А такий чоловік...
Послухавши, як на однім із ваговозів вітер лопотить обірваним брезентом, таксист знов зайшов до чайної, сів до свого недопитого лимонаду. На запитливий погляд буфетниці тільки головою крутнув: нема. Невідомо, як тепер і буде.
Артист, одначе, невдовзі з'явився. На ґанок зійшов у супроводі двох земляків, з парасолькою, якою, видно, спорядило його рідне село. Земляки на ґанку з ним і розпрощались, певно, кудись поспішали, а Іван Кононо-вич після цього в тамбурку, нахилившись, довго чистив віником взуття, зішкрябував налиплу грязюку і лише після цього зайшов до зали, випростаний, ставний, як на свої літа, і якийсь аж відмолоділий. Вклонився, наче зі сцени, до людей — в один куток і в другий, потім наблизився до шинквасу.
— А корчмарочка наша все цвіте,— привітно сказав до Ганнусі, і вона, зашарівшись, справді розквітла на очах.
— Налякали ж ви нас, Іване Кононовичу,— мовила вона нависпів,— у таку негоду податись, по такім бездоріжжі...
— Із земляками не пропадеш,— похвалився Іван Кононович.— Вони мене, уявляєте, трактором підвезли до самої траси.
— Молодці земляки,— відзначила Ганнуся.
— Чесно кажучи, мені аж ніяково було, що трактор посилають ради такої, як я, многогрішної особи.
— Молодці, молодці, що й казати,— підтвердила своє Ганнуся.— То чим же вас зігріти, Іване Кононовичу?
— Морозиво є? — пожартував він.— Уявіть собі, люблю морозиво. Хоч майже ніколи не можу дозволити собі цих ласощів, ангіни боюся...
— Я знаю, ви чай міцний любите... Чи, може, чогось гарячішого? — лукаво повела бровою буфетниця.— То як?
— Е, корчмарочко, не спокушай! Нам ось із ним,— Іван Кононович кивнув на водія, що стояв поруч — в дорозі личить воздержаніє... Отже, чаю, Ганнусю.. Ви не заперечуєте? — звернувся він до таксиста, і обидва вони зайняли місця біля того самого столика, де до цього таксист нудився перед своїм лимонадом.
— Натура ж у вас... Добре те, що добре кінчається,— заспокоєний поверненням пасажира, мовив таксист і якось аж спогорда окинув поглядом присутніх: бачите, мовляв, з ким я діло маю, хто в мене пасажиром...
Ганнуся принесла їм чаю такого гарячого, що не вхопиш, та ще з кружальцями лимона,— де вона його тут і добула?
— Пийте на здоров'ячко, Іване Кононовичу, бо ж промерзли, мабуть?
— О, мені навіть жарко,— по-молодецьки розстебнув артист своє пальтечко, розкутав шарф, аж стало видно на шиї галстук-метелик; той метелик Ганнусі чомусь завжди подобавсь.
Чаювання тривало спокійне, розважне, таксист нікуди, здається, тепер не квапився, ладен був скільки завгодно сидіти в цій корчмі, на виду у людей, в товаристві свого рідкісного пасажира.
Хлопці з цукроварні, доки Іван Кононович зігрівався чаєм, поглядали на нього з виразом явної симпатії, з почуттям шани до свого славетного земляка. А коли артист скінчив своє чаювання, збираючись вставати, хлопці миттю опинились біля буфету, і один із них, рославий чубань, смаглолиций, підморгнув до Ганнусі по-змов-ницьки: ану-бо який сюрприз ти там приберегла...
Пошарудівши за портьєрою, буфетниця ввімкнула програвач, і на всю залу полилось...
Сміються, плачуть солов'ї І б'ють тенями в груди... Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде!
Голос високий, піднебесний, і війнуло від нього на всіх весною, розкішшю зоряних вечорів, і погляди присутніх разом звернулись на співака, на свого народного артиста. А він, уже налаштувавшись іти, зупинився біля порога, стояв, схиливши голову в задумі, і з виразом журливим слухав себе того, далекого, того, що звідти, з молодості.
В гурті хлопців-цукроварів зненацька стрельнуло шампанське, і той самий смаглявий чубань з веселими очима, виступивши вперед, простягнув артистові келех, наповнений, пінявий:
— Не погордуйте, Іване Кононовичу, не відмовтесь, будь ласка...
Артист уважно, вникливим поглядом окинувши товариство, поволі взяв^келех, мовив стиха до всіх: "Будьмо!" — і пригубив келех. Зробив вітальний знак рукою, знов — як зі сцени — вклонився в один бік залу і в другий, посміхнувся Ганнусі: "Спасибі, корчмарко, за все",— і вийшов услід за таксистом надвір.
Біля ґанку, перш ніж сісти в машину, він ще пристояв хвильку, затулившись шарфом і дослухаючись до виспіву вітру у верховітті нічних дерев.
Коли були вже на трасі, таксист подав йому якусь лахманину, сказавши з відчутною ніяковістю:
— Плед у мене ось, візьміть, ноги закутайте...
— О, це до речі,— відповів артист, і після цього вони, заглиблені кожен у своє, якийсь час їхали мовчки.
— Скажіть,— згодом озвався таксист,— а ви могли б отут виконати що-небудь? Хоч трішечки, хоч потихеньку?
Артист відповів не одразу. Якийсь час думав, ніби вирішував щось серйозне.
— А чого ж,— мовив нарешті.— Доля артиста — усім співати...— І поправив себе: — Всім, хто не глухий...
І заспівав стиха, хоча голос його був повен чуття і адресований був мовби комусь далекому:
Цілуй, цілуй, цілуй її. Знов молодість не буде...
У світлі фар мжичка пролітала, здається, навіть зі снігом.
1984