Непохильна свідомість обов’язку керувала ним.
За коректами, перекладами, рукописами, книжками він не помітив, як минула його безлюбовна молодість.
Він скаржився на гіпохондрію і казав про себе:
— В Петербурзі я відчував велику знемогу, відчував себе стариком!
Ці гіпохондричні й меланхолійні настрої, підказані складними внутрішніми переживаннями, пригнічували Куліша й підготовляли ґрунт для тієї душевної кризи, що не тільки загрожувала наприкінці 50-х років порушити внутрішню його рівновагу, а й зовсім вибити з колії звичайної його діяльности.
Йому здавалось, що він марно загубив свій час, що він нічого не зробив, щоб здійснити свої надії, і життя своє він прожив без користи й досягнень, а мета ще безнадійно далека, хоч сил уже стає все менше й менше. Він пише про "загублений даремно час", про передчуття близької "отставки из жизни".
Року 1856, наближаючись до 40-х років життя, він уперше відчув, що молодість відходить, що роки минають і що в життєвих буденних турботах і піклуваннях не все ще взято, що можна було від життя взяти. Він відчував, що на бенкет буття він прийшов як стороння особа, як непрошений гість, що його обминули на тому бенкеті, і, стомлений ранньою втомою, ще не дійшовши до вечора свого життя, він похапливо поспішає випити все, що лишилося недопите.
Солдат і вождь, пророк неслави, звитяжець у боротьбі з собою, він переміг себе і не переміг життя, — чи зробив він будь-що?
Він приніс в офіру Україні, нації, поневоленому селянству себе, своє життя, свою особисту долю. Мучаючись, він пройшов по цій мученицькій землі, але чи не безплідна була ця офіра, чи не даремні були його сподіванки? Він важив на терезах життя свої офіри й недосягнене щастя і, схоплений нудьгою, з гірким сумом впевнявся, підбиваючи підсумки, що він ще не жив…
— Не жив і не кохав!..
— Убога жизнь не задовольнила моєї згаги кохання!..
— Треба поспішати, бо чи ж багато цього в мене віку, що стоїть на межі із пониклою старістю?!
З такими настроями їхав тридцятисемилітній Куліш улітку року 1856 в Україну.
З одного боку — вбоге життя, близька старість, а з другого — незадоволена, ненасичена згага життя й кохання, — незахована зовсім сподіванка, що, може, і "на его закат печальный блеснет любовь улыбкою прощальной".
Ще раз і, може, в останній раз.
Через друк першого тому "Записок о Южной Руси" Куліш затримався був у Петербурзі до середини липня.
14 червня 1856 він писав до Києва Оп. Марковичу:
— Я може скінчу друком 1 том "Записок о Южной Руси" через місяць. Тоді поїду в Москву, там трохи загаюсь, а до Тарновських над’їду хіба після Паликопи.
Так само в тих же числах червня писав Куліш до М. Грабовського:
— Первий том скінчиться друком через місяць. Тоді я, вхопивши оберемок книжок, махну в Україну і зараз, не гаявши часу, прибуду до Вас у Олександрівку і попривожу Вам тацю і кошик з того мельхіору і всяку всячину, котрої бажали, коли то все познаходжу.
Тільки в двадцятих числах липня Куліш нарешті рушив через Москву в Україну. З Москви він писав до своєї дружини, що залишилася на літо в Петербурзі:
"Москва. 1856 липня 24. Милий друг Сашуню! Доїхав я до Москви гаразд, але майже не спав і тому дуже змучився, так що на себе не подібний. Тому я й не наважився йти до фотографа. Почуваю, що мені тут спочити нема від чого, бо я повинен весь час рухатись і турбуватись, а думки літають геть по всьому світу. Та коли побачу, що не зовсім скидаюсь на мару, то замовлю свій портрет і доручу комусь узяти його й одіслати до Петербурга, а може, й сам фотограф це зробить".
