У ній жив воркітливий голубок і сам демон,, який, вискочивши з берегів, міг розсипатися громом, блискавкамя-вилясками таких ніжних і білих долонь. Я не скажу, що це був бездумний деспот. Це просто був геній, який хотів прищепити своїм вихованцям свій красивий політ думки, свою любов до людей, до життя, свої палкі поривання в невідомі країни солодкої романтики і тверезого знання життя. Нас у неї було всього шістдесят розбишак, і щоб прищепити щось, треба було насамперед тримати кас в залізних білих і ніжних рученятках.
Було так. Любов Андріївна вже закінчила активну частину з учнями третього класу, дала їм списування чи задачки і переключилася до нас. Був урок арифметики. Прикутий думками до тієї чарівної країни, де річки кишать крокодилами, ліси — удавами, болота — отруйними гадами, я не звернув уваги на зміну обставин, дивився престо себе і, хоч бачив там уже не Африку, а розпалене червоне вогнисте личко Любові Андріївни, думав про те ж таки, що й раніше думав. Любов Андріївна ще переживала зарядку, яку дістала з хлопцями третього класу і з цією міркою стала перед нами... "Так от, хлоп'ятка, я вчора задавала вам табличку множення на сім. Вивчили?" — "Вивчили!" — "Чи це справді так? Ану, Бондаренко, скільки оуде сім разів по два?" — "Чотирнадцять".— "Вірно. А тепер скажи ти, Кравець, сім разів по три, скільки буде?" — "Двадцять вісім!" — "Стривай, стривай. Не хапайся, подумай і скажи". Кравець Іван напружився, почервонів, вираз очей його став на диво бездумний, але незважаючи на це, щоки червоніли. Яскріли вони дедалі більше і в учительки. "Так і не скажеш? Ех, ти! Сен-чекко, допоможи!" "Що? Сеиченко, допоможи?" А чим я можу допомогти? Я ж навіть не чув, про що йдеться у класі. У буденному нецікавому класі, з цими хлопцями і дівчатами, яких я бачу щоденно і тут, у класі, і на перервах, великих і малих, і навіть на вулиці — не таке то й велике наше село, щоб дальні вулиці порізнили нас назовсім. Іван Сенченко підвівся, як зі сну, замекав, заблимав. "Сенченко, скажи, іцо я запитала в Кравця?" Аби ж то я чув! Холодний піт виступив у Сенченка на лобі, в той час як щоки почали рожевіти, так рожевіє персик, коли йому настає час достигати.
Скажу, що Любов Андріївна завжди мене любила, не минала своєю увагою, посмішкою. Та й було за що, адже я був той шкільний віл, на якому тримається весь педагогічний процес. Хто всі молитви знав напам'ять? Сенченко! Хто всі вірші проказував одним подихом, як молитви? Сенченко! Хто табличку множення знав, як свої п'ять пальців? Сенченко! Хто вмів на папері й на дошці написати яке завгодно слово і літери навчився виписувати раніше, ніж елементи літер? Сенченко! Хто дивився закоханими і відданими очима на любиму вчительку? Сенченко! І ось цей Сенченко стояв, як пень, як осел.
Шторм в очах учительки розростався. Потім вдарив грім, заблискотіло, розлігся оглушливий ляпас. "Щоб знав, як слухати! Сядь!" Сів приголомшений, оглушений, нещасний не від того, що шторм такої сили промчався над ним, а від того, як це міг отак розгнівати своє божество, вивести його з рівноваги!.. Любов Андріївна дозволяла мріяти, але вимагала все робити вчасно.
Були це найщасливіші роки мого життя. Ця чарівна жінка сідала за стіл, брала "Слово" 2 як чарівний сувій, розгортала його, як тепер механік розгортає кінострічку, водила нас по рідній землі, по суші й по морю, зазирала в глибини шахт і безодні морів, підіймалася з нами до зірок, вливала в наш мозок тверезу мужність і водночас в серце чутливість до всього прекрасного. Уроки все-таки задовгі, й в чотирьох стінах все-таки сидіт скучно. Це знала вона. Для неї не було визначених педагогічною наукою сезонів для прогулянок, які вона називала екскурсіями. Ми ходили на екскурсії восени, ходили в т орний шс, у бір, у змішані гаї, на річку, ходили весною по ф алки, ходили по сон-цвіт, ходили, аби не мучитись в класі, бували там, де потому, мабуть, вже й ходить не доводилось. Йшла вона в оточенні дівчаток, вони там щось щебетали, хлопці, звичайно, мандрували осторонь. Але скажіть, хто краще за них міг знати, шо діялось на околицях села, на землі, над землею і під землею? Хіба не Любов Андріївна показувала нам, де мостять свої гнізда сороки, де вирила свою нору лисиця, де ростуть найсолодші на всю округу козельки і де в травні найбільше конвалій? І скільки б хлопці не напружували свого мозку, своїх знань, а все одно виходило, що екскурсію водили не вони, а Любов Андріївна. Як же приємно було їй в цьому допомагати! А випадав сніг, насувалася зима з морозами, і тут Любов Андріївна не губилася. Починалися готування до ялинки. Щоб зробити ялинку красивою, треба страшенно багато вміти, треба добре приготуватися, треба багато чого навчитися. І вчилися декламувати вірші, робити різнобарвні прапорці, пакетики для гостинців, довгі-предовгі стрічки, щоб оповис-ти ними згори донизу ялинку, співати, ще треба було навчитися бути світською людиною, а щоб нею стати, треба було вміти охайно одягатися, гарненько підперезуватися пояском, постригти волосся, помити у вухах, помити до білого руки і взагалі мити їх, почистити чоботи, і не дьогтем, бо не всі люблять, як пахтить цей продукт перегонки березової деревини, а ваксою або ж, коли нема грошей, сажею, яку кожна мати може легко назбирати в комині. Весь грудень було роїння й кипіння, місяць чекання, підготовки, переживань, хвилювання. Шістдесят хлопців у її класі та тридцять у другому — біля сотні народу, кожному треба дати завдання, знайти місце в ритуалі, щоб не стовбичив під стіною, а виступав на помості чи то сам, чи в ансамблі... Чарівна рука була з цієї жінки! Бо за той місяць до ялинки хвилювалися не лише ми, а й матері. Як вона знаходила з ними слово! Коли вона зустрічалася з ними? Як розмовляла? Цього не знаю, знаю лише, що задовго до свята мене починали банити, стригти, приміряти нову сорочку й штани. Десь з'являлася вакса, одмивалася від лепу стара щітка для взуття. Та й сама мама шила нову кофточку, спідничку, мабуть, ваксила свої чоботята, видивлялася в дзеркальце, вклеєне в стіну, щоб краще викласти корону і натягти на неї якщо не очіпок, котрий починав виходити з моди, то трикутну косинку — білу-білу як сніг...
