Замість того, щоб мирно скубти траву, олені тулилися, неспокійно відбиваючись від якогось незримого ворога,— трясли головами, стріпували шкурою, гнівно й нетерпляче били об землю ногами.
Деякі, облишивши пашу, спускались до озер і так глибоко залазили у воду, що з неї виднілись тільки їх ніздрі та вуха.
Що ж сталося тут на рівнині? Ватажок вовчої зграї зупинився і прислухався. Увесь луг тонув у глухому дзижчанні, що стишувалось і ледь-ледь бриніло, коли вітер віяв у глиб лугу, і наростало, коли він повертав до озер. Вовк відразу зрозумів, у чім річ.
Треба було тільки глянути вгору: весь простір понад травою коливався від танцю незліченних роїв озерних комах. Тут були хмари мошок, комарів і особливих оленячих гедзів, їх самих вистачило б, щоб викликати переполох на Великому Лузі. Завдаючи нестерпних мук тваринам своїми укусами, вони водночас відкладали на їх шерсть яєчка. З яєчок згодом виходили черв’яки, що, просвердливши шкуру, залазили в тіло тварини, збільшуючи і без того люті її муки. Ось яка загроза нависла над спокійними просторами Великого Лугу.
Ватажок, глянувши вгору, поспішав сховати носа в траву. Досить було хвилину потримати нерухомо голову, щоб один із летючих роїв опустився йому на писок, заліз у рота, понабивався у вуха, обсів товстим шаром орбіти очей. Молоді вовки жалібно заскавучали: їхня тоненька шкура і гладенька шерсть були поганим захистом від отих кровопивць.
Тоді ватажок з усієї сили рвонувся вперед. Загойдалась трава, затанцювали верхні листочки й квіти, збурюючи комарині зграї і своїм шелестом та коливанням не даючи їм змоги доп’ястися до живої поживи. Вовки помчали слідом за ватажком.
Першим не витримав гурт оленів, що пасся біля довгого, вигнутого підковою лиману. Тепла стояча вода його, що не доходила й по коліна оленям, була зручним місцем для розплодження мошок і комарів, тому їх тут носилося більше, ніж деінде на Великому Лузі. Даремно олені відбивались від них, даремно шукали собі порятунку в воді. Нічого не допомагало. В’язи зводило від безперестанного відбивання, і все тіло горіло, немов у вогні.
Тоді гурт не витримав і кинувся на північ, туди, де за Великою Рікою розстилалась поросла густими кущами й перелісками суха, позбавлена боліт Оленяча Долина.
Почин цього гурту був сигналом для всього Великого Лугу. Гурти, гнані одним єдиним бажанням — швидше вирватись із цього жалкого пекла, повернули на північ. Гурт зливався з гуртом, а ці масиви теж з’єднувалися з іншими такими масивами, аж поки мало не весь Луг укрився однією суцільною срібно-брунатною масою, що затопляла весь обрій.
Луг застогнав, хитнувся від тих незліченних оленячих ніг. Хмари ґедзів і мошви збились високими стовпами, що не відставали, проте, ані на крок від утікачів, через велику тісноту ще беззахисніших, ніж там, біля озер, де їм була принаймні змога хоч обмахнутись головою.
Використовуючи цю нагоду, комахи все густіше й густіше осідали на цю рухому, таку грізну і водночас беззахисну масу, і швидко вся лава оленячих спин покрилась немов простирадлом, зітканим із легеньких комариних крилець.
Рятуючись від цього вогняного накриття, олені тікали дедалі швидше, аж поки втеча обернулась у панічний потік незудержного бігу.
Старий вовчий ватажок сильним подихом втяг у себе повітря. О, як воно тепло й привабливо запахтіло молоком самиць, ніжним м’ясом телят! Ого! Тут сьогодні буде поживи гострим вовчим зубам! Визначивши із сили запаху, що гурт уже недалеко, ватажок владно гарикнув, і зграя відразу розділилась надвоє.
Одна частина на чолі з ватажком засіла на місці, друга, керована старим досвідченим вовком, помчала в обхід.
Ватажок, лишивши свій загін у закритті, обережно поповз уперед на пагорок оглянути місцевість. Незважаючи вже на мошву, він підвів голову, як міг високо, і глянув на рівнину. І як тільки глянув, враз зібгавсь і завмер.
Вся рівнина від краю до краю жила й рухалась, суцільною лавою насуваючись на місце, де ховались вовки. Тоді ватажок скільки сили метнувся назад, і за ним, не розбираючи дороги, побігла і вся зграя. Всім було ясно, що справа тут іде не про щасливе полювання, а про врятування власного життя. Завдання тепер полягало в тому, щоб раніше, ніж їх наздоженуть передові лави оленів, вискочити з лінії їх шляху вбік, бо інакше вдруге їм уже полювати не доведеться.
Вовки напружували всі сили, але це не поліпшувало їх становища. Занадто близько були вони від оленів і занадто широкий був фронт цієї летючої срібно-брунатної хвилі. До того ж вона щораз більше наростала, бо прилучалися ті олені, що паслись попереду і з боків. Через це лінія фронту мінялась щохвилини; передові загони лишилися позаду, і фланги то відставали, то виривались далеко вперед, мов вогняні язики під час пожежі в степу.
Вовки заметушилися. Сподіваючись вирватись у фланг, вони з усього розгону напоролись на бічний загін. Шлях на волю був перетятий. Лишився один вихід — бігти скільки сили вперед.
Але не самих вовків спіткала ця доля. Ось праворуч майнув велетенський хребет владаря полів і лісів — Великого Кота — махайродуса.
