Сказати б, носив він свої важкі лінзи не для того, щоб дивитись на світ і людей, а з навмисною метою експериментувати над світлом.
Ірця оглядала, зважувала, міркувала, оцінювала і тоді, після павзи, висловила певне гіпотетичне припущення:
— Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?
І тоді відповіла на дядине попереднє запитання:
— Мене звуть Ірка!
Але, за деякий час, внесла поправку:
— Ірусенька!
Це здавалось їй переконливіше і певніше, якось ніжніше й інтимніше. Очевидячки, вона дійшла до висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговує на довіру й визнання. Можливо, вона захотіла піддобритись або виставити себе в кращому світлі ("Ірусенька, гарна дівчинка", а не так: "Ірко, йди-но сюди!").
— Я живу там! — сказала вона і показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. — А де ти живеш?
— Я живу там!
Він махнув рукою в напрямі будинку, де мешкав.
— Далеко?
— Не дуже!
Наступного дня Ірця перша підійшла до Комахи, спинилась у кількох кроках від нього, заклала руки за спину, схилила голову набік і з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасі:
— Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нічого не матимеш проти?
Одержавши згоду, Ірця побігла розповісти сенсацію своїм приятелькам.
Вона пишалась перед іншими дівчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайности свого нового знайомства. Шанолюбство маленької жінки було задоволене вщерть. Така екстраваґантна шлюбна угода!..
Комаха міг бачити, як приятельки Ірчині, ховаючись за деревами й обережно, з цікавістю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Ірця пояснювала:
— Це комашиний тато!.. У нього є комашині лапки, тільки він ховає їх, а комашині вусики він голить. Я все знаю, бо я комашина мама: він сам просив мене, щоб я була за його комашину маму.
Останнє твердження Ірчине не зовсім відповідало дійсності, та Ірчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-які дрібні неточності. Істина деталів повинна була гармоніювати з істиною цілого.
Того дня Ірця зустріла Комаху з хитрою й задерикуватою посмішкою:
— А я знаю щось!
— Що ж ти знаєш, Ірцю?
— А я знаю щось.
— Скажи, що.
— А я не скажу!
— Чому ти не скажеш?
— А так, не скажу!
— Ну, не скажеш, і не треба.
Але це не було цікаво: "Не треба!" Вона мусіла була поділитися з кимсь тайною, що її вона знала, й дівчинка почала знов:
— А я знаю!
Пританцьовувала й приспівувала:
— А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..
— Ну, кажи вже!
Тоді, сяючи, порожевівши, урочисто проголосила:
— Я знаю, де ти живеш!
— Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розі!
— А ось і неправда! Я знаю щось інакше!
І, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю і тихенько промовила:
— Ти живеш тут! Я бачила!
— Що ти бачила?!
— Я бачила, як комахи через дірочку в землю залазять. Ба-агато комах! Я сама бачила.
Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати:
— Алеж, моя мила Ірцю, це неможливо. Я такий великий, а дірочка, через яку лазять комахи в землю, зовсім маленька. Ти ж розумієш, що це аж ніяк неможливо!
Ірця розуміла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи і навіть відмовилась од запропонованої їй цукерки. Чи варто було жити в світі, їсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дівчинкою, якщо твої гадки хибні й твої припущення розходяться з дійсністю? Вона пішла сумна й насумрена.
Наступного дня дівчинка сяяла:
— Я знаю, — сказала Ірця, — як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тоді ти стаєш маленький, зовсім маленький, і тоді ти влазиш у дірочку!
Логічна структура висловленої думки була бездоганна. Все непотрібне було відкинуте, і лишалась одна чисто розумова конструкція, що в ній не було нічого зайвого чи принесеного ззовні.
В Ірчиному житті наступив комашиний період. Вона годинами могла сидіти коло комашниці й розглядати комах та їх ретельну господарську метушню. З материною уважністю вона дбала за комах.
Якщо якась комашина лізла через доріжку, вона брала її й клала на травку ґазону.
— Дурне малятко!
Приносила цукерку й розламувала на дрібні крихти.
— Це для вас! Їжте!
Її серце було сповнене саможертв.
З докором вона кидала Комасі:
— Чому ти ніколи не даєш комахам їсти?
І, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:
— Ти, мабуть, приносиш їм їсти вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив?.. А що вони їдять?
Щоб відповісти на Ірчині запитання, Комасі довелося перечитати Фабра.
Їх взаємини розвивалися цілком нормально. Були принесені ляльки, і Ірця познайомила Комаху з тим оточенням і тими особами, в колі яких їй доводилося існувати.
— Скільки тобі років, Ірцю?
— Торік було десять, а цього — п'ять!
Вона не запитала й собі Комаху, скільки йому років. Діти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоістотна справа. Але вона меланхолійно зауважила:
— Я скоро стара буду.
Це було несподівано.
— Що ти, Ірусю! Чому так?
— Я швидко росту!
До дяді Комахи Ірця відчувала особливу ніжність, — вона гладила його волосся, руку, обличчя, і з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашині ноги, вона злізала йому на коліна, обіймала за шию й зазирала йому в вічі. Вона сподівалася, що й без її прохання він і сам якось здогадається скинути черевики й тим зробити їй приємність.
