Безперечно, довше. Бо ж навколо хоч і люди були, так які! Один каже: "Ну що, ускочив, козаче? Потупцюй, доки матінка прибіжить з лозинякою. Вона навчить, як жити, коли сам не вмієш!" Інші цікаві лися: "Прилип, Івасику? Ну, постій, свіжим повітрям подихай. Корисно". Ще один мовив: "Був би ти синочком моїм — вдруге не нарвався б на тринчик!" Тринчиком у наших крг.ях називають довгий і вузенький ремінний пояс, у Шахівці та й у Червонограді дуже в моді був у ті часи — замість лозини, супоні чи черезсідельника. Врятувала тоді мене наша червоно-градська Марія Магдалина. Була така бідолашна жінка.
На війні був убитий її чоловік Іван Мигдаль. Зостався при ній синок, теж Іван. Любила дуже його Магдалина. Взимку, коли Берестова бралася кригою, туди виїздили на ковзанах усі червоноградські хлопці. Марія Магдалина і своєму Іванкові купила ковзани, і не дерев'яні, а справжні, залізні, такі, що як ішли по льоду — в повітрі свистіли. А там, на Берестовій, було моторошне місце, де взимку вода майже не замерзала. Там глибина, і з глибини тієї било якесь джерело. Іванко не знав про це, розігнався на ковзанах — і по всьому! Не стало Іванка. Залишилася Марія Магдалина сама. А працювала прачкою у госпіталі для тих солдатів, що одужували після окопів і поранень, вони так і називались — команда одужа-лих. А там були всякі люди: і добрі, й недобрі. Недобрі, скориставшись з її трагедії самотності, заманили на кладовище, насміялись і, прив'язавши її до хреста, самі пішли геть. Ніч була. Хрест вибрали найміцніший: товстий, дубовий, щоб не вирвала. А там жив кладовищенський сторож, жив у сторожці із своєю бабою. Чує серед ночі сторож, хтось гупає у вікно; не в шибку торохтить, а б'є в раму. Здивувався, що воно? Одначе до вікна підходить, а там за вікном, видно, мрець стоїть із хрестом за плечима. Сторож, хоч і мав у прискринку всі чотири "Георгії "17, одразу ж навтіки. "Да воскреснет бог",— мурмотить і не зна, де сховатися. Його жінка, тітка Одарка, "Георгіїв" не мала і в окопах не сиділа; замість чоловічої хоробрості мала тільки жіночий розум, то підвелася з ліжка, стала біля вікна, питає: "А хто це там бродить?" — "Ой, тітусю Одарко, не лякайтеся! Це мене, Марію Магдалину, солдати з команди одужалих покривдили, хай їм руки покрутить! Розв'яжіть бога ради!" Вийшла сторожиха, за нею сторож, одв'язали від хреста Марію Магдалину. Велике серце мала вона супроти своїх кривдників. Спочатку хотіла рублем і качалкою віддячити їм за ганьбу. Передумала. Найголовніший заводій був нікчема в солдатській шинелі — єфрейтор Дзижчимуха з Таврії. В обід, набачивши його в їдальні разом з іншими солдатами, Марія Магдалина підійшла, розмахнулася і дала ляпаса єфрейторові. У нас червоноградські жінки особливі, надто жінки в'язальниці, прачки. У цих руки вироблені, дужі. Така рука була і в Марії Магдалини. Як морснула єфрейтора, той так і пішов перекидьки. Підхопився, кричить, гука на тих побратимів, з якими на кладовищі збиткувався над жінкою: "Гей, хлопці, де ви! Хапайте її, лупцюйте, бийте моєю рукою!" — "Та ви гляньте, добрі люди, який він хоробрий. Ех, ти ж, вояко, собаче стерзо!" — скрикнула Марія Магдалина, а тоді до тих: — Чого ж ви стоїте! Хіба так страшно утрьох на одну бабу накинутись?" Єфрейтор підвівся, підскочив до молодиці, замахнувся. Аж