На корді

Іван Сенченко

Сторінка 5 з 6

А тут на листі готовий вишневий сироп та ще й з цукром! Я ковтав слинку, зітхав голосно і тихенько, але в інший спосіб нагадати мамі про своє існування було небезпечно. Може схопити за руку, шльопнути по штанях широкоїр долонею своєю і взагалі видворити з хати. З цим вона ніколи не барилася.

У цей час в сінях затупотіло, і на порозі з'явився тато з Іваном Сіреньким. Батько був по-святковому одягнений в костюм із сурового полотна, під піджаком у нього була вишита сорочка з красивою широкою манишкою. Замість "селянської бороди батько носив борідку клинчиком, а ля Буланже 8, чуб був підстрижений по-тодішньому модно: йоржиком. Мідне обличчя батькове пашіло відсвітом задоволення: певне, й сьогодні він мав успіх у соборі і, певне, і сьогодні протоієрей Андрій Щетин-ський сказав йому щось приємне.

Він поткнувся в хату, побачив пироги, вигукнув:

— От за чим я скучив!

— Та, бач, не вдалися,— сказала мама.

— Так це ж пироги і підливка заразом. Не журися, Па-лажко. Що бог дав, те й будемо їсти.— І спитав: — А де ж Гнат?

Мама підвела голову, відповіла:

— Не було ще.— Сказала це і собі додала вже тривожно: — А справді, де ж він?

Тінь неспокою лягла на батькове відсвіжіле, задоволене успіхом у соборі обличчя. Сіли обідати без Гната.

Но обіді батьки лягли відпочити. Гната не було. Не було його в полудень. Не прийшов і вечеряти. Не з'явився і ночувати. Батько сидів за столом розтривожений, сердитий.

— Хто ж знав, що Гнат залишиться Гнатом! Не так тих грошей шкода — гроші ЕІН відробить, як шкода часу. Добре, якщо на тиждень зап'є, а як на місяць? От нещастя! Отак пожалій людину... І скільки я вже разів зарікався: не вірити йому й на гріш, і ось на! Що ж його робити тепер? Ждати, поки оді-п'ється, чи плюнути та до Андріяна іти? Вже ж завертає на осінь, не можна і дня марнувати...

Мати мовчить, не знає, що краще. А вірніше, і те і те погане. Андріян не п'є, так робить аби день до вечора, а зробить — купи не держиться. У Гната в руках горить, так ось вам радість — запив!

Запиє дядько Гнат на три тижні. Нарешті приволікся додому. Вигляд винуватий, у вічі не дивиться. Весь пом'ятий, обріс брудом, лепом, неголений — босяк, та й годі.

Батько сказав:

— Як отак робити, Гнате, то ну його к чортовій матері! Гнат мовчить, потім каже:

— Якби ж у мене так, як у добрих людей. А що я маю робити; стане чорт над душею: заливай душу, Гнате, немає чим дихати, немає чим жити! Ну й думаю: все одно раз мати родила, раз помирати, пан чи пропав, коли пити, то пити! А воно, бач: йому залив пельку, а самому як перед добрими людьми? Е, та що там казати! Не дає він спокою і до гробу не дасть...

Він зітхає. І батько зітхає. І мати зітхає. Вони вже знають, що то не Гнат п'є, а той, що стоїть над душею у нього, бо сам же по собі Гнат людина як людина. Коли чорт відпустить його, то кращого робітника і милішої людини і не знайти.

— Добре,— каже батько.— Іди на річку скупайся, дай, Палажко, йому чисте шмаття, завтра до роботи берися. Тільки ж запам'ятай: поки не закінчиш основи — ні копійки не дам на руки. Домаха приїде — сестрі віддам.

— Та мені що? — відповідає покірливо Гнат.— Як на всьому готовому, то що мені ще треба?..

