Іван теж розхвилювався, і не тому, що деревце ожило, а тому, що цей перший вишневий листочок влив життя в Христину. Коли заспокоївся, побачив трохи нижче від першого — другий листочок, потім і третій. Але він промовчав.
Постояли вдвох біля деревця, пішли в хату. Та коли сіли пити чай, Христина не здержалася, знову вискочила в садок і закричала звідти щасливо:
— Іване, а йди лишень сюди!
Вона побачила на вишні ті два листочки, що раніше Іван був помітив, і якусь величезну бруньку на яблуні; то був рожевий яблуневий бутон.
На другий день вранці квітка розвинулася. Разом з тим на всіх деревах почали вибиватися листочки, бутони. Сад зазеленів, облився білим цвітом.
Ідучи з роботи, Іван ще здалека помітив Христину. Вона несла в запоні білий пісок і посипала стежки в саду, тічок проти хати. Біля ґаночку стояло відерце з розчином крейди, на відерці щітка, навколо накапано білим. Підвів Іван очі і ахнув. Стіни хатини аж сяяли, залиті гарячим сонячним світом: їх вибілила Христина і разом з цим утвердила на белебені куточок Полтавщини! Жінки і пізнати не можна було. Рум'янились засмаглі щоки, тіло сповніло, рухи стали моторні, впевнені. Вона глянула на Івана з виразом захоплення в очах і майже скрикнула:
— Ти бачив, як у нас?! Як же й хороше!
Через рік у них народилося маленьке. За ним пішли ще і ще. Сад тим часом набирався сили і незабаром піднявся темно-зеленим масивом на коричнево-курному тлі белебену. Навколо пустиня, жовті горби, порепана глина, а тут — сад! Аж дивно, але не віриться!
Христина спочатку стала роботящою, завзятою молодичкою. Потім увійшла в літа, але й ставши Христиною Хомів-ною, вроди й принадності своєї втрачати не поспішала. Та й ніколи було. Навколо неї кублилася купа онуків і внучок, старших і менших...
В саду, в гущавині вишняку, за довжелезним столом сиділо чоловіків з п'ять шахтарів і запекло виляскували кісточками доміно — в ті роки увесь Донецький край захоплювався цією грою.
Іван — тепер це вже був Іван Микитович,— змужнів, постаршав, як і дружина.
За вечірнім чаєм вони й розповіли свою історію, а як дійшли до першого вишневого листочка, Христина Хомівна скрикнула:
— Врятував він мене! Коли б ке він — мабуть, померла б...
1952—1959—1964