Бо від гармидеру вуха пухнуть.
– Добрий ти чоловік, – каже циганка. – Нас покатав. Батька нашого привіз. Спасибі тобі! Удача тобі буде…
Я розмотав вудочки. Став на те саме місце, звідки ота чорноока сорока мене виманила. Закинув. Чекаю удачі…
Кочівники
Одружуватися лише раз зараз не модно. Модні сім’ї "полігамні". Ніби гареми. Кочуючі. Естафетні. І чоловічі, і жіночі. Вчора одна, сьогодні – друга, завтра – третя.
Звичайний класичний гарем мав свої закони. Власник гарему міг тримати стільки наложниць, скільки міг утримати. Матеріально. Зараз матеріально утримують наложниці. Чи наложники.
Колись гареми культивувалися, в основному, у мусульман.
Тепер скрізь. У віруючих і невіруючих.
У кого тицьнеш пальцем – або втретє одружився, або вдруге розлучився. Він у неї п’ятий, вона у нього шоста. Обоє розвідники.
Не сім’я, а шпигунський центр. Не рідний дім, а явочна квартира. Одне одному тільки являються. Для обміну інформацією. І матюками… Діти – і ті законспіровані.
Жодні органи не можуть розплутати, хто чий батько, де чия мати і котра чия дитина.
Перед модою не може встояти навіть стара гвардія. Сорок років сходилися характерами. А на сорок першому – не зійшлися. Дід – управо. Баба – вліво. Діти за голову беруться. Внуки за живіт: "Ну, пращури дають!.."
Мода! А може, пошесть?
Може, якась бацила людей роз’їдає? Якась лихоманка?
До одруження трусяться від любові. Скоропало женяться.
Після одруження трусяться від ненависті. Скоропало розлучаються. Деякі не встигають навіть громадського обов’язку виконати. Дитя на світ пустити.
Мої знайомі десять років живуть. І десять років одне одного їдять. Поїдом. Бо нібито не можуть одне одного розкусити…
А воно не так легко й розкусити.
До одруження – обопільна гра. Як на сцені.
Після одруження – реальна дійсність. Як за кулісами. А в тій дійсності стільки злості, стільки ненависті. Ніби спеціально знайомилися і одружувалися, щоб знищити одне одного.
Знаю таланта. Удванадцяте розлучився. Утринадцяте одружився. Дві дюжини виповнив. По розлученнях нормальна. По одруженнях – чортова. Чемпіон-багатоборець. За гру при знайомствах – заслуженого артиста можна присвоїти. За створену сімейну "ідилію" – без вагань можна ставити начальником тюрми піночетівського режиму.
Серед жіноцтва також є фрукти.
Кажуть, розумна жінка з дурня зробить короля, а дурна – з генія ідіота.
Сердита жінка з найздоровшого чоловіка зробить руїну, а з найсвятішої сім’ї – пекло.
Ангел у пеклі не витримає. Чесний праведник не витримає. І не кожен чорт витримає. Бо пекло для чорта – місце роботи. А вдома йому також хочеться відпочити від робочих клопотів. Навіть чорт вдома хоче мати ангела. Відьом йому вистачає на роботі…
То, може, не будьмо відьмами. Не будьмо чортами. Не треба ангелами! Будьмо людьми. Звичайними. Грішними. Але добрими. Великодушними. Такими, як під час першого поцілунку. Такими, як до одруження. Такими, якими хочемо бачити одне одного… Вміймо терпіти. Вміймо прощати. Уміймо бачити одне в одному те, що нас єднає, а не шукаймо того, що роз’єднує. І тоді ми, чоловіки, не будемо кочувати у пошуках сімейного затишку. А вони, жінки, не виглядатимуть обідраних у попередніх сімейних баталіях лицарів печалі. І не блукатимуть поміж батьків, як поміж дубів у лісі, діти.
Шпичка
Воно лізе. А я йду. Наступлю – місця мокрого не зостанеться. Бо воно – комашка. Шестеро ніг, остіцьки тулуба і голова. Може, навіть без вух. Може, й носа нема. Може, й око тільки одне.
