На Скапенівці вона завширшки десять-п'ятнадцять метрів, але глибоченька, дно глеювате, береги круті, в берегах печери, в печерах славнозвісні скапенівські раки, на всю округу славні. Та скінчилася Скапенівка, і Берестова без попередження, без переходу одразу розливається чи не на сотню метрів. Стає широка. З обох боків стіни очеретів. За очеретами хащі непролазного верболозу, дрібної вільшини, а вже за ними вкорінився в болотяний грунт прирічковий ліс — Луг. Отож Луг на Червоноградщині — це мокрий ліс. А вже до нього підбігають відкриті зелені простори. Це луки. На луках пасуться коні, корови, телята. Граються хлопці-пастушки, ганяють в довгої лози, вчаться курити. За "легкий" тютюн править їм сухий кінський кізяк.
Та й ця картина міняється. Раптом, як і все на цій річці, річище починає вужчати, вже веслами в береги упираєшся; ще помах — і плесо зовсім зникає: величезний кущ верболозу перегородив річку; щоб проїхати лозу, треба розводить її руками. Потім знов чудо! Верболіз, тіснота зникають, береги розсуваються, і між ними знов водний простір, широкий, повільний, на водоплавну дичину багатий. Під стінами очерету так і мигтять ніким ке лякані тут дикі курочки; то з єрика вигулькне теж ніким не полоханий табунець крижнів і одразу ж зникне в проточках, що ними порізані стіни очеретів. За очеретами Луг. Видно вершини високих вільшин, чути, як там обзиваються дикі горлички
Для мисливців тут божий рай. Та й для рибалок. Кому ж тут рибу лякати, коли на весь червоноградський Низ і на всю Шахівку лише один човен — плоскодонка Сердюкова Дмитра Петровича. Один на всі величезні річкові простори! Коли не йдеш з села у місто чи назад через міст — все той човник під стіною очеретів стоїть, над ним почорнілий вже бриль Дмитра Петровича, під брилем сиві-сиві брови Дмитра Петровича. Він — брат Іван Петровича, нашого червоноград-ського споконвічного учителя. Занесло його звідкись ще війною. Війна одійшла, а він так і лишився на Берестовій під брилем із своїм сивим вусом і своїми сивими-сивими бровами.
Не густіше і з мисливцями. Ще недавно їх лічилося три чоловіки, з них два студенти. Один — син управителя шахів-ського безаківського маєтку Борис Матісон; другий — син власника' парового вальцьового млина Борис Кричевський. Споруджено цей млин на березі Берестової, біля мосту. Там стояв колись старосвітський водяний млин з великим-превеликим дерев'яним колесом-колом ("Ой зійди, зійди, ясний місяцю, як млиновеє коло" 9!) Мельником працював на ньому шахівський чоловік Пікалов. Цей Пікалов мав двох синів — Павла і Степана, і двох дочок-красунь. Красуні в Шахівці не залишились, пішли звідти на Низ, побравшися з хлопцями, які працювали в новому паровому млині. Працював там і до війни, і після війни і старший пікаловський син Степан, отой, що поріднився потім із шахівським сенченківським кущем; туди ж згодом пішов і молодший Пікалов, Павло. Та й сам старий Пікалов не залишив до останнього віддиху нового млина, своїм життям, мов стрілою, пробивши три епохи: давню — старосвітську, новішу — капіталістичну і найновішу — революційну; помер зовсім недавно ветераном праці. Нікому з них полювать не доводилось, хоч крижаки щоліта літали з річки на жир у степи саме через їхнє подвір'я.
Тож третім мисливцем випало стати теж нашому шахів-ському чоловікові. Махтеєві Некрію. Був він спеціалістом по металу. Насталити сокиру — насталить. Направити бритву — направить. Полагодити кишенькового годинника — будь ласка. Дістав і рушницю. Діло так було. Жив чи, точніше, доживав у селі старий панський прикажчик, простіше сказати — наглядач, ще простіше — колишній посіпака дід Караїм. У того Караїма була якась берданка. Була колись. Своє сміття дід Караїм виносив у баюри між шелюги. І берданку туди викинув. А Махтей узяв та й підібрав. А тут революційні події, і на всі мисливські угіддя вздовж Берестової залишився тільки Махтей Михейович Некрій. Рушницю вік, зрозуміло, реставрував, прядивне мотуззя й іржаве дро-тиння повикидав, залишив тільки один, виплетений у шість сталок мотуз, щоб було як ту берданку на плече закидати, ї став, отже, мисливцем на всю округу.
І тут трапилася гарна нагода перед людьми себе показати.
Був під Червоноградом радгосп буряково-пшеничнкй з директором Федором Михайловичем Губенком 10. І от одного вересневого дня поширилася у тих краях чутка, що в радгосп на полювання приїдуть харківські мисливці. Брат директора Павло11 з жінкою Варварою 12; його приятелі — Олесь Скрипаль, Крамаренко, Михайло і Юхимеико — шахівець колишній. Та ще й інші люди.
"Дуже інтересна компанія,— сказав тоді Махтей Михейович своєму сусіду бандуристу Григорію Бондаренкові.— Піду подивлюся, що воно за люди і яка в них мисливська сила".
Підійшов до контори радгоспу, а тут саме на гарбі харківські гості приїхали. Вийшов з гарби брат директора Павло Михайлович, а в нього собака, чистопородний мисливський звір, на ім'я Діана. Рушниця-зауерка три кільця, дванадцят-ка 13 сяє в променях передвечірнього сонця, очі сліпить. "Гм, інтересно",— гмукнув Махтей Михейович. У жінки того Павла Михайловича теж красувалася в руках маленька зграбна зауерка, двадцятка, як лялечка.
