Оце вони й були клієнтами універсальної крамниці Савелія Сильвестровича. Всяк, кому були потрібні цвяхи, молотки, крейда, гас, синій камінь, сировий ремінь на гужі, черезсідельники, віжки, всяк, кому потрібні були шпалери, скло і коломазь для воза, кабиця для ціпа, помадка для дівчат,— завертав до Савелія Сильвестровича. І діло його кипіло.
Наталка теж спинилася. Взяла три фунти крейди і дві грудочки синього каменю та гарний кусок шпалер. Шпалерами в Шахівці добрі люди прикрашали верхню частину парадної стіни в хаті — від божниці до дверей. І в Наталки, як у людей, буде. Не забула й дьогтю набрати пляшку. Упадуть на ліс восени роси, взуття враз переведеться, коли його не змазати дьогтем.
Це була одна точка Савелія Сильвестровича. Друга містилася в отому будинку, що, сусідуючи з славетними братами Троянами і Книгочієм, виходив фасадом до шопи. В цьому будинку було чимало гарних просторих приміщень. Найкращі з них, на першому поверсі, він здав під монопольку. Так називалися тоді спеціалізовані державні крамниці, в яких продавалася горілка. Чисте велике приміщення монопольки було заставлене сосновими полицями, а на тих полицях шеренги, шеренги пляшок великих, середніх, малих і зовсім дрібних.
В монопольках за мокопольщиків раз у раз працювали відставні фельдфебелі, унтер-офіцери, офіцери молодших чинів. Особливістю монопольки було те, що тут горілку лише купували, пили її добрі люди здебільшого під її стінами — "під монополькою". Але тут, на базарі, за місце, де добрі люди священнодіяли над пляшками, чвертками, восьмушками, правила шопа. Отут, і в самій шопі, і під шопою, збиралося все братство, охоче хильнути, посидіти, погомоніти, перекинутися словом-другим.
Одвідувачі шопи поділялися на дві одміни. Одміна постійна, стала, складалася з шопівських невивод, якими була різна червоноградська шантрапа, п'яниці, злодюжки, босота, "верблюди". "Верблюди" обживали шопу лише наприкінці базарного дійства, зранку ж прогулювалися поміж возами, поміж рядами — стежили за багатими міщанками й паніями з важкими кошиками. Розносити по квартирах ці кошики й було спеціальністю "верблюдів".
У другу одміну входив увесь той базарний люд, що забігав під шопу на часинку, випивав тут чарку-другу й біг далі допродувати непродане. Були й міцніші любителі чарки. Ці розсідалися на лавках на довший час. З хлібного ряду приносили паляниці, з м'ясного — грудки вареного м'яса, обкладалися цибулею, огірками, редискою. Незабаром це інородне ядро обростало стінками з шопівських невивод. ї запалений світильник веселощів курів фіміамом цілий день. Інколи один кущ поділявся на два-три, іноді навпаки кілька кущів об'єднувалися.
Веселий гомін тоді закручувався у витки потоків такого напруження, що всі чоловічі голови на базарі мимохіть оберталися в один бік — до шопи. Веселу вдачу мали босі червоноградські, шахівські, олянівські й добрянські чуп-риндарі!
Северин Вакулович теж шопи не проминав, тут купчилася вся голота, яка в косовицю і жнива чудом якимсь перетворювалася на ту незламну силу, яка одна могла вимахувати косою з ранку до вечора, прокладати покоси від Шахівки до Чорного моря, заставляти лани полукіпками, яких тут часом красувалося більше, ніж зірок на Чумацькім Шляху 24.
Северин Вакулович ходив, нюхав, прислухався, придивлявся. Душу радувала ця незмірима повінь тих голоштаньків. Закон відомий: чим більше — тим дешевше! І від цього душа раділа. І він ходив веселий, доброзичливий, приязний, здоровкався, бравшися за шапку здалеку, ручкався зблизька з ким попадя — тут не зала засідань земської управи; прислухався, од чарки не відмовлявся, випивав гучно, закушував смачно — огірок так огірок, цибуля так цибуля! І все хвалив добрих людей, все дякував: "От спасибі! Коли б то ще перехилить довелося! Бо за тією роботою і вгору глянути ніколи! Сказано, хазяїн! Самих волів ондечки скільки пар! А пшениці, вівса, гречки?! І всьому цьому лад треба дати. Хліба шматка проковтнути ніколи!"
Якщо Северин Вакулович грав у своячка, то Стратон Балковий, таки ж наш, шахівський, був любителем театрального дійства, непевного і незримого! Вправність рухів і ніякого шахрайства! Предметом своїм він обрав артезіанську кишеню Северина Вакуловича.
І тут зустрілося два погляди на логіку речей. Северин Вакулович брав ставку на глибину. Чим глибша, тим краще. Спробуй пробитись у ті глибини, щоб готовий до нього експортер тисячних урожаїв пшениці не відчув дотикання стороннього тіла! Стратон Балковий таку логіку вважав пережитком чумацьких часів. Довгі пальці його були довершено натреновані на тонких хірургічних операціях. Лобові атаки він, як артист, зневажав.
Отож широкі запорозькі шаровари Северина Вакуловича він розітнув спочатку вздовж над кишенею, потім впоперек; операція впоперек диктувалася застарілою звичкою Северина Вакуловича пристібати гаман до потаємного ґудзика, вшитого у кишені. Стратонів інструмент перетнув у належному місці оту страхову пуповину, і гаман, як зріле яблуко, сам упав йому у широку долоню.
Фесько із захопленням стежив за цією операцією. Вирізаний гаман Стратон звичним невловимим рухом пустив низом під ближчу лавку. Тут мав сидіти і сидів уже настренчений Стратонів друг Вергун Полікарп, що з Олянівки.
