Зиркнула і Марта в її бік і швидко обернулась, зрозумівши все. Як би воно вийшло — не знає; та в цей час з-за дерев вилетів невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, і Дмитро, невірно ступивши три кроки, попадає в ритм короголю і вже впевнено веде за собою високу дівчину.
— Іч, злидень. Куди поліз! — в'їдливо хтось обізвався з тісної купки розодягнених багачок.
— А Марта далеко від злиднів відскочила?
— Е, не кажіть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються...
Все швидше крутиться танок, і райдугою мерехтять голубі, червоні, рожеві, сині спідниці і матроски.
"І чого він до Марти пішов?" — бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. І досадно і неприємно стає на душі...
IV
Ранки випадали росяні; вийде вона з дійницею на подвір'я, а на моріжку краплинки срібляться перлинами; потім заіскряться, почервоніють, наче кетяшини доспілих порічок.
За селом на пагорбі м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долині диміли широченні три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвеніти в денце перші струмки молока, Дмитро скрипне сінешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засіку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її і почне дорікати:
— Чи ж так добрі господині роблять? Самі встають, а сіяча не будять: хай поспить собі, а просо само посіється. Від сну кінську голову виспати можна.
— Хіба ж такий, як ти, проспить грушку в попелі. Ходім, молока вип'єш.
— І чого б це я до хати ходив, коли дійниця переді мною.
— Люди ж сміятимуться. — Нічого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю... Весна принесла чималі одміни в її серце — найбільш за Дмитра раділа. То раніш, за якимись думами, рідко і на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмірковує все до ладу, по-господарському, а не зогріє слова усмішкою. І боляче було матері, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; він якось зразу ж після смерті Тимофія зробив хлопця похмурим і старшим.
А тепер посвітлішав Дмитро, в очах заграли блищики, подобріли вони. Стриманий усміх на вустах і розмови стали довшими, веселішими. То бувало відріже коротко на ходу: "У кадібці посіяв. На помірках земля ще не протряхла". Та й годі. А тепер не раз і сяде біля неї, порадиться, поміркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмішка і затремтить на вустах — щось інше думає.
— Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулім році як молотив — три дні, наче комин, сажею плювався. В одній книжці вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.
— На вогнику? Луска відскочить.
— Коли через солом'яний віхоть струмок пропустим — тільки головня згорить. Про це й в сільраді гомоніли. Агроном з району приїжджав. Ох, і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!
— Сміятимуться сусіди.
— Сьогодні посміються, а завтра самі так зроблять. Як ви думаєте?
— Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм гроші платять.
— І я так думаю, — подивився насмішкувато і прикусив губу.
"Вилюднюється хлопець, вилюднюється", — раділа всією душею.
"І коли воно почалося в нього?" — перебирала в пам'яті перші прояви одміни. І зовсім несподівано взнала, що син її вміє не тільки мугикати, а й співати неабияк.
В неділю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусіднє селище, пішла оглядати поля.
Вогкий і теплий день затуманив сонце, і обриси дальнього лісу, хат були чіткими, наче свіжа різьба.
Сизим переливом колихалась озимина, важкі жита потемнішали, погрубішали стрілами, і в них уже дрімав сповитий зеленим шовком колос. Усі свої чотири десятини, розкидані у, п'яти руках, обійшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена і радісна. Біля повітки стояв віз, в оборі занепокоївся карий.
"Приїхав Дмитро з ярмарку". — І в цей час почула, як тихо забриніло причілкове вікно, міцним обвітреним голосом заспівала неосвітлена хата:
На добраніч та всім на ніч
А я чи не піду та вже спати.
За ворітьми зелен явір,
Там я тебе та буду ждати.
Здригнулася і прихилилась до одвірка.
З-за Великого шляху випливав місяць; вечір розколював і устеляв синіми стежками горбовини неспокійних хмарин, і дерева в садку розтрушували проміння та роси.
"Цю ж пісню співав Тимофій таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечері. Відходив, дружино моя, по зеленій землі... Тільки й живеш у серці моєму".
Ой чи явір, чи не явір,
Чи зелена яворина,
Поміж всіма дівоньками,
Тільки ти мені одна та мила.
Бринять мелодійно шибки.
"Може, десь і виглядає тебе твоя яворина, а може, і росте тільки Сказано: хлопець на коні, а дівка в колисці". Увійшла тихо в хату.
— Як ярмаркувалося, Дмитре? — засвітила каганець.
— Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
— Тільки трохи? — весело усміхається. — Що ж ти придбав?
— Це, мамо, вам, може, і не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привіз ластику на сачок, — недбало подає, а сам пильно дивиться на неї — чи вгодив?
— Спасибі тобі, сину, — аж затремтіла вона. "Нічого ж не казала — сам догадався. Син. Не так дорогий набір, як увага твоя".