Радгосп розкинувся на безмежних червоноградських просторах. Навколо рівнота й рівкота. Але в одному пункті була там і приємна одміна. Майже від головного двору починаючи, біг ланцюг порослих лісом ярів-байраків, глибочезних, довгих, що переходили один у другий. Один скінчиться, а через якісь півтора-два десятки метрів починається другий, ще глибший, ще дикіший. І так аж до самого обрію.
От ця система байраків була гарненько викреслена на папері і розділена на чотирнадцять ділянок, "номерів" — на кожного мисливця свій номер. Номер на папері позначався цифрою, а в натурі оббілованим пронумерованим вербовим кілочком. Номерки кинули в шапку, Варвара Олексіївна перетрусила їх гарненько. По цьому люди почали їх вибирати.
А вранці заграв ріжок, завалували спущені в перший байрак собаки. Ще мить — і проти сонця блиснула зауерка Павла Михайловича Губенка, директорового брата. Коштувала вона тисячу п'ятсот карбованців у валюті 1927 року. Поруч неї сяйнула і мила рушничка його дружини.
Привертала увагу і рушниця Олеся Скрипаля. Коштувала вона одну тисячу двісті карбованців, теж валютою 1927 року. Олесь був запеклий мисливець, фронтовий єфрейтор і снайпер до того ж. Ні з Донецького лиману, ні з Дворічної біля Куп'ян-ська, ні з Бузівки нервоноградської він не повертався, не маючи біля свого мисливського пояса повної норми. А повна норма в нього була 27 крижаків, бо стріляв він лише крижаків.
Михайло Крамаренко мав довжелезну рушницю якоїсь мудрованої австрійської фірми, мала вона зовні зовсім грізний вигляд, всередині ж була вся побита іржею. Михайло Крамаренко мало журився цим, все в нього було не так, як у людей, отож, зрозуміло, й рушниця. Стріляла вона, як гармата! По 27 качок Михайло Крамаренко не привозив ніколи, так він же і не тим славився. Для нього важили не кількісні масштаби, а мисливська географія, а була вона в нього самобутня. Ну, скажіть, для чого харківському мисливцю потрібна подорож на береги Каспійського моря чи в Сальські степи, де його мало не розірвали чабанські собаки? Ні для чого. Просто око у Крамаренка було оком першого в місті більярдиста, стріляв він несхибно, та ніяк не міг подолати одного теоретичного бар'єра: як слід заряджати рушницю, щоб досягти максимальної кучності. Заряд у нього або летів одним гніздом, як зірки в сузір'ї Волосожара, або, не знати, з якої причини, розпорошувався над крижнем, і той пролітав між дробинками, як комета між зоряними одиницями неба. В тому й другому випадках він глибоко переживав, від чого лоб мав у зморшках, а в очах одсвічувалися нотки світової скорботи.
Отож заграв ріжок, мисливці спустили собак. Собаки, спустившися в байрак і зачувши там сліди зайчиків і лисичок, рвонули з усієї сили вперед. Мати рідна моя! Що там чинилося! Гавкітня! Звірі тікають, собаки женуться за ними. А дно ж і схили байраку — один суцільний килим, сплетений ОЖЙКОЮ з дрібненьких кущів. За цим дрібнотканим килимом стали сторч вільхові курені, обплетені хмелем. Спробуйте пройти тут, пробитись, продертись! Обов'язково пробитись, бо за хвостом — собака, та мало того, що женеться, а ще й гавка, заливається, переривається. Тут уже не до жартів, тут шкуру рятувати доводиться! І дно байраку вирує. Тріщить сушняк, шелестить божевільним шелестом. Ззаду собаки, а спереду чути одне по одному: бах! бах! бабах!
І так тривало півтори чи дві години, поки ріжок заграв відбій.
По цьому полювання скінчилося і почався парад.
У мисливців є своє професійне спорядження: патронташ — схованка для патронів; ягдташ — сітка для впольованого дрібного птаства: бекасів, горобців, куликів; пояс із зашморгами для вбитої великої птиці; дехто підвішує до пояса і зайчиків. Махтей Михейович обходився без цієї мисливської амуніції, користався плечима: ніс на одному плечі зв'язаних за лапки прядив'яною мотузочкою зайця і лисичку; і так само на другому плечі мав зайчика і лисичку.
За ним пройшов хрестищанський чоловік Іван Гаплик. Цей ніс дві лисички і одного зайця.
За Гапликом простував чоловік із .Хрестища, Семенаш Яків. Щоб не бути схожим на Гаплика, він ніс за плечима двох зайчиків і одну лисичку.
Потім пішли мисливці з довколишніх сіл — з Вербища, Олянівки, Крутоярівки — всі люди строго моністичних уподобань; судився тобі зайчик, то неси одного зайчика; судилася тобі лисичка, то неси лисичку, стримуй апетит, на Махтея не позирай, навіть на Гаплика, пам'ятаючи, що свобода — це пізнана необхідність. Щодо берданок, то всі без винятку знаходили своє місце на шкалі від 1878 до 1897 року. З такими, як у Махтея Михейовича, дротинками і мотузяним ретязем для плеча.
На Червоноградщині не було моди голити лице начисто, як у Харкові; тутешні дівчата і молодиці любили хлоп'ячі й чоловічі вуса, байдуже які — чорняві чи біляві, аби були. Отож усі ці шахівські, олянівські, хрестищанські дядьки й піддядьки, задоволені наслідками полювання, лагідно ховали свої селянські усмішки під м'які вуса. Навчалися від Остапа— Вишні. Тільки той уславився газетними усмішками у "Вістях" 14, а в цих були свої, мисливські, живі усмішки.