чує, ті, що навколо нього, радять: "Не чіпай Марії, гірше буде!" Один ще сказав: "її чоловік на Карпатах залишився. То до оборони її замість нього я стану. Ану, налітай, хто там!" А був це коваль з Катеринівки. Скрут-нувся той єфрейтор, тільки й спромігся, що погано вилаятися. Після цього Марія Магдалина як була прачкою в одужа-лих, так і залишилася. Солдати заздро позирали на її круті руки, перекидалися: "Ця як зацідить — держися!" Такою у місті і знали Марію Мигдалеву, як говорили прості люди, і — Магдалину, як говорили люди, причетні до науки. І ось у той трагічний момент, коли я вже не знав, що й робити з собою, з-за рогу вулиці вигулькнула Марія Магдалина, якийсь час з подивом позирала на мене, потім скрикнула: "Та що ж це з тобою, боже мій, господи?! Застряв?" — "Застряв,— відповів я.— Думав, що вже загусло, а воно, бачте, що?!" Марія Магдалина не була красунею, просто звичайною собі прачкою, але посмішка в неї була дуже гарна. Вона всміхнулася, спитала: "Що ж з тобою тепер робити? Коли б оце якась дошка, кладка якась..." Біля нас уже зібралася купка глядачів. "Еге ж,— сказав один із них,— коли б оце дошка або кладка якась..." — "А так — нема нічого,— вела далі своє роздумування Марія Магдалина.— Хоч би пара цеглин..." — "Еге ж,— підтримали її глядачі.— Хоч би пара цеглин..." Марія Магдалина озирнулась навколо. І вони теж озирнулись навколо. І такі всі були заклопотані, як і Марія Магдалина. А ця тим часом змовкла, зосередилась, спитала тепер уже себе: "Що з ним робити?" — і нагнулася несподівано, зненацька.— Інакше нічого не вдієш, треба тільки роззутися..." Цього разу глядачі не повторили слів Марії Магдалини, навіть аж злякано на свої ноги зирнули. А Марія Магдалина розстебнула черевики, вони у неї, як у всіх жінок того часу, були на кругленьких фабричних ґудзиках, роззулася, скинула панчоху. Хоч уже прийшла і весна, але було ще холодно, босоніж ніхто, навіть з найвідчайдушніших хлопців, ще не ходив. Позатикавши панчохи в черевики і поставивши їх рядочком на сухому, Марія Магдалина сміливо ступнула на чорний найближчий корж. І, звісно, провалилась. За першим кроком зробила ще один. Як опинилася біля мене, нагнулась, пустила свої руки вниз по моїх ногах до самих черевиків, намацала там халявки, ухопилась за них і викинула мене з болота разом з черевиками на сухе. Була ділова, весела, сипала всякими приказками, одну з них пам'ятаю і до сьогоднішнього дня. Прощаючись, сказала: "Як тебе звати? Іван? Ну, Іване, вирушай до матері, та по дорозі понашивай собі лубки, та добрі. Чуєш?" Це значило, що коли б мама або тато взялися учити мене триичиком, то щоб удари потрапляли не по мені, а по отих лубках. Скільки років минуло з того часу, а й досі пам'ятаю це гуманістичне прислів'я! Скільки хлопцям перепадало від батьків і тринчиками, і батогами. Скипить, ухопить це знаряддя і, не роздумуючи довго, пуска його в діло. Отут би й нашивати лубки, так де ж!
Мамі нашій я, звичайно, нічого не розповів про цю пригоду. Як дійшов до річки, гарненько поодмиваз свої геть зовсім поруділі черевики. Поки дійшов додому, вони вксохли. Щоб надати їм належного вигляду, забрів по дорозі в пісок, проорав його носками метрів на три-чотири, і, як вийшов на стежку, взуття моє мало вже цілком пристойний вигляд, як і у всіх хлопців.