Дорога відсвіжила Куліша, зміцнила, заспокоїла й розважила.
— Дорога мене зміцнила! Тепер знов прокинулася в тілі й душі якась юнацька бадьорість — може, ненадовго і, може, в останній раз? Не багато років попрохав би я в Господа (коли б був з Ним знайомий особисто, а не через ошуканців-попів), аби тільки ці роки були насичені почуттям, думкою і ділом!
Од листа до дружини, писаного з дороги, в Єсмані, станції під Глуховом, 2 серпня р. 1856, віє зовсім іншим настроєм, ніж той, що його повний був отой-о цитований попереду московський лист. Тут зникають неврастенічні "фобії", які завсіди з’являлись у Куліша в хвилини перевтоми й розпачу.
Тепер Куліш почуває себе дужим, спокійним і врівноваженим.
— Милий друг Сашуню! — звертався він до дружини. — Слава Богу, я здужаю і, незважаючи на затримки на станціях через розгон коней, спокійний. Мене цікавлять знов мої праці. Коли б я їх виконав, я міг би вмерти без каяття, що згаяв даремно час. Не турбуйся, що я не зробив для тебе портрета в Москві. Сподіваюсь випросити у матусі [Мотрони Білозерської, Кулішевої тещі] московський дагеротип, з якого виріжу своє обличчя, вставлю в медальйон і надішлю до тебе. З цією метою я купив у Тулі цінну коробку пряників, щоб піддобритись. А від Грабовського надішлю тобі юнацького мого зображення.
— Виїжджаючи до України, почуваю якесь піднесення, якого давно не відчував. Іноді я зовсім переставав був любити Батьківщину, і це було в момент занепаду моральних сил. Тепер я люблю її знов, незважаючи на все погане, що в ній є. Та досить про це. Будь спокійна щодо мого здоров’я: повернусь до тебе молодцем. Усією душею твій П. Куліш.
Маршрут літньої мандрівки року 1856 був звичайний для Куліша: з Петербурга, через Москву й Тулу, спочатку до Мик. Дан. Білозерського в хутір Миколаїв (3-го серпня)[15], а потім у Мотронівку. З Мотронівки, де він прожив декілька днів, Куліш поїхав у Линовицю, щоб одвідати там графа Сергія де-Бальмена, який тоді малював ілюстрації до Кулішевої "Орисі". Від де-Бальмена він поїхав до Тарновського й Галагана, потім на Лубенщину, на хутір Заріг, а звідтіля, через Черкаси, на Чигиринщину в Олександрівку до Грабовського, і тоді, заїхавши й погостювавши в Києві, Куліш повернувся назад до Петербурга.
В Україну Куліш їхав не тільки для того, щоб спочити, а й разом з тим, щоб набратись поетичних вражень, свіжого запасу творчих спостережень. Куліш мав намір "усюди повештаться, усячини наслухаться, доброго розуму набраться".
Він їхав в Україну з певною сподіванкою, що йому пощастить натрапити на якусь хорошу дівчину, на просту й щиру хуторянку, і що тепер, відчувши знов у собі юнацьку бадьорість і мужність, він з радістю зуміє розкрити перед собою дорогоцінні таємниці дівочої душі, високого й ясного кохання.
У Петербурзі він не жив, і серце його було там таке самотнє!.. В Україні він хотів бути щасливим: пізнати радощі, найчистіші радощі життя, пережити такі щасливі дні, які Бог зберігає для своїх святих. Тут, тільки тут і тепер, відчує він себе самого і все те молоде щастя, що приступне людині, ті прості радощі серця, що квітнуть у ньому самому.
Літо 1856 року Куліш прожив, їздячи від одного поміщика до другого.
— Життя моє циганське, — писав Куліш, — вештаюсь по селах та й годі (14/VIII—56).
