, чи від мазуту.
У залі починається спочатку покахикування. Тоді все частіше вибухає кашель. Закашлявся й сам доповідач.
– Зачиніть вікно! – скомандував начальник ЖЕКу.
Галапочка, що найближче до вікна, підходить до нього.
У дворі, метрів за десять від вікна, горить чималеньке вогнище. Палають рештки автомобільної шини, ящики, сміття. Неподалік двірничка підмітає двір, збирає сміття, носить його у вогонь.
Галапочка зачинив вікно. Кашель ущух.
– А що робить жилець Галапочка? – продовжує доповідач. – Приводить до будинку коня. Засмічує, тариші, територію. Отруює сусідам життя. От, тариші, від мешканців будинку, в якому живе пожилець Галапочка, поступила скарга. У високу інстанцію. Нам її, тариші, надіслали для вжиття, тариші, заходів…
Йде, сідає за стіл.
– Хто хоче висловитися? – питає начальник ЖЕКу.
Руку піднімає худий тип з невдоволеною фізіономією.
– Слово має товариш Бурундукін, електрик! – сповістив начальник.
Бурундукін виходить за трибуну.
– Товариші. Галапочка мій сусід по стіні. І що я можу сказати? Я можу сказати: відірвався Галапочка від колективу. Хто коли бачив, щоб він із сусідами у дворі забивав "козла"? Хто бачив, щоб він зіграв у дурачка чи там, як на те пішло, бо він культурний і з бородою, то в шашечки? А шумить Галапочка через стіну завжди, я би сказав, шумно очень… У мене все…
У залі піднімається ще одна рука.
– Слово має товаришка Носова, ліфтер, – повідомляє Грос.
Немолода вже кругловида жінка, з рясно поораним борознами лицем і маленькими рухливими очима, виходить на трибуну:
– Я, товариші, товариша Галапочку знаю давно. Ще як він тільки поселився в нашому будинку. Хоч він з виду так і культурний, а внутрі щось нездорове. Колись я прошу його: "Робінзон, намалюйте мені вивіску "Ліфт не работає". А він каже: "Нащо вивіска? І так видно, що він завжди не работає…" І під бородою єхидно засміявся… Тепер я, товариші, думаю нащот коня. Чим його кормить товариш Робінзон Галапочка? Коли не зайдеш у наш гастроном – нема "геркулеса". Тепер ясно, чому нема "геркулеса"…
Носова пішла на місце. Руку підняв її сусід.
– Слово має товариш Лизяк, кочегар, – повідомив Грос.
Вийшов середнього зросту чоловічок. У залі забринів тоненький голос.
– Товариші! Я з Галапочкою стикаюся мало. Бо я в котельні працюю в поті лиця, а він десь свої художества викидає. Але мушу сказати, що є у нього куркульська жилка. Взяти такий приклад. Колись ми сидимо у дворі, забиваємо "козла". Ну, відповідно, виникла ідея… Але не вистачало, так сказать, матеріальних ресурсів. Тут якраз бачу: йде Галапочка. "Робінзон, – кажу, – нам одного тугрика бракує. Можете за компанію, а ні – то до зарплати…" І що, ви думаєте, цей культурний художник сказав: "Тугрика, – каже, – мені не шкода. Мені шкода себе. Цілий вечір не буде гарячої води, і я не зможу покупатися…"
Знову коридор тієї установи, куди потрапила скарга на Галапочку. Знову та ж ділова метушня в коридорі. Ті ж двері, та ж кімната, де проходять чистилище скарги. Та ж процедура з листом – шлях від стола вчорашньої десятикласниці до завтрашнього пенсіонера.
Руки завтрашнього пенсіонера одного листа затримали довше. Погляд зосереджений:
"На Ваш № 15 від 15 квітня повідомляємо. Загальні збори жильців ЖЕКу 209 обговорили і засудили поведінку жильця тов. Галапочки P. І. Комісією ЖЕКу встановлено, що у квартирі № 53, яка складається з 16 метрів квадратних, коридора, балкона, кухні і санвузла, на даний час коня не виявлено. Пожилець Галапочка заявив, що його кінь проживає на території іншого району, а взагалі, на даному етапі він являється вкраденим.
Начальник ЖЕКу А. Грос".
…Двері, на яких написано "САМ І. І.".
Перед ними з листом у руках акуратно вичовгує до килимка підошви завтрашній пенсіонер…
Тротуар тихенької зеленої вулиці.
Спадає полуднева спека. Поруч з тротуаром висока залізна огорожа зоопарку.
В одному місці з огорожі витягнено пару секцій. Купа цегли. Корито з цементним розчином. Віддалік, на траві, лежать, перекурюючи, два робітники, які ремонтують огорожу.
Йде по тротуару кінь. Похнюпив голову. Ліниво відмахується хвостом від мух.
Наближається до того місця, де лагодять загорожу.
– Іване! – гукнув один з тих, що перекурювали. – Диви – кінь втік із зоопарку!
Іван лежить горілиць на траві. Смокче цигарку і пускає в небо хмаринки.
– Умгу! – мимрить. – І слон втік. І крокодил ось човгає. Як ми ще тиждень поремонтуємо ту загорожу, то все повтікає.
