Ніч, надворі місячно, якоёь зелено, туман повзе по воді, клубо-читься. Ото і є найкращий час все доглянути, все побачити. Лампадку перед іконкою засвічу, сам дошку яку зручну відхилю й споглядаю на отой* другий берег, де тепер влітку люди пляжують. Вийде їх з води з десяток, може, більше, в білих сорочках, чй що воно там, танцюють, кружляють, потім купатися збираються, починають роздягатися. І тут вже людській цікавості кінець* глянеш на неї обголілу — до смерті не забуде, колись та помститься, вже не пропустить нагоди. Ставлю дощечку на місіте. ї їм спокійно, і мені в млині жити. Що ж, русалки, мавки — нещасні створіння, яких людська громада не приймає. Чорти, то вже щось інше. Зате люди бувають гірше за чортів. Чорт тебе, може, раз за життя здибає, а лихі люди не переводяться, як один одійшов, другий з'явився. От у нас, у Шахівці, священик був, з-за тину біля монопольки підслуховував, про що люди говорять, а тоді у волость доносив. ІА. до< дев'ятсот п'ятого року одна управа для селянина була: лозиння. Лозиння не жаліли! Над Іваном Корнійовичем Корнієнком тоді як познущалися, то він вже до революції в церкву не ходив і дітей не водив та жінку палицею цід стіл заганяв, коли розганялася одговітися. Тоді не такі люди були. Жорстокі один дроти одного і непримиренні, ненавистю повні ходили, траплялась нагода, то вже не стримували себе, давали волю рукам. Найчастіше здійснював те паскудфтво над селянами наш таки шахівський, ви, певне, його вже й не застали. Караїмом прозивали. Цей просто доривався до лозиння. У дев'ятсот другому році, як почали селяни панів палити, Ьго він перший охоронником попросився, осідлав коня, гасає по степу від ожереду до ожереду, в руках батіг, карбачем називався, ударить кого, то розпорить і піджачину, і сорочку, і шк^ру. Отут його Іван Корнійович і засік. Запалив ожеред солоди, сам за кущі тернику з києм сховався".
Сам Іван Корнійович розказував потім старому Піка-лову.
Підліта той на кой, а Іван Корнійович не пожалів сили — ударив. А як покотився Караїм з коня, то ще сплюнув і переступив. Ударив тяжко і не пожалів. Та і його не жаліли. Таке життя було, що назбирувалося в людей біля серця такої ненависті — дудлила, дихати не давала. Хіба ви, теперішні, це розумієте? Революція всі гнійники розчистила, а тоді скільки їх було! І скажіть, найменша шишка, як гадина клубочилася, не підступайся і ґав не лови — вкусить! Взяти нашого колишнього насікача млинових каменів Притику Стратона Вакулович^. Тьху, які терпкі імена, тепер вже немає таких. У наш час тепер спеціалістів на всі людські випадки розвелося, а тоді інакше життя було побудовано. Спеціальність від батька до сина переходила. Коли це масові спеціальності, такі, як швець, кравець, то це ще нічого, а якщо спеціальність рідкісна, ось як ота — насікацька. Тепер млини перевелися, зодяні давко зійшли, а вітряки хоч і стоять ще, то користь яка з них: всі в паровий поспішають! Скинув біля однієї ваги збіжжя, зважив, а з других дверей Василь Іванович Височин, скільки належить, борошна відважить, ні черги, ні клопоту. А тоді і черги, і клопоти, траплялося по кілька днів люди черги чекали під голим небом. Тут дивись і дивись, щоб млин як годинник ішов. А він візьми та й прийде в несправність. Пам'ятаю, було в дев'яносто першому році. Набилося людей багато, а тут мені насічка стерлася, треба мершдй до того Притики Стратона Вакулови-ча. А він панка із с^бе вдавав, огородився дощатим парканом і вікно зсередини продовбав. Дівка зиркне, хто там за дзвінок смикає, біжить, доповідає. А той жив у постійних війнах з усіма млинарями і мельниками. Умів чоловік ворогів нажити. Прибігає з двору дівка, каже: "Та то отой шахів-ський мельник, Михайло",— "Який Михайло? Чи не Пікалов?!" — "Еге ж, саме він!" — "А-а, це добренько. Ось і діждалися, прийшла крза до воза. Та він же мені тоді пошкодував зайву чвертку доставить! Скажи, дома нема. І сьогодні не буду, і завтра цілий день, аж по обіді загляну". Ось такий чоловік був. Не розрізняв, де діло моє-твоє, де громадське. Погризся ти з мельником Пікаловим Михайлом, то при чому ж тут та людська черга?! І скажи, що робити їм: чекати до завтрішньої обідньої пори чи зараз роз'-їжджатися?
Вийшла дівка, сказала, мовляв, так і так. "А ще що казав",— питаю, "За як-усь чвертку згадували..." Чвертка в стосунках між людьми ~ діло звичайне, як і півкварти, і кварта. Хто їх не ставить! Хто їх не п'є! Так ти ж людиною будь! І того разу було так. Розплатився я за роботу, вдвох випили. Другу на дорогу йому припас, Такий порядок у нього був. А тут покійний Іван Некрій у млин заглянув, поки я з ним се-те про діло, обертаюсь, аж Стратон Вакулович стоїть, не йде, жде чогось. "А що таке",— питаю і сам відчуваю, що не гаразд щось. "Авжеж, що жду,— відказує.— Ти, як Петро Іванович Коваленко, пан Добрянський, про якого доб-ряни говорять: "Казав пан, кожух дам, та слово його тепле".— "Стратоне Вакуловичу,— відповідаю,— чвертку ж я отутечки, перед вами поставив".— "Яку, коли,— каже.— Бачити не бачив, чути не чув". Тоді люди в чумарках ходили. І чумарка довга-довг£, і кишеня в ній теж без дна. Зиркнув я на праву його кишеню — порожня; на ліву — там схована, аж на саме дно опустив. "А он,— кажу,— в ліву кишеню сховали!" — "У ліву, в яку? Ти не бачив, не чув нічого. Замотати чвертку схотіз? І батько в тебе такий був, і ти такий". Слово по слову — і закрутилася веремія. Мені не так тієї чвертки жаль було, як гидка ота брехня була, ота жадоба. Трапилася мені під руку качалка, нею люди мішки натоптують, розмахнувсь і лусь по лівій кишені, просто в пляшку влучив. "А оце,— кажу,— що"?
