Чергова по коридору кілька разів напувала його холодною водою. Рубін лежав ниць на постелі і тужив.
Не спромігшися заспокоїти в кімнаті, добра жінка вивела його на свіже повітря, і він сидів на ґанку, поки не почало світати.
В їдальні Рубін не торкнувся до їжі на уроках сидів понуро, важко зітхаючи й схлипуючи.
Каленика Романовича вразив вигляд хлопця: він був блідий і змарнів за ніч так, що не можна було пізнати. Після уроків коваль забрав його до себе — до Ганни Сильвестрівни. Хлопець ішов мовчки, опустивши голову: в кімнаті знову розридався і, упавши головою на стіл, повторяв: "Я ж тепер її вже ніколи не побачу на світі".
В хаті було сумно. Всі мовчали і мовчки зітхали. Від їжі Рубін знову одмовився, тільки жадібно випив води. Ганна Сильвестрівна послала йому на дивані; він знову не міг заснути і лежав, обнявши подушку. Заснув він пізно, виснажений, вимучений, схлипуючи уві сні.
В училище вони пішли вдвох, і, як ішли, Каленик Романович сказав:
— Якби ти схотів, то я взяв би тебе жити до себе. Ти подумай. Бо куди ж тобі тепер?
Наближалася літня перерва, і, справді, де було дітися хлопцеві?
Він так і залишився у Каленика Романовича. Втрату матері хлопець переживав бурхливо і гостро. Два місяці він був несхожий на себе — притих, ходив задуманий і зосереджений. Лише коли сонце почало припікати по-літньому і Солом'янка вкрилася зеленню, а по глухих садах її заспівали солов'ї, Рубін очуняв і очі його знову заблищали.
Живучи у Каленика Романовича, він намагався бути серйозним і витриманим, а насправді у нього було ще багато хлоп'ячого. Рівна течія життя його була заповнена спалахами вчинків дивних і несподіваних. Він бився з хлопцями на вулиці, тікав з уроків, просився до товариша і їхав на Дніпро, каявся у всьому, обіцяв виправитися і знову шкодив.
Каленик Романович сердився, Ганна Сильвестрівна дорікала:
— І що ти оце собі думаєш, Рубіне! Виженуть тебе з училища, хто ж тебе на завод візьме — дикого і неграмотного!
Рубін мовчав, сопів, потім признавався:
— Хіба я, бабусю, хотів. Мені й на думку не спадало. А як воно все стається, я, їй-право, не знаю!
— Вітру у тебе в голові багато,— казала Ганна Сильвестрівна.
— Я буду брати себе в руки,— обіцяв Рубін, і це була чесна обіцянка, і він дотримувався її до... наступного разу.
Був прекрасний літній ранок. Рубін сходив з Ганною Силь-вестрівною на базар, приніс кошики з продуктами, поснідали.
Каленик Романович пішов десь у своїх справах. Ганна Сильвестрівна лягла відпочити, щось надто у неї ослабіли ноги — ходити з базару доводилося на гору, а літ їй було вже багато.
Рубін узяв мітлу, замів біля порога, полив великою поливальницею бузок, що ріс за домочком, спушив гострою залізячкою землю між рядками помідорів — у них росло на городі двадцять квадратних метрів помідорів — і сів читати. Попалася йому повість Нечуя-Левицького про Кайдашеву сім'ю3, він поглинав сторінки за сторінками, обурювався, сміявся і лаявся: "Ну й сімейка, ну й життя, хай йому лиха година!" Ні, коли Рубін і згоден жити, то лише з такими людьми, як Каленик Романович, Ганна Сильвестрівна. Це люди зовсім інші. Що говорити!
Він так зачитався, що Володьці довелося цілу хвилину торсати його, поки він зміг одірватися від книжки.
Володька присів біля нього.
— Ти що зараз робиш?
— Бачиш — читаю.
— А потім?
— Прийде Каленик Романович — в Совки 4 поїдемо, він до племінника, а я в ставку покупаюся.