І той вечір ше більше зблизив матір і сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготіла на першому дарунку А сина заспокоїла.
— Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осіння година. А серце мав людське.
V
Спокійно й широко тече дорога в іскристий південь. За селом, неначе в один день саджені, звелися могутньою брамою два дуби, на плечі лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собі скарби, одначе досить вітерцю пробитися крізь живі кучері, як цілі потоки сонця спалахнуть і бризнуть в усі сторони й зніжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.
Навколо, скільки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остисті і безості пшениці, перехитується довгими вусами ячмінь, куріпкою щулиться по борозенках несмілий наут, усміхається темноблакитними очима зелена вика, рясніють краплинки крові на кучерях гороху.
Край дороги гаряче спахнув сніп мерехтливого проміння — з серпом у зігнутій руці випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла піт з чола... Срібний молодик гребінцем оповив її коси, обвіяні степовим пилом. На хвилинку застигла біля снопа, немов коло дитини.
"Сафронова наймичка Софія, — пізнає Дмитро. — Іч, сама горює на чужому полі. А жне — як вогонь. Золоті руки у дівчини. От і заробляє за сочевичну юшку золото тому... дідькові чорному", — з злістю подумав про Сафрона Барчука, і аж пересмикнулось обличчя.
Жовтогаряче поле загордилося полукіпками, співає косами, сріблиться серпами, цвіте жіночими спідницями.
З широкого шляху Дмитро звернув на гони, і зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на віддалі. То тут, то там пісні нивки заряботіли лисинами, сиротливий колос злякано щулився поміж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобілим пухом і руді спечені межі ворушилися крапчастою гусінню.
Заплющити б очі і не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрібається з пирію, скаржиться своєму господареві: "Що ж ти забувся за нас? І нас скривдив, і себе скривдив..." То дуже часто довелося б заплющувати очі.
На бурому, навпіл з пашею снопі полуднує Мокрина Карпець. У чорній руці чорнів, як камінь, шматок черствого хліба. Закушує молодиця огірком і не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених піддашком снопів, під якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається, взялося за якусь надсильну роботу і аж крекче в напрузі, та діла не кидає.
— Добрий день, тітко Мокрино. Де дядько Василь?
— Занедужав, Дмитре. Чи то на холодній землі слабості дістав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копійчину в куркульні. Так останнє тепер збуваю на лікарство та натірки. Горе, та й годі! — Жилавою натрудженою рукою бере з стерні серп, і він гасне в рідкій миршавій пшениці.
"Наїсися хліба з такої ниви. Як стане до різдва, то й добре. А потім на морозі поденщиною хворобу заробиш — задумується Дмитро над чужою долею. — От двоє дітей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомніють, смокчучи кислу ганчірку з м'якишем. І землю май, а без худоби..."
Недалеко від дороги грабкує ячмінь молодий косар. Наскрізь пропітніла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє — махає грабками.
— Е-е, Грицю! Який же ти рідкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! — зіскакує поволі з полудрабка й підходить до Гриця Шевчика. Той обтирає піт рукавом, але зразу свіжі краплини заливають чорні щоки й лоб. — Зовсім рідкий, мов панич.
— Втомився, нехай йому біс. На обід не ходив — добити хочеться. А косар, сам знаєш, не поїсть туго — ребро за ребро заходить. — Він кладе грабки, просуваючи косу під покіс. — Ви вже ячмінь кінчили?
— Який швидкий. З неділі почну — мій в долинці.
— Чи не Марійка Бондариха з Югиною іде в село? — Григорій переводить погляд на дорогу.
— Може й вони, — байдуже відповідає Дмитро. Він живе далеко від Бондарів, мало знає їх. От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз. І які тільки поголоски не полетіли з хати в хату про товариство спільного обробітку землі. І про ковдру на всю хату, і про усуспільнення жінок, і про печать анцихриста. Налякана Марійка тепер життя не давала чоловікові: випишись і випишись з того гурту.
Коли мати з дочкою, обминаючи віз, обертаються до парубків, Дмитро стрічає їх швидким поглядом.
— Добрий день, хлопці, відпочиваєте? — вітається, не спиняючись, Марійка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кібцюватим носом.
На хвилину із-за плеча Марійки виглянула Югина і знову заховалась за матір'ю. Вона білява, середнього зросту, з цікавими і ясними очима, з напівдитячою радісною усмішкою.
"Любить попустувати, а коли сміється, на щоках, певно, підстрибують ямки", — помічає мимохіть Дмитро і починає дивитись у далечінь.
— Славну дочку Бондарі викохали. — Грицько проводжає жниць довгим поглядом.
— Здається, славну, — відповідає Дмитро, відновлюючи в пам'яті образ дівчини. — Всього доброго, Грицю.
— Всього доброго, — з чуттям стискає руку міцними пальцями.