Цікаво, що воно про мене думає? Певне, гадає, що я бог. Надприродна сила якась. А я – Федя Шубравчик. Такий собі рядовий представник роду людського. Ступня ноги – сорок чотири. Чавк-чавк – і в комашиному світі стихійне лихо.
Добре, що я дивлюся під ноги. А он іде. Рота роззявив.
Або он той. Сповнений власної гідності. І любові власної. Задер носа. І, крім того носа, нічого не бачить.
Чи он дама. Їй чхать на всяку комашку. У неї в очах – вітрина. На шляху до вітрини вона крокодила розчавить. І не зверне уваги…
Цікаво, куди воно лізе? Куди воно спішить? Може, якась старша комаха його кудись послала? А може, сам начальник комашиний. Метушиться перед сильнішими. Щоб дірку у нього не забрали.
А може, біжить до сусіди-комашки утрясати конфлікти. Територіальні. Чи там сімейні.
Зупинилося. Щось думає.
Метнулося в один бік. Повернуло в другий. Знову думає.
Теж, мабуть, має свої проблеми. Свої клопоти. Може, дірку ремонтує. Паркету, звичайно, йому не треба. Ні голубого унітаза. Але щось йому голову мозолить. Не імпортні меблі, не машина, то якась шпичка. Може, йому тією шпичкою треба проколупати запасну дірку? А шпичка в їхньому комашиному світі – дефіцит. Спробуй знайди її без блату. Без могорича.
І воно метається. Бігає. Шукає. За голову свою комашину хапається. Серце ніжкою масажує. Корінь валеріани гризе…
А навіщо? Щоб не відстати від іншої комашки…
Ну, добре. Дам я тобі зараз шпичку. Скажеш: "От поталанило!"
Почекай. Піду відламаю від кущика. О, є. Зараз…
А де ж ти? Чуєш? Ти ж ось тут сиділо… Невже он той динозавр своєю клешнею на тебе наступив?.. Так і є. Ось мокре місце… І вже нема у тебе жодних проблем… Не треба тобі вже ніякої шпички…
А-а-а, ні! Ось ти. Ще метушишся…
Не ті часи…
Мені кажуть: "Ти старомодна. Вимагаєш від хлопців того, чого зараз від них не можна вимагати".
А я нічого не вимагаю. Вимагають від мене. Один трояка. Інший – п’ятірку. Все їм до чогось бракує.
Кажуть, князі перевелися. Зараз, мовляв, не ті часи.
Часи, може, й не ті. Але князі не перевелися.
На танцях. Підхитує один. Все на ньому "адідасівське". З етикетками. Тільки голова без етикетки. І вишуканою мовою:
– Ласточка, я – князь. Не смій відказувать. Іспорчу лічіко…
Після того хвилюючого випадку я на танцях своє "лічіко" не показую.
Мама нервує:
– Ніхто до тебе не приїде на казковому коні. Не повезе у родинний замок…
Приїхав. Електричкою, правда. З-під Глевахи. Категорично запитує:
– Кінь у тебе є? Ну, в смислі, тачка? І замок? Щоб прописаться?
Мене ошарашило. Та побачила троянди. Відро троянд, яке він тримав у руці. І відлягло. Захоплено шепочу:
– Троянди! Я так люблю троянди…
Він аж засяяв:
– В чом дєло! По три рубля штучка – і бери хоч усі. Все одно на базар перти…
Виперла його.
Мама зауважила:
– Дарма. Такий з хати не винесе.
– Але у душу не принесе.
– Вони тепер всі атеїсти-реалісти, – втрутився батько. – У душу не вірять… А вірять у те, що бачать…
Побачив. Ще один. У театрі.
Чую, шепоче захоплено:
– Ну й квіточка…
І відразу ж намагається зірвати. Як дитина. Що подобається, до того й руки тягне.
Я – по руках.
А він:
– Грубіянка! Тобі слід було народитися у сімнадцятому столітті!..
– А вам, – кажу, – у печерному віці…
"Не ті часи".
Які ж часи?
До центра Землі докопуємося. На Місяць літаємо. Зорі двадцятої величини бачимо. А одне в одному здатні запримітити тільки те, що можна намацати…
"Не ті часи".