На першій ялинці я читав вірш Некрасова "Мужичок с ноготок" . Як я його читав, не знаю, але наслідки цього читання залишилися років на десять, якщо не більше. Якщо слово "мужичок" було знайоме моїй аудиторії, то щодо сполучення "с ноготок" було гірше. Ніхто не знав, що це таке, і в уяві хлопців з моєї аудиторії це сполучення прийменника й іменника трансформувалося у власне ім'я Мужичок Сноготок. Еге ж — Сноготок. Так і почали звати мене — Сноготок. Коли сердилися і під час та після бійки, я ставав чортовим Сиоготом. Де ти був? У Сногота! З ким ходив на Скапенівку? З Сноготом! Від цього похідні ще — Сноготяка! Сноготяра!
Був цей Сноготяка біленьким, маленьким. Зберігся портрет його того часу і все завдяки тій самій невтомній Любові Андріївні. Але про це трохи згодом. Тут хочу розповісти про інше. Любов Андріївна любила життя і саме з цього виходила, задаючи нам домашнє завдання з письмових робіт. Вчила, як писати листи до батька і матері, до товариша. Обов'язковою була тема, як ти провів літо, що робив, що з тобою сталося. Особливо пам'ятаю великоднє завдання 4, коли я вже вчився у другому класі. Весна була гарна, сонячна, тепла, весняні свята якось мене зворушили, але найбільше враження справило поле. Поїхали садити картоплю й квасолю. Видно, безмежний простір степу зачарував, сп'янив. Я й досі пам'ятаю тогсі жайвора, який, мов прив'язаний незримою ниткою, висів у нас над головою, виспівув&з. Од сонця й вітру пошерхли руки, гарячий сонячний вітер прихопив щоки і кінчики вух, те й те приємно свербіло. Прийшли після свят у клас Любов Андріївна дала нам домашнє завдання: як ви святкували, що робили і що вам особливо запам'яталося. На свята, звичайно, най-показніша річ — червоні крашанки, ритуал, зв'язаний з ними. Я про все це не написав і слова. Всю увагу заполонив степ, жайвір, гарячий вітер, попечені щоки і вуха, пошерхлі руки.
Любов Андріївна довго дивилася на мене, сказала, що я написав гарно, особливо про попечеш щоки й вуха, але все ж таки слово "квасоля" треба писати "фасоль".
Це був другий і останній рік навчання з Любов'ю Андріївною. Вона виходила заміж, залишала школу. Але залишала во на її так, що нам запам'яталося на ЕСЄ життя.
Ялинки, екскурсії — за її учителювання — незабаром стали, так би мовити, звичайним явищем. Те, що вона вигадала наприкінці, було зовсім незвичайним і ні в які рамки не вкладалося. Раптом уже після іспитів стало відомо, що ми, учні другого класу, їдемо на екскурсію в Полтаву! В Полтаву! Це було щось неймовірне, якщо згадати, що не кожен із кас побував навіть в Костянтинограді і що наші матері не виїжджали, як правило, за межі своєї волості, а дехто і за межі свого села. І це ж було не за Радянської влади коли такі речі стали буденщиною, а в ті роки, коли селянство було поставлене на останній щабель суспільного життя і коли постійними епітетами його були такі слова, як мужик, муж лан, мазепа, коли селянин ніколи копійки вільної не мав, коли йому були закриті всі виходи з його нужденної хижки. Вирішення учительки повезти дітей на екскурсію в Полтаву — був чудесний спалах. Значить, і селянські діти — люди, і селяни — люди.
Дні готування до від'їзду були днями якогось торжества. Матірки бігали до матірок, про щось радилися, про щось гозорили, переказували одна одній про свої розмови з учителькою. І знову стрижка, і знову нові сорочки, знову вакса, знову щоб руки були чисті-чисті і носи також, і вуха. У шкільні торбинки з визелененої мішковини наготували матері білішого хліба, варених яєчок, пирогів, ще таїм чогось.
День настав. Ось і станція. Вокзал, нарешті поїзд. Посідали в вагоні, вперше в житті, в другому класі. Все нове, все незвичайне, невідоме. Переїзд до Полтави забрав лише три години, виїхали вранці, в ранній обід уже гуляли в Полтаві, обійшли її за три дні вздовж і впоперек, звичайно, пам'ятник Слави 5, Шведську могилу 6, гуляли в міських парках, ходили купатися на Ворсклу 7. Учителька в цю подорож вклала всю свою душу.