Це була самиця, мати двох гарненьких волохатих кошенят. Учепившись зверху в хребет матері, вони зляканими і водночас цікавими очима дивляться навколо. їм зручно й цілком безпечно на цій могутній спині, і вони ніяк не второпають, чого це їхня мама так шалено тікає. Однак звір розумів, що ні його сила, ні ікла тепер уже ні до чого, і він тікає, покриваючи за один стрибок три лев’ячі скоки.
Поруч нього, не розбираючи шляху, трюхикали гієни, мчали вовки, лиси, пантери і безліч всякого іншого хижого звіра.
Не рухався з місця лише носоріг. Метушня, що струснула рівнину, здалася йому якимсь поганим жартом, що мав на меті тільки одно: завдати йому прикрості. Зачувши важкий тупіт оленячих ніг, травоїд обернувся в той бік.
Маленькі очі його заблищали зловісними вогниками. Однак ніхто аніскілечки не зважав на цю грізну пересторогу. Тоді, виставивши вперед свій страшний ріг, велетень кинувся на винуватця,— на того оленя, що перший потрапив йому на очі. Пронизаний до середини, олень високо підлетів угору, але на його місце набігло ще п’ять, десять, сто інших оленів. Все змішалося в одну купу живих тіл. Купа ширилась, виростала вгору. Задні лави, які не мали змоги бачити, що робиться тут, натискали на передніх, а ці, затиснуті поміж ними й носорогом, з усіх сил старались вирватися з пастки. Вони скакали, падали, підводились і знову скакали через спини своїх товаришів, через хребет носорога, що могутніми ударами намагався пробити собі дорогу. Проте ці жахливі удари дедалі слабшали; затиснутий з усіх боків, придавлений згори, велетень нарешті мусив зупинитися. Згодом самі собою підігнулися в нього коліна, і могутній звір потонув під горою оленячих тіл.
Вовки утікали. За годину вони нагнали ведмедя. Він уже геть вибився з сили. Він сопів, аж харчав, на язиці в нього не лишилось ні краплиночки вогкості. Одчайдушність становища надавала ведмедеві грізної, але безнадійної рішучості. Звівшись на задні лапи, він вишкірив зуби і став чекати на ворога. Проте він краще розумів становище, ніж товстошкірий, але не досить розумний носоріг. Що значила ця ведмежа сила й відвага супроти сліпої стихії, в яку обернулись лагідні травоїди?
Тим-то майже в останню мить ведмідь облишив свій безглуздий намір і кинувся далі навтіки. Тільки тепер він угледів високу дебелу вербу, що самотньо зеленіла над маленьким озерцем. Тут він знайшов уже трьох диких котів, дві пантери і ведмедицю з ведмедятами. Для всіх знайшлося по гілці.
Три довгі години вовки мчали слідом за Великим Котом з кошенятами на спині, поруч із левом, випереджаючи гієн, перескакуючи через всяку дрібну звіроту, держачи свій шлях неухильно на північ, де протікала Велика Ріка. Місцевість зарясніла кущами, показалися групи кучерявих дерев. Велика Ріка! Велика Ріка! Ще трішечки, і там, на березі, можна сховатись у непролазно густих чагарях. Але ці надії були марні. Першими до річки прибігли не вовки, а якийсь боковий оленячий загін. Вибігши до берега, олені на мить зупинились. Ріка, що в цьому місці робила крутий заворот, підмила берег, і він спускався прямовисною стіною. Стрибати з такої висоти було небезпечно, і загін, шукаючи кращої переправи, кинувся вздовж берега.
Тепер вовки, а разом з ними і всі інші хижаки, опинились у пастці. Скрізь: спереду, збоку і ззаду пливло море оленячих голів. Відстань між ними і захопленими в пастку звірами щохвилини зменшувалась. Нарешті вже зовсім близько почулось важке дихання травоїдів. Заскавуліло якесь чавлене ратицями звірятко.
Великий Кіт перший знайшов вихід із цього становища. Не думаючи про наслідки, він туго присів і, метнувши своє тіло на п’ять метрів угору, упав на тісно збиті спини оленів і вже по них, як по живому мосту, помчав шукати порятунку.
Кошенята поприлипали до спини матері; тепер вони зрозуміли грізну небезпеку і напружили всі сили, щоб удержатись і не попадати під ноги оленям.
Вовчий ватажок заскавулів і, наслідуючи Великого Кота, так само стрибнув. У цьому був його порятунок. Великий олень з усього розгону стусонув вовка під ребра, і він, перекрутившись у повітрі і разом з тим перелетівши простір до берега, шубовснув у воду.
Тим часом, поки хижаки шукали порятунку, а олені броду, в хвості втікачів відбувалося щось інше. Панічна втеча солодком’ясих травоїдів з Великого Лугу переполохала все хиже царство.
Перші слідом за втікачами пішли вовчі зграї й гієни. Спокійніше тримали себе леви і Великі Коти. Всі вони мали сильні м’язи і страшні пазури та пащеки. Одним ударом лапи лев ламав хребет оленя-самця.
Великий же Кіт у безумній і лютій відвазі кидається навіть на носорога й мамута. Розриваючи панцири скостенілої шкури, він доривається до потужних шийних хребців, і вони тріщать під зубами, як тріщить оленяча кістка в пащі гієни.
Тепер усі ці хижаки, не поспішаючи, але й не затримуючись, посунули слідом за травоїдами в Оленячу Долину — володіння людей із роду Рудих Вовків.
Оленячий Ріг змагається з Кендюхом. Руді вовки полюють. Небезпека звисає над табором
Оленячий Ріг був сам не свій від задоволення й щастя. Та вони вже пливуть! І яка ж їх сила! Увесь обрій, увесь берег, уся вода — самі тільки олені.