– Я правду кажу. Ось кінь на тротуар вийшов.
Іван повів головою:
– Диви! Справді! – схопився на ноги. – Треба негайно загнати…
Вискочили на тротуар. Взялися заганяти коня.
– Треба подивитися добре по вулиці. Може, ще щось вилізло, поки перепочивали, – сказав Іван.
Дракон пройшов через дірку в огорожі. Опинився під кронами дерев зоопарку…
Кабінет слідчого міліції. За столом моложавий капітан. Біля столу сидить Галапочка.
– Ось, товаришу Галапочка, поступив до нас анонімний лист, що ви вкрали коня. Міркую, що писав його чоловік несповна розуму, бо де ж…
– Ви маєте рацію, товаришу капітан, – перебив Галапочка. – Це у мене вкрали коня.
Капітан пильно подивився на Галапочку. Зупинився поглядом на його бороді, на його худому лиці. Глянув на руки, на вичовгані техаси.
– Як ви сказали? – перепитав, ніби недочув.
– Кажу, що ви маєте рацію. Це у мене вкрали коня. З-під майстерні… Я художник.
– А-а-а, – протягнув багатозначно капітан. – Значить, кінь у вас таки є?
– Та ні. Кажу, що вкрали.
– А де ви взяли коня, товаришу Галапочка?
– Бачите, товаришу капітан, історія це довга. Рік тому я оформляв в одному колгоспі Палац культури…
Мальовниче село. Гарні, рівні вулиці, уздовж яких вилаштувалися стовпи з лампами денного освітлення. Гарні чепурні будиночки акуратно обгороджені. Побіля них садочки, квітники.
Центр села. Закінчується спорудження Палацу культури. Ведуться оздоблювальні роботи.
Галапочка стоїть на риштуванні. Зарисовує щось на фасаді.
Зіскакує. Нишпорить у дерев’яній скриньці, яка стоїть на землі.
Раптом відчуває, ніби хтось торкнувся його спини. Оглянувся – над ним нахилилась коняча морда. Спутаний на передні ноги, кінь стоїть і ніби чогось просить у Галапочки.
Галапочка встав, поплескав коня по шиї, погладив оксамитову морду. З сумки, що стояла поруч, дістав розпечатану пачку печива. Вгостив коня одним шматком, другим.
Підійшов кирпатий хлопчина:
– Його звуть Дракон. Він дуже людей любить… Він між кіньми пастися не хоче.
…Кабінет слідчого. Сидять, як і сиділи, капітан та Галапочка.
– Так він приходив щодня, – розповідає Галапочка. – Два місяці я оформляв Палац культури. І два місяці цей ласун простояв коло мене. Я звик до нього. А одного разу Дракон не прийшов. Робота не клеїлася. Тоді вирішив розшукати його…
Сільська вулиця тягнеться повз недобудований Палац культури. Йде вулицею Галапочка. Назустріч – юрба дітлахів. Ідуть, щось жваво обговорюють, сперечаються.
– Дядю! – вигукнув кирпатий. – Сьогодні Дракон не прийде. Його повезуть на м’ясокомбінат. І ще п’ять коней.
В оточенні хлопчаків поспішає сільською вулицею Галапочка. Приміщення контори колгоспу. Вивіска: "Правління колгоспу ’’ВПЕРЕД"".
Галапочка зник у дверях.
Відчиняє кабінет з вивіскою "Голова правління". З-за столу назустріч Галапочці виходить симпатичний молодий голова колгоспу.
…Кабінет слідчого. Галапочка продовжує розповідати.
– Тоді я домовився з головою, щоб коня віддали мені в рахунок оплати за виконану роботу. Правління підтримало…
Слідчий поцікавився:
– А є у вас відповідні документи?
– Є, чого ж. Ось копія рішення правління. Тільки коня ж нема. Вкрали.
Капітан потер чоло:
– Що ж, пишіть заяву… Будемо шукати…
…Ранок у зоопарку. Снують алеями відвідувачі. Ідуть батьки з дітьми. Ідуть хлопці з дівчатами. Човгають старі з костурцями.
…Йде понуро, несучи в своїй кінській голові важкі думи, Дракон. Зупинився біля клітки бегемота. Дивиться здивовано. Струснув головою. Що воно перед ним за диво? Ніби велетенська корова з дуже розпухлою мордою. Дракон ще раз труснув головою. Витяг шию, підняв верхню губу. Сміється.
– Та! Та! – стоїть перед Драконом хлопчик і сіпає за руку тата, який майже встромив голову в клітку бегемота. – Дивись – кінь. Справжній…
Батько сіпнув сина за руку.
– Дивися на бегемота!..
Хлопчик ще раз глянув на коня, посміхнувся до нього щиро і спрямував погляд на клітку.
…Стоїть Дракон перед кліткою мавпи. Дивиться, як ці прапредки людей стрибають з перекладини на перекладину, гойдаються на них.
Згадав село. Верби біля річки. І дітлахів, що, як оті мавпи, гойдаються на гілляках.
Вглядівся в лице мавпи. Дивне таке, патлате. Перекинув погляд на патлатого парубійка, що стояв перед кліткою.