А може, ми не ті? Може, хвороба якась у нас? Сліпота душевна…
Подивилася світу
– Досить! – заявила своєму Іванцеві. – Я також не ликом шита. Тепер ти сиди з дітьми. А я поїду, світу побачу…
Сіла в екскурсійний автобус. Поїхала до Кривчицьких печер. Це на Тернопільщині.
Біля входу в печеру молодий екскурсовод довго дивився на мене. Ніби оцінював.
– Ви, – каже, – мабуть, там не пройдете. Є дуже вузькі і низькі місця.
Я обурилася:
– З вашого боку це не зовсім гречно. А пройти я можу навіть там, де ви не пройдете.
Зайшли в підземелля.
Крок за кроком. Крок за кроком. Під гору – на долину. Праворуч – ліворуч.
– Над нами, – розповідає екскурсовод, – сімнайцять метрів гіпсових порід, трийцять метрів вапняків і сорок метрів землі…
Душа моя поповзла у п’яти.
Кажу:
– А воно не впаде?
– Та ні, – каже. – Останній обвал був в одна тисяча дев’ятсот тринадцятому році… Після революції ще не падало…
Господи, думаю, і чорти мене сюди понесли!
– А назад, – питаю, – повернутися не можна?
– Не можна. За нами йде інша група. Не розминетеся.
От біда.
– А до виходу далеко?
– Два з половиною кілометри.
– О Боже!
– Звідси ближче до чорта, ніж до Бога! – каже чоловік, що іде за мною. І питає: – А у вас діточок багато?
– Троє, – кажу майже крізь сльози…
Екскурсовод провадить далі:
– Зараз ми з вами знаходимося у гроті, що називається "Втрачена надія". Ось бачите, перед вами ніби голова жінки…
Я нічого не бачу. У мене в голові гупає. Здалини ніби чую голос свого Іванця: "Марусю, вернися! Не залишай нас сиротами!"
– Якщо мати добру фантазію, – зауважила жінка, що попереду мене, – то можна собі уявити, що біля цієї голови – одразу й ноги…
У мене ноги підкошуються. Лепечу:
– Я не маю чим дихати.
– Маєте! – каже екскурсовод. – Тут двайцять сім процентів кисню. Більше, ніж надворі.
Мені стало трішки легше. Думаю. Там надворі сонечко сяє. Хмарки по небу плавають, як човники. Сади цвітуть. Вітерець повіває. Іванцьо з кумом сидять під яблунею. Огірочками закусують. А мене в цю діру понесло… Допоможи мені, сило небесна, звідсіля вибратися. Я їм картопельки зварила б. М’ясця підсмажила б…
– Будьте обережні, – застеріг екскурсовод. – Попереду найскладніша ділянка маршруту.
Просуваюся, ніби на ватяних ногах. А то за які гріхи мені така кара? Та чи я кого пограбувала? Чи я кому шкоду зробила? Чи я когось словом образила? Хіба що Йванця часом. Та й то за діло. Чи кумі виказала, що вона загребуща. Так то ж свята правдонька…
Дзига, що йшла попереду мене, зникла у вузенькій щілині. А в мене аж дух перехопило. А я як туди пролізу? Та шпарина ніби блискавкою пробита. Зигзагом. І вузюсінька-вузюсінька.
Я попробувала прямо – стегна не пускають. Попробувала боком – груди і живіт.
– Де ви там? – кричить екскурсовод.
– Тут жінка застрягла! – відповідають йому.
Я ж упхнулася в ту щілину – ні сюди, ні туди.
– Допоможіть! – благаю крізь сльози.
Чоловік, що йшов позаду, спробував мене підіпхнути.
Марні старання. Ніби я туди вросла. Стирчу між скелями. Скоцюрблена.
Повернувся екскурсовод. Гукає чоловікові, що позаду мене:
– Треба по частинах!
Я ледь не втратила свідомості. "Невже вони мене демонтувати збираються?"
– Пропихайте руку між породою і тілом! – командує екскурсовод чоловікові. – І вминайте живіт, груди. А ви у цей час, – каже мені, – намагайтеся пропихати ту ділянку тіла, яку він вминає.
Почалося.