Отакий це чоловщ був. І того разу в дев'яносто першому прикрутив він мене, що й дихнути нікуди. І чую, треба щось робити, бо нам двом стає тісно на світі жити. Сказала ото мені дівка відповідь Стратона Вакуловича, а я їй: "Стривай, не тікай. На, передай Стратону Вакуловичу оце ось і каяття моє, що більше так не буду". Простягаю через паркан пляшку горілки, це по-теперішньому літр. Бере вона горілку, біжить в кімнати. Аж незабаром і сам Стратон Вакулович виходить. "Отак би й давно. А то чорті-що вигадуєш. Галько, торбину їз струментом давай £к>Ди. На вечерю галушок упорай, прийду пізно!" І пішли. Нен&че підмінили людину. І тут я надумав своє діло. Звичайно, приходячи в млин, Стратон Вакуловкч всіх відсилав: "Ідіть, ідіть геть!" Не хотів мати свідків, не хотів секретів своєї роботи видавати. А я поклав собі — піддивитися. І в одні двері вийшов, а в другі, як кажуть, зайшов, сховався у мішках, почав стежити і все вистежив. І з'ясувалось, що сеКрет його і копійки не вартий. Згодом по тому роздобув я Собі такий оскард, як і в нього, і почав управлятися на старих каменях, почав руку набивати, до оскарця призвичаювалися. А як відчув, що рука вже знає своє діло, то перекопав стежку до Стратона Вакуловича і сам узявся насікати камінь. Ну, він, звичайно, свій розклад, коли кому пора насікати прийшла, веде. Прийшла моя пора, а в дзвінок нема колону! Не з'явився з проханням Пікалов! Не розуміє, що тіам у мене сталося, непокоїться, але сам заявитись до мене вважає справою нижчою за свою гідність. Та коли проминула друга пора, коли й третя настала, попрощався з своєю пихою. Дивлюся, аж чапає і не з прямої вулиці, а із завулка, з того боку, де стежка на Мартинівку веде. Зустрілися. Привітався я за порядком перший, бо молодший. Витирає лоба, відхукується, спліта версію, що оце, мовляв, у Мартинівці в Лукашенка був, а це, повертаючись, зазирнув і до мене водиці напитися. Як тут у мене? Веде ото цю мову, рівно, розсудливо, правдиво, тільки бачу, що очі у нього так і бігають, рак і бігають по каменю і біля каменя. Набрав я йому води, сказав: "Та у мене все, слава богу, благополучно, бачите^ вода в лоток біжить, колесо крутиться, з лоточка он біжить борошно". А воно й справді бігло споро, гарно, як буває з-під нового доброго каменя. Підійшов він, черпнув борошна в долоню, пересипає з однієї в другу. Довгенько обоє мовчали. Та що тут і говорити, коли все ясно. "То що, когось іншого знайшов? — сказав він нарешті хрипко і важко.— Притику вже набік, виходить?" І потемнів, аж затрясся. "Нікого я не знайшов,— відповідаю.— Притику Стратона Вакуловича шанував би, як рідного батька, коли б і він вважав мене за людину, а пригадайте, що ви тільки тут не витворяли?! Весь млин затруїли. Стало тісно тут нам вдвох, дихання не вистачав. Ну й попрощався з вами. А щодо каменя, сам насікати навчився і, як самі бачите, начебто виходить". Він як сидів, так і зостався сидіти, почорнів ще більше, страшніше, потім ротом зазіпав і в грудях неначе щось заклекотіло. Кинувся я до кухля, дав йому випити. Ковтнув раз чи два, піотім відсторонив мою руку, напрезелику силу підвівся і рушиз з млина. Ступав важко, ніг од землі не одірве. За порогом! обернувся, сказав: "Чуло моє серце, що біда буде. І біда прийшла. Ким учора був? Майстром над майстрами, сам, як орея, в небесах витав, а тепер..." — він махнув рукою і Дошкандибав додому. Жаль мені стало його, та жаль й на Цього. І було ц£ сорок п'ять років тому. Небагато, а змін скільки у світ прийшло...
1 Берестова — річка, що протікає на території Красноградського району Харківської області, притока Орелі. На обох берегах Берестової розташоване рідне село І. Сенченка Наталине (колишня Шахівка).
2 Безаківська економія — власність київського генерал-губернатора Безйк-Безака, іменем якого (Безаківська) була названа теперішня вулиця Комінтерну в Києві.
3 Кричевський Борис — власник двох парових млинів у Костянти-ноградському повіті (нині Красноградський район) до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
4 Я теж вісім років марширував із Шахівки в Червоноград, в свої училищ а...— Мається на увазі навчання І. Сенченка у Вищому початковому училищі в Костянтинограді (1912—1916) та в учительській семінарії (1916—1920).
5 Пилипівський піст — визначений християнською церквою період посту, який починається в день святого Пилипа 28 листопада за н. ст. (14 листопада за ст. ст.) і триває 6 тижнів — до 7 січня за н. ст. (25 грудня за ст. ст.), тобто до різдва.
6 Мартинівка — сусіднє із Шахівкою село.