— А ти знаєш,— сказав Володька,— у Бондаренчихи налилися вже ранні яблука, а стара попхалася на базар. їй-право!
— Та ну!
— Правду тобі кажу.
— Ні, не хочу,— відповів Рубін.— У мене, брат, стільки всячини за плечихма, що не знаю, як мене і терпить Каленик Романович. По зав'язку! Рад, а не можу. Кажеш, поспіли?
— На весь провулок пахтять. Ось ходім.
— Понюхати? Ну що ж, понюхати можна. Ходім. Рубін відклав книжку і пішов за приятелем не на вулицю,
а кудись через перелази і дірки в огорожах. Вийшли вони в глухий завулок. Завулок біг круто вниз, весь заріс кущами білої акації.
Стежка йшла по самому дну ярочка, бо цей провулок був разом з тим і сточищем, куди весною і в грози збігали потоки води. Садиби й сади по схилах не спускалися низько, а обережно спинялися своїми огорожами на самій бровці ярочка.
Хлопці, як вийшли в завулок, так і загубилися в заростях акації, гігантських будяків і дикої лози. Зовні ці зарості здавалися непролазними джунглями, насправді ж при землі вони були попробивані десятками доріжок, рухатися по яких здебільшого доводилося рачки.
В акацієвих заростях уже чулося сопіння і стриманий шепіт. Рубін і Володька знайшли тут Василя і Максима. Василь і Максим теж говорили про запах в саду Бондаренчихи, що сьогодні вперше порушив спокій Солом'янки.
На місці з'ясувалося таке: Бондаренчиха справді пішла на базар, дома залишилася тільки її онука Валька, але Валька була страшенна соня, і припущення, що в цей час вона могла не спати, було неймовірне.
Рубін, не заходячи довго в суперечки, зійшов на стежку, що вела до саду Бондаренчихи, і тихо рушив вперед. Стежка йшла круто вгору. Рубін нагнувся і поліз рачки. Дертися довелося далеко й високо.
В гущині зарості, де повітря стояло непорушне, було жарко, Рубін спітнів. Зате яка ж краса розкрилася перед ним, коли він видерся нарешті на останню терасу.
Сад Бондаренчихи від моря акацієвих джунглів відділяла лише сяка-така огорожа з дроту, заліза та дощечок з дерев'яної тари. Ця споруда була густо обтикана терновими й грушевими гілками: в одному місці Рубін побачив на ній латку з старого валянка, в другому таку ж саму латку з розгорнутого циліндра великої консервної банки.
Сад за огорожею вражав чистотою незвичайною. Все тут було скопане, прополене, вигладжене, висмикане, полите, підв'язане. Стежечки Бондаренчиха посипала білим піском, в тіні під грушею біліли вискреблеиі до воскового кольору лавочка і стіл.
Над всією красою світило сонце, пролітав вітрець, гойдаючи гілки вишень, яблунь і груш.
Краєвид зачарував Рубіна. Та ось вітрець обернувся і війнув не в садок, а з саду. І зразу ніздрі у Рубіна затрепетали. Ні з чим не зрівняний аромат першого яблука пролинув над світом. Рубін втяг повітря і занімів. За огорожею, за десять метрів від неї, підносилася вгору яблуня, обважена плодами, що нагинали гілки до землі. Стовбур, вибілений до сяйва розпеченого заліза, світився проти сонця, він був низький і перша гілляка відходила од нього за півтора метра від грунту. Щоб вона пе відчахнулася під вагою фруктів, Бондаренчиха підперла її дубовою розсохою. Три молоді пружкі гілки і на них десяток яблук опускалися до самої землі. Не треба було навіть рук підіймати! Стань рядом, зривай і клади за пазуху.
Промінь сонця порснув між розхиленими гілочками і впав ка яблуко. Рубін побачив його в усій його красі.
План, як проскочити у сад до Бондаренчихи, Марини Василівни, визрів у нього відразу. Не розмірковуючи довго, він витяг з кишені ножа, розкрив його і встромив у землю під нижньою дротиною огорожі. Щоб закрити в садок доступ Шарикам, курям і котам, Марина Василівна межу саду виклала валиком з дерну.