Спіймавши комашину й показуючи, Ірця запитувала:
— А це твій? Вони всі твої, татові, чи, може, є й інші, окрім тебе, комашині тати? Ти мусиш мені показати інших тат, які вони. Отой дядя, що сидить на тій лавці, теж комашиний тато? Він до тебе подібний. Ти не знаєш? Я побіжу, запитаю.
Василь Хрисанфович почував себе досить ніяково. коли Ірця, схопившись, бігла до незнайомого дяді і питала: — Ти теж дядя Комаха? — а тоді вихром неслась назад і голосно заявляла:
— Ні, той дядя сказав, що він ні, що він не дядя Комаха!
Іноді Комаху Ірця застерігала:
— Обережніше! Ти ледве не розчавив бідну комашину. Який ти, далебі, такий…
І все ж таки в їх стосунках було щось непевне, сумнівне і хистке. Щось, що викликало в дівчинці стурбованість, народжувало внутрішню тривогу. Не важко було помітити, що всередині її відбувалася велика боротьба, яка примушувала її страждати.
Ірця була надто твереза дівчинка, щоб за деякий час не перевірити свій комашиний ентузіязм, дядю Комаху та віру свою в нього. Вона підійшла, обдивилась його з усіх боків, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою піджака, обережно, ніби боячись, ніби остерігаючись, що щось може трапитись. Тоді, перевалюючись, сопучи, влізла на лаву, забралась Комасі на коліна, торкнулася щік, зняла окуляри, зазирнула в вічі, розстебнула піджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зідхнула важко й запитала:
— А ти, дядю Комахо, людина?
Комаха не зрозумів.
— Ну, а як же, Ірцю, розуміється, людина.
Вона допитувалася:
— Всерйоз людина, чи ти тільки кажеш? Зовсім чи тільки настільки?
Вона показала кінець пальця.
— Всерйоз, Ірцю! Цілком всерйоз. Така ж людина, як і ти, як і твої тато й мама!
— Не може бути! — сказала роздратовано Ірця і тупнула ногою.
Вона заперечувала людську істоту Комахи, заперечувала рішуче й категорично.
— Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тільки навмисне, тільки так?
Що сказати? Як відокремити в собі умовність свого імени й себе як людину? Комаха міг би говорити про ейдотичні смисли, він міг би процитувати останні книжки Лосева і його думки про формули категорій, що входять в тетрактиду "А": нейменована та іменована істота тотожна зі своїм ім'ям як суцільним видом своєї найменованости і відмінна зі своїм ім'ям як нейменована, але як пояснити дівчинці відмінність особи й імени?
— Я, — сказав він, плутаючись, і плутаючи, і не сподіваючися щось розтлумачити, — я Комаха, тільки я не комаха, а… а так… Ну?..
Ірця зрозуміла його:
— Ти, значить, зовсім не комаха, а просто Пупс!
У цій короткій Ірчиній фразі було сховано досить презирства й іронічного розчарування.
Смішний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Аджеж одне діло приятелювати з таємничим і привабливим своєю загадковою надзвичайністю комашиним татом, і цілком інше — з людиною, подібною до пупса. У пупса товсті щоки, велика голова й вирячені очі. Тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уїдливо сказала:
— Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах — ти сам!
Вона бажала помститися, відплатити за розчарування, але вона не була злою дівчинкою. Ні, серце її було сповнене любови, ніжности й всепрощення.
Вона притулилась до колін Комахи й прошепотіла — вона хотіла втішити його:
— Ти не сумуй! Це ще нічого, що ти не комашиний тато, а тільки пупс. Пупс теж гарний, дарма що він смішний і недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!
Розділ 2
Комаха-Серафікус-Дядя Пупс звик до дівчинки.
Похмурий дощовий день, коли Ірця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою організовану ретельність, Комаха не був ґарантований од химерних примх і невизначених настроїв. Бачити щодня Ірцю зробилось для нього потребою.
Дощ ішов три дні. Три дні Комаха не бачив Ірці. Три дні він відчував себе незадоволеним. Навіть нове число "Archiv für klassische Altertüimer" не принесло йому втіхи, дарма що там була надрукована розвідка Вілляммовіца-Мюллендорфа, а в одній з рецензій, вміщених у часописі, було згадане його власне ім'я, з посиланням на його книжку "Особливості синтакси грецьких написів у ляпідарних пам'ятках північного Причорномор'я".
Комаха гуляв по вогких доріжках скверика. Можливо, він сподівався дочекатись Ірці, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, не зважаючи на дощ, висидіти усталені півгодини на лавочці. У скверику він був сам. Патьоки води текли з доріжок на тротуар і вулицю.
Художник Корвин, високий і тонкий, подібний на розкриті ножиці, з гострим, як у Гоголя, носом, перебігаючи повз скверик, привітався з Комахою.
— Чого це ви, Серафікусе, мокнете під дощем?
Комаха сконфужено й стурбовано почервонів.
— Та це я так!.. Я гуляю!
Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво Комахи: химерну Комашину витівку — гуляти в дощ…
* * *
Вечір, стіл, лямпа.