Дядько Гнат знову порається у дворі.— Старі сохи викопав, нові поставив. Поставив підсішки, лаги серед двору виклав і на них крокви виставив вряд. Рами для дверей вже на місці. Вже й довжелезний сосковий брус лежить на тому місці, де має лежати дубовий сволок. І взагалі Гнат все робить, щоб удеше-вити нам хату. Де не можна обійтися без дуба, там дуба ставить, а навіщо й кому здалися дубові одвірки? В сухій глині і сосна стоятиме тисячу років! Він ставить дві глиці дубові, а третю між ними — соснову. І чого обов'язково все треба по-старому ставити? Віконця завбільшки з долоню, солом'яна стріха ще й призьба. А я б вікна поставив світлі, великі, до вікон красиві віконниці. Покрівлю легку, залізну. Хай хоч сніп полум'я впаде — хоч би що, не займеться. А солома — це ж вічний клопіт. Або, скажімо, про призьбу. Доки сонечко, то звісно, є де присісти добрим людям, поговорити, а пустився дощик — розлазиться, хоч плач. А я б отут галерейку відкриту поставив би. Хай там хоч як дощить, а під галерейкою зібралася кумпанійка, сидять собі, пивко тягнуть на здоров'я, сухі й задоволені!

Ото, що б там не було, Гнат таки нову хату викінчив, її обмазали глиною, вкрили — не соломою, а по-новому — легкою покрівлею під залізом. З дверима затрималися; двері дядько Гнат навісив аж після "покрови", тобто пізньої осені. І ту зиму я зимував уже в новій хаті.

Зима для хлопця п'яти-шести років — скучне діло: холодно, мерзнуть ноги, руки, мерзне ніс. Батько учив мене: "Не стій на місці, не шкутильгай, як старий дід, бігай сюди-туди, будь моторний, щоб руки як на пружинах ходили, тоді й тепло стане!"

У мене з цими пружинами щось не ладналося, та й з носом біда: плаче. І взагалі погано.

А тут ще хлопці навчили лизнути в мороз язиком клямку. Язик мов прикипів до заліза, і як же й боліло, коли я його відривав!..

У хаті теж холодно. От і виходило, що єдиним місцем, де можна зігріти тіло й душу, була наша піч — велика, з трьох боків обгороджена комином і стіною, захисна, сказати б, мила.

Отак і потяглося безрадісне моє життя — на печі. І таке нудне! Навіть казки немає кому розказати. Батько — на роботі, старша сестра — в школі, мама — біля печі, біля корови, біля курей, біля поросяти...

Це, видно, помітив батько. Одного якогось там морозяного холодного дня він повернувся з роботи з букварем. Отож приніс і каже:

— Оце тобі буквар. Сідай та вчися, годі байдики бити, а то й піч швидко розвалиш!

— Як же я буду вчитися, як читати не вмію?

— Ет, не вміє! Сідай біля мене. Дивися й слухай... Батько мій свого часу ходив до школи тільки три місяці. І це

було щастя для мене. У ті часи, коли він був малий, в школі навчали за допотопним методом. Кожна літера мала ще й свою назву. А — називалася Аз, Б — Буки, Р — Рци, С — Слово, М — Мисліте... Отож, щоб прочитати за цим методом слово мама, треба було проробити такі операції: мисліте і аз буде ма, мисліте і аз — ще раз ма; ма і ма буде мама.

Батько мій, на щастя, за ті свої три місяці не встиг навчитися цієї премудрості і вчив мене читати так, як читав сам. Оце літера М, це — А, разом — ма. Ще одне таке сполучення, і вже маємо — мама!

