Знаючи, куди ми зібрались, він привітно й заохотливо кидає звідти до нас:
— Корида — о! C'est très bien. Корида! Люкс!
І, схопивши з конторки звичайну канцелярську лінійку, з виглядом погрозливим, з якимось незрозумілим нам вигуком кидається з підстрибом уперед, робить випад лінійкою в куток, що має означати випад матадора проти розлюченого бика.
У вестибюлі затишно й прохолодно, а там надворі пашіє спека. Аж не віриться: невже і в таку нестерпну жароту люд збереться на бій биків?
Вільно розсівшись у фотелях, переглядаєм журнали з тендітними, довгоногими, схожими на нашу перекладачку красунями, законодавками мод наступного сезону.
— Нам це, власне, ні до чого,— зауважує Михайло Михайлович і, відсунувши від себе переглянуті журнали, позирає вгору: чи не спускається звідти Ганна Адамівна? (Вона любить сходами, без ліфта).
Якщо висловитись метафорично, то, звісно ж, Ганна Адамівна,— добрий дух нашої делегації. Для нас вона порадниця в речах практичних, а коли виникає потреба під час застілля чимось істотним перед тутешнім людом похвалитись, то Михайло Михайлович, як керівник,має змогу виставити її за живий взірець: не з себе, не з мене почне він промову, а щораз неодмінно на переднім плані в нього буде Ганна Адамівна; її він відрекомендовує першою, людину з цеху, просту рядову робітницю, чия доля сама про себе говорить... З багатодітної сім'ї вдови-солдатки, з поліської болотяної гущини дівчам колись прийшла до столиці республіки на відбудовні роботи, і якщо, панове, котрі-небудь ваші, може, й французькі кореспонденти, що клацали тоді апаратами серед київських заводських руїн, були достатньо уважні, то навряд чи могли пропустити їхні об'єктиви постать чорнявої дівчини, що, у ватянці й кирзових чоботях, з важким сталевим ломом у руках, лагодила разом із заводським жіноцтвом таку потрібну для життя заводську вузькоколійку... Така була! Чорноробкою починала, а нині — майстриня, будь ласка, за своїми виробничими показниками вона десь уже в майбутній п'ятирічці живе!..
Густо, до сизості червоніє Ганна Адамівна, коли Михайло Михайлович щедро отак почне уславляти її перед людьми тутешніми, червоніє бідолашна, аж до столу схилившись своєю темною короною кіс, одначе й заперечувати не стане, бо які ж заперечення, коли все то чистісінька правда.
Після трудних перших літ поступово життя вирівнялось, тепер усе місто знає її, знатну ткалю-майстри-ню, шана звідусіль їде. Неприємно тільки, коли в кабінетах питають:
— Так і живеш удовицею?
— Так і живу.
Бо з тим, кого кохала, кого віддано й палко любила, недовгим було спільне подружнє життя. Молодий електрик із сусідньої ТЕЦ, славний та веселий Івась, був він тяжко понівечений ще з фронту, часто нездужав, знемагав від незаживлених ран, хоча всі знають, як дбайливо молода дружина його лікувала: по всьому Поліссю вишукувала йому різне травозілля, та втримати в нім життя не змогла,— піщов під зозулине кування, залишив свою Ганнусеньку з двома у колисці.
— Ще молода,— казали,— ще іншого знайдеш...
— А іншого й не шукала,— призналась вона якось нам.— Бо знала, що другого Івася не буде, такий зустрічається раз на віку... Спасибі, що хоч діти попідростали, уже тепер поміч матері є...
Всі журнали переглянуто, а Ганни Адамівни нема, нас навіть нетерплячка бере: скільки можна міняти те вбрання? Щоправда, вибирати їй є з чого, одежі натузувала у валізи, мов у кругосвітню подорож, напхала і костюмів, і хусток японських та індійських, і взуття на низькому каблуці й на високому, тобто на різні випадки життя, на негоду й погоду, на дощ і на сонячну днину. І все це разом із сувенірами, з пакунками косів-ської кераміки та петриківськими шкатулками дивним чином таки вмістилось у її двох напхом напханих валізах, які тягати до кінця поїздки маємо честь ми з Михайлом Михайловичем, бо так велить рицарський обов'язок. Недарма ж і вшановано нас тут рицарським Хрестом Лангедока!
Хоча, признатись, багаж Ганни Адамівни для нас ніби й неважкий,оскільки вона з свого боку вміє виявити нам свої щоразу доречні послуги — тому щось підгладить власною дорожньою праскою, іншому допоможе свіжу пляму вивести на костюмі, одне слово, якби вона оце була з нами, у Михайла Михайловича на жилеті не бовтався б, звисаючи з черевця на одній нитці, отой блискучий ґудзик. Будь тут Ганна Адамівна, вона, з місця не сходячи, привела б нашого керівника делегації до пристойного вигляду,— завше маючи голку при собі, вона миттю йому пришила б того нещасного гудзя, що він його навряд чи й до кориди на ниточці донесе.