— Так оце, — писав він 24/VII—56 В. В. Тарновському, — помандрую світ за очі по всій Україні, щоб обернуть собі на добрий пожиток останок літа і початок осени. А то, як прийдеться часом писать про земляків на чужині, то, забувшись, які вони єсть, удерем таких троянців, що всяке одцурається.
Турбуючись, щоб, писавши про земляків, які вони єсть, не наробити пародійних, антиреалістичних помилок[16], щоб, подібно Котляревському, не удрати з земляків "троянців", не ухилитись у гротеск, Куліш, проте, свої виучування обмежив тим, що він міг бачити, перебуваючи в панських маєтках.
— Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ.
Це є метода його народницьких спостережень 1856 року: пішовши з панночкою, подивитись на народ у церкві!
Хоч як змагався Куліш проти "котляревщини" в літературі, хоч як він од неї відмежовувався, але від його способу вивчати народ дхне отією самою, так йому зненависною котляревщиною. Характеризуючи Котляревського й котляревщину, визначаючи її соціальну природу, Куліш говорить про матеріальну й моральну залежність українського письменника від меценатів-поміщиків, від заможного панства.
— Ми, — каже Куліш, — звертаємо увагу читачів на голий факт. Котляревський був прийнятий як гість в домах князя Куракіна, князя Лобанова-Ростовського, князя Рєпніна, графа Кочубея, графа Ламберта і генерала Бєлухи-Кохановського[17].
Але й сам Куліш знайомиться з народом як гість графів де-Бальменів, в обставинах і умовах, що в них він опинився, як панський приятель. І для Куліша лишається в силі вказівка на той же "голий факт", що й для Котляревського: "ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ". Знайомство з селянами року 1856 Куліш обмежував прогулянками на село для розваги та випадковими зустрічами й побаченнями.
Правда, в листі до Плетньова, писаному згодом, уже в грудні, Куліш, докладно описуючи своє літнє перебування в Україні, зазначає, що він, окрім прогулянок з панночкою й читання творів, що зворушували серця поселян, робив також спроби "ходити в народ" і згадує навіть за перешкоди від поліції.
Він пише:
— Пробував штовхатись між мужиками, та вічно натрапляв на поліцію, котора нічого не хоче бачити й знати, окрім злочинних намірів, бо добрі діла не приносять їй жодної користи.
Ми не знаємо, що саме, який певний факт має на увазі Куліш у цьому разі і за яке непорозуміння з поліцією він згадує. Можливо, що в цій фразі є трохи од licentiae poeticae і трохи вільне коментування події, що справді не виходила за доброчинні межі "добрих діл". В кожнім разі, окрім цього уривка, в нас для 1856 року занадто мало матеріалу, щоб говорити за тодішні спроби Куліша ходити в народ[18]. Головну увагу в своїх листах з України Куліш віддає не соціальним темам, а особистим почуванням, враженням од природи, приємності спочинку, уважному вивченню дівочої душі, ідиліям ніжної чутливости.
Його тягли до себе рухливі ніжні губи й свіжі живі щоки, він мріяв заглиблюватись у дивний сенс дівочої розмови, не чуючи навіть слів, що їх вона казатиме.
Досі він жив життям сухим, відокремленим і темним, тепер він відчує щось нечуване — щось подібне до того, що нагадуватиме погляд коханої, коли її очі стріваються з очима коханого.
— Що нашому серцеві світ без кохання? — запитує Куліш.
Найбільше сподобалося Кулішеві перебування в де-Бальменів, у маєткові де-Бальменів Линовиці, де він і прожив більшу частину своїх канікул.
Але в полоні попільного тліну книжок і пізнань, що остогидли Фаустові й стомили його, Фауст досягає Маргарити тільки з допомогою Мефістофеля!..
Отже, й на всіх Кулішевих, таких типово "фаустівських" романах лежить прикмета мефістофелівського трагічного зневір’я, сумніву, вагань, непевности, душевної спустошености, втоми, осінніх барв і суму.
Душу продано дияволові.