Навчив він мене читати за якісь два чи три дні і, коли побачив, що я добре справляюсь із своїми новими обов'язками, пустив справу на самоплив. За якийсь місяць книгу я вивчив напам'ять. Тоді на печі з'явилася книга для читання. От коли настали для мене блаженні часи! В книзі казки, загадки, оповідання, вірші, байки. Я читав усе вряд, не спиняючись перед тим, зрозуміле мені прочитане чи ні. Є у Некрасова зірш "Крестьянские дети". Мисливець приліг перепочити в селянській клуні. Діти обліпили знадвору всі щілини і діляться враженнями, запитують себе, хто ж це такий? В того мисливця була борода, вона й стала предметом суперечки. Один малолітній філософ так підсумував суперечку: "У бар бороды не бывает. Усы!" Для нього, для отого книжного хлопчика, все було ясно. Для мене ж суцільний туман. Я не знав, що означає слово "бар", і відповідно вся фраза звучала у мене так: "У Барбородьт не бывает. Усы!" Чого не вистачало тому Барбороді,— я не розумів й був сердитий. Але все одно книжку подужав, всю вивчив напам'ять. Це й стало за підставу, що мене в сім років було поведено в школу. Батько представив мене учительці, яку звали Любов Андріївна, і Любов Андріївна сказала:

— Ну що ж, хай ходить!

У школі мені було вчитися легко, бо дома я встиг вивчити не тільки букваря й читанку, а й усі чотири арифметичні дії, знав напам'ять таблицю множення, умів писати, бо в довгі самотні зимові дні не один десяток годин просидів за переписуванням з книги того, що мені особливо подобалося.

Класні завдання я виконував швидко, а потім, коли мої товариші пріли над писанням елементів літер, я присвячував свій час розглядові "наочних посібників", густо розвішаних по стінах. Це були добре зроблені олеографії. Зображалися на них картини з життя романтичного й далекого від нас

Люди на тих картинах були не такі, як наші бородаті селяни і щебетушки-тіточки, а зовсім відмінні: жовтошкірі монголи, китайці з довгими косами, так там тоді було заведено ходити, вилицюваті японці. Але верх над усіма брала Африка — країна чудес. Чорні люди з кучерявим волоссям, товстими губами.

Африканські банани, африканські жирафи, бегемоти-гіпопо-тами, африканські вухаті слони, леви — царі африканських пустинь... Все це захоплювало уяву.

Ось картина. Вийшли ті чорні люди з білими як сніг зубами на полювання, убили якусь антилопу, зв'язали їй ноги, просунули під зав'язку довгу 'жердину, підняли на плечі ту здобич і несуть. Навколо ліси й ліси, між стінами лісу голий вигін, заставлений вкритими пальмовим листям хатинами. Жінки, побачивши мисливців, радо попідводили голови. А хлопці! Менші ще тільки біжать подивитися на видовище, а старші, спритніші,— вже тут! Оточили процесію, очей не спускають із звіра, що зависає вниз головою з жердини.

Картина захопила мою уяву. Як я заздрив тим чорним хлопцям, що живуть у тих краях...

Життя класу тим часом ішло своїм шляхом.

Любов Андріївна вела два класи: перший і третій, що містилися в одній кімнаті. Працювала з ними по черзі. Поки першокласники виконували письмове завдання, вона проводила урок читання з учнями третього класу. Закінчивши з цим, задала їм задачки і перейшла/на наш бік перевірити, що ми встигли зробити.

Прикутий думками до тієї чарівної країни, де річки кишать крокодилами, ліси — боа-констрікторами9, болота — отруйними гадами, я не звернув своєчасно уваги на зміну обставин і, дивлячись невидющими очима на вогнисте лице учительки, думав про те, що й раніше думав.

Вогнистість Любові Андріївни проявлялася в тому, що вона червоніла, пашіла вогнем і натягала віжки, які бігли від її зіниць до наших очей так, що вони аж бриніли.

— Так от, хлопці й дівчата, я вчора задавала вам табличку множення на сім. Вивчили?

— Вивчили...

— Всі? Ану, Кравець, скажи, скільки буде сім разів по два?

— Сім разів по два буде чотирнадцять.

— Правильно.

1 2 3 4 5 6