Свій двір, увесь наш закуток, сусідів своїх я застав у святковому настрої. Весна! Треба збиратися у степ! О, той степ! У степ люди їхали орати. У жнива в степ вибиралися косити. Парубки й молодші селяни ходили на заробітки в степ з косами, мантачками, із збаночками для води. В степу родило жито, пшениця. На степах садилися наші баштани, і з степу в село привозили кавуни, дані, гарбузи, а також тикви і всякі горгопочки. Навіть наша мама готувалася: перевіювала жито. Одвійки — курям, а найкраще зерно на посів піде. Ось-ось приїде мій дідусь, а її тато, забере те жито, одвезе його в степ, щоб посіяти... Я допомагав мамі замітати вінчиком одвійки; великим совком підбирав кондиційне жито, скидав його в лантух. Любиз таку роботу. Тільки як скінчили її, згадав про свою сьогоднішню покупку, про книжечку О. Олеся. Витяг її з кишені шинельки і сів на колоді читати. Така ж манюсінька книжечка, така ж непоказна! Ну що в ній може бути путнього? А втім, звичка взяла своє. Розгорнув ту книжечку, прочитав — і очам не повірив. Книжечка співала! Та як співала! І таким голосом, якого я ще і не чув. "Мати, мати, не журися, не сумуй, не проклинай 18, я і сам ходжу, як смуток, з серцем зранений украй. Ой нащо малу дитину доручала ти степам? Над степами сяє сонце і вітри гуляють там!" Це вірш написаний був, певно, про мене, про нашу маму і вже, напевне, про наш степ. Такого ж степу, як у нас, у світі немає. ї я приник серцем до книжечки, книжечка отеплилася, заворушилася, обернулася на маленького хлопчика чи на маленьку дівчинку. А та дівчинка дзенькнула ключиком, відпечатала моє серце і проскочила туди у відкрите віконце. Я не вивчав віршів з тієї книжечки, вони вивчилися самі і засіли в серці на все життя.
1 — Червоноград стоїть на так званій Українській лінії, побудованій у XVIII столітті для захисту від татарів. Місто, яке виросло при ній, стало Більовськом.— Заснування міста Костянтинограда (з 1922 р.— Красноград) започатковане спорудженням у 1731—1733 pp. Білівської фортеці у складі так званої Української лінії — системи оборонних укріплень від Дніпра до Сіверського Дінця. Збереглися залишки фортеці. 1784 р. її перейменовано в місто Костянтиноград.
2 Повітове земство — адміністративно-територіальне управління в Росії 1864—1917 pp., у функції якого входило підтримання належного порядку на місцевих шляхах, будування й утримання шкіл; воно організовувало медичне обслуговування населення, проводило статистичне дослідження тощо. Повітовий поділ в У PCP 1923 p. замінено округами, а згодом — районами.
3 "М алий Кобзар" — так звана "Мала книжка" Т. Г. Шевченка, що є рукописною збіркою його поезій 1846—1850 pp. Зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка У PCP (ф. 1). 1963 р. "Малу книжку" вперше видано фототипічним способом.
4 "М и р божий" — щомісячний політичний, літературний і науково-популярний журнал для самоосвіти; виходив у Петербурзі в 1901 —1906 pp. В 1906—1918 pp.— під назвою "Современный мир".
5 Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — український просвітитель-гуманіст, філософ і поет.
6 Котляревський Іван Петрович (1769—1838) — український письменник, перший класик нової української літератури.
7 К в і т к а-0 с н о в'я н е н к о Григорій Федорович (1778—1843) — український письменник, основоположник художньої прози в новій українській літературі.
8 Г у с Ян (1371 —1415) — чеський мислитель, національний герой, ідеолог чеської Реформації. За боротьбу проти німецьких феодалів і викриття католицького духівництва засуджений як єретик і постановою церковного собору спалений в Констанці.