Рубін розтяв цей вал в двох місцях і вирізану пластину відсунув набік. Утворилися ворота. Але вони були надто низенькі. Кілька ударів ножем розпушили землю. Рубін вигорнув її на себе і знову пустив у хід ніж.
4 Працював він тихо, безшумно, жодна билинка не поворухнулася. Навіть півень, що пасся за десять кроків по той бік саду, не підвів голови.
Як усе було готове, Рубін обернувся до Володьки і прошепотів пристрасно:
— Дивись і, коли що,— бий тривогу!
Володька мотнув головою, і Рубін поліз попід дротиною теж безшумно. Десять кроків, які відділяли його від яблуні, він проповз на животі, під знадливою гілкою підвівся, взяв її в руки, нагнувся і потонув носом у пишному гроні.
Так без краю чудесно пахло! Такий був незвичайний день! Все було, як у казці. І чого це обов'язково треба красти? А коли б, щоб не красти, сісти отут, на узгір'ї, і дивитися, як випливає з марева Батиєва гора5, як море повітря хлюпає сюди звідкись з степів і лісів?
Рубін втяг повітря, глянув ще раз на чарівний привид Батиєвої гори і простяг руку до яблука. Пора було рвати.
Увесь сон скінчився несподівано. Біля яблуні стояла Бондаренчиха, Марина Василівна. На ній була сліпучо-біла батистова кофта, як завжди. Як завжди, вона була охайна, підібрана. На голові була підібрана волосинка до волосинки, погляд розумних очей був променистий. Чистоту випромінювали навіть її домашні туфлі — червоні, з зеленими цяточками на носках.
— Здрастуй, Рубіне,— сказала вона.— Що це ти отут робиш? Нюхаєш? Добре пахне?
Вона ні сердилася, ні дивувалася. Легка посмішка ледь-ледь світилася на її губах.
Рубін почервонів увесь. Володька, який мав бити тривогу, відчайдушно запідпадьомкав перепелом. Марина Василівна махнула в бік джунглів рукою:
— Пізно, Володько,— і додала з тим самим легким смішком:— Ех ти, сторож! — Володька сконфужено стих. Вона звернулася до Рубіна:— А ти дивний, парубче. Ти, якщо хочеш знати, навіть красти яблук не вмієш. Дивний у тебе звичай: в сад ходиш через пролазку і чого? Нанюхатися міг і з того боку, з-за огорожі. Ну що ж, всякі люди бувають.
— Я не хотів красти,— похнюпо відповів, нарешті, Рубін.— Хлопці кажуть: "Вже пахне". Я й не здержався.
— Гаразд. Добре. Спробуємо повірити. Однак чи повірить у це Каленик Романович? Збирайся, ходім.
Рубін спідлоба глянув на Марину Василівну. Перший переляк у нього пройшов, в голові билися думки, як вийти з цього становища. Тікати! Просити? Як тікати? Як просити?
За огорожею спокусливо шелестіли зарості білої акації, заманливо чорніла пролазка. Кінець кінцем можна з розгону просто перелетіти через огорожу.
— Я нікуди не піду,— сказав він нарешті, похмуро нагледівши дільницю огорожі, виплетену не з колючого дроту. "Отам стрибну і прощай, Марино Василівно".
— Цікаво,— промовила з тією самою посмішкою Марина Василівна.— Що ж ти тут ночувати будеш? Чи, може, назираєш, де можна краще перескочити через тин. Га? Що ж, можна й так, тільки, Рубіне, нічого з цього не вийде. Ти Ж сюди іще не дивився.
Рубін обернувся і глянув, куди показувала хазяйка саду. З лівого боку у неї біля ноги стояв Шарик, кудлатий двірняк з надгризеним вухом і з трьома глибокими шрамами на голові.
Шарик, піднявши голову, спокійно дивився на Рубіна, але спокій цей Рубін знав! У Рубіна похололо в серці.