І тут сталося таке: в той час, як Полікарп уже нагнувся, щоб перехопити китайгорівський гаман, чиясь важка рука упала йому на потилицю. Це зводив рахунки Панько Семиво-лос Удар Семиволоса вибив Полікарпа з рівноваги, він сильно схитнувся, але не впав, обернувся і дав Семиволосу здачі. Семиволос на випад відповів ураганним ударом.
"Рятуйте, добрі люди, вбивають!" — рявкнув скільки сили Стратон Балковий, двигонув з усієї сили групу бійців із двох, одкинув їх набік, зробив вигляд, що й сам покотився, та коли завів голову під лавку, то побачив, що там було порожньо. Хтось третій встиг уже погосподарювати.
Бійкою під шопою і закінчувався базарний день.
Фесько Кандиба теж почав збиратися додому. Вже за базаром, біля відомої крамниці Савелія Сильвестровича Кривенка, їх наздогнав Самійло Чіп, господар п'ятдесяти десятин. Розмальована його тачанка сяяла блиском свіжих фарб, з яких найбільше Самійла вабило зелене-зелене поле й коричкево-білі квіти на тому полі. У будень Чіп запрягав звичайних виїзних халащаних коней — Гнідка й Воронька, та в свято впрягав у тачанку жеребців — диких зміїв. З гори Самійло пускав їх так, що вони щомить відчували його руку, залізну й несхибну, та коли вже доїжджав до мосту через Берестову, то віжки тут попускав, замахував батогом над головою, цьвохкав ним. Відчувши волю, коні зривалися з місця учвал. Цокіт копит, гуркіт кованої залізом тачанки, пронизливі чопівські посвисти, вигуки: "Гей-гей! Роздайсь, море, Чіп додому їде! Гуляй, душа,— твій день сьогодні!" — летіло над мостом, над греблею.
Все живе сторонилось, підбивалось до поручнів; молодиці хрестились: "Хай бог милує, ач, який скаженюка!"
Зачувши вирування на греблі, Шахівка поспішала зместися з дороги до воріт, під типи. Зінченко Марко Григорович якось не встиг зійти з шосе, то там і залишився навіки з розваленою головою; Сенченкова дівчинка, для якої гра в піску серед вулиці була одним із способів її існування, зосталася ціла й неушко-джена: жеребці перестрибнули через неї, колеса обминули. Кинулись люди до неї, а вона навіть і не заплакала, пальчиком тільки насварилася: "Поганий Чіп, бач, увесь баштан розтеряв!"
Тобто поруйнував. Тут теж формула своя існувала. Награються діти піщаними хатками і садками, то й беруться їх розтоптувати, проказуючи при цьому: "Хто робив — той теря". Кричать також одне одному: "А чого ти розтеряв мою хатку!"
Трохи нижче від крамниці Кривенка, якраз проти того місця, де вали славнозвісної колись більовської фортеці здіймаються найвище і де в них пробито хід на базар, Феська наздогнав Пантелеймон Калістратович Гнида, теж на тачанці, тільки не в коричневому з білим квітку на зеленому полі, а в квітку синю з білим на такому самому зеленому-зеленому полі. Гнида мав тільки двадцять п'ять десятин, і тачанку його мчали не жеребці-змії, а жеребчики-стригунці: зміїв не тримав Пантелеймон Калістратович, а повноцінну кінську силу беріг для роботи у полі. Та легка тачанка і стригунцям виграшка!
Потім Фесько й Наталка наздогнали — і це дуже важлива обставина — Григорія Федоровича, як він сідав на візника. Візник завернув не у виріз, яким спускалось шосе вниз до млинів і до Берестової, а взяв праворуч до Моникового заїзду. Там десь аж за млином Марголіна жив червоноградський міщанин Хрисанф .Уласович Довгопіл — один жилавий міський скупщик.
Скуповував він усе: жито, пшеницю, але уславився не операціями на збіжжі, а операціями на крашанках, так на Червоноградщині яєчка називають.
Він мав власну конячину, віз, якого так перебудував, що поклади тут хоч п'ять тисяч крашанок, не розіб'ється ні одна, бо короб на ресори поставив. І треба ж до цього додуматися!
Це раз. Друге: за поле своєї діяльності він обрав не червоно-градську Соборну площу, не ближчі підступи до неї, і навіть не червоноградський Низ, і навіть не Шахівку, де, як відомо, схрещувалося п'ять доріг, а далекі підступи до Шахівки, і не з боку хуторів, де жив заможний степовий люд, а з боку Гнидя-чого, Вошивого 25у Мартинівки, Добреньки, саме з боку отих сіл, де на двір налічувалося по третині статистичного плуга і по половині коняки. І дороги там тяжкі: все пісок та пісок, ноги не витягнеш, тож спробуй пробитися тими пісками в Червоноград на базар.
З приводу цього Хрисанф Уласович казав своїм клієнтам: "Пробиватись не треба. Це зроблю я, а ви й додому можете повернутись. Що там у вас в клумачку? Крашанки? Два десятки? Грудочка масла? Кухлик сметани? Гаразд, все це я заберу. Копійки якоїсь не додам, так не треба ж буде плентатися десять верст до базару, як ви?"
Копійка дрібничка, та коли б вона була тільки одна! А то вважайте: за два десятки крашанок не додав копійки, за кухлик сметани не додав копійки, за грудочку масла не додав копійки, за горнятко сиру не додав копійки, а разом полічіть скільки! І не одну ж молодицю він за день серед шляху з Вошивого на Червоноград в пісках обкопійчував, причому робив це так уміло, з таким приязним обличчям, посмішкою, доброзичливістю, що люди ще й спасибі казали: "Як човгати за ту копійку аж у Червоний 26, то хай йому лихо.