— З цими жінками зв'яжись,— стиха ремствує Михайло Михайлович.— Ну що там можна стільки робити? Хоча, правду кажучи, нам з вами, я вважаю, неабияк пофортунило... Що я маю на увазі? А те, що дали нам у супутниці особу без претензій, просту, товариську, а могло ж бути інакше... Могли підкинути нам таку цяцю, вередуху канцелярську та ще й з мужем впливовим десь там,— Михайло Михайлович, веселіючи, киває угору, на плафон.— Тоді, мабуть, не з валізами мали б справу, а довелось би сундуки тягати, куті залізом та міддю... Одначе, видно, ляснула наша корида!.. Триматиме нас тут Ганна Адамівна, доки бики усіх там їхніх фертиків із шпагами переколошматять...
— Ви ніби й справді болільник?
— А то ж як... Дісталося тих корид ще в нашій Обу-хівці... Ні, це я вам мушу розповісти,— звеселившись, Михайло Михайлович зручніше всідається в кріслі.— Уявіть, що був цей солідний ректор колись просто Мишком-хлопчаком, бігав по фермі старшим куди пошлють, найчастіше крутився біля доярок, мух відганяв під час доїння... А то якось усміхнулась мені кар'єра.
"Віднині, каже наш кульгавий бригадир, довіряю тобі, Михайле, сурйозне діло: пастимеш Султана на капустищі... Бугай наш поплохішав останнім часом, культурним став, одначе ти все ж не забувай: звір перед тобою... Звір, хоча й з кільцем у носі..." Красень-симентал світло-полової масті, гігант ростом із мамонта — такий-то був наш Султан... Німців до себе не підпускав, так вони під час втечі зі злості стріляли по ньому з пістолетів, мстились, що не захотів із їхньою бандою відступати на Захід. Стояв у загорожі, коли рани йому загоювались, і нас, хлопчаків, вільно до себе підпускав, давав себе розчісувати та між вухами чухати, йому це дуже подобалось,— від задоволення він аж очі заплющував... Так-от, через того Султана довелось тоді мені побувати в ролі матадора...
— О, то ви таки з досвідом!..
— Був наш Султан здоровенний, а мені, малому, він взагалі здавався більшим за слона, більшим за доісторичного мамонта... Однак страху я перед ним не почував, пасу спокійно, слухається мій мамонт мене, в контакті живем. Та якось у балці, де городина ще не вся була зібрана, Султан забрів у шкоду й давай гризти цілу головату капустину... Я до нього та, мов дресирувальник, батіжком по вухах: стьоб! стьоб! Бугай підвів голову, мовби не впізнаючи в мені свого повелителя, а коли я ще раз цвьохнув, гігант мій кинув свою капустину, засопів і посунув на мене... О, то, я вам скажу, була корида!
Сцена уявляється нам комічною, ми розвеселились, навіть портьє глянув здивовано у наш бік: що це нас так насмішило?
— Кидав мене Султан по капустищу, як футбольний м'яч,— розповідає далі Михайло Михайлович.— Одне було моє щастя, що в Султана роги назад. Не знаю чому, але роги в нього виросли якось кумедно, мовби й не по-скотячому — не вперед, а назад. І в тому виявився мій порятунок! Якби роги йому виросли під іншим кутом, Султан мене з перших ударів розтерзав би, а так лише лобом по капустищу котить і котить...
— Треба було за кільце хапати,— нагадую,— в нього ж кільце в носі...
— Добре вам тут давати поради. Та я до того кільця й доторкнутись боявся... Наче якби доторкнувся, воно б мене струмом убило... Не відпуска Султан свого матадора. Придавить до землі, потримає і котить поволеньки далі,— не знаю, ким я йому здавався, може, жабеням болотним, адже була на мені якраз курточка жаб'ячого кольору, що її сестра мені тієї осені пошила з німецької маскувальної парусини...
— А хіба таки не можна було влучити хвильку та вихопитись з-під нього?
— Пробував. Але тільки стану підводитись, він знову хмарою наді мною: лежи... І гукнути нема кого. Один я на тім капустищі, зібгавсь, мов мишеня зіщулився, а наді мною видима смерть моя, цей мамонт запінений в образі Султана. І дедалі більше, бачу, розлючується. "Султанчику, Султанчику, не сердься,— аж заскімлити мені хочеться.— Це ж я, Мишко! Ти ж мене впізнавав, ще вчора давав чухати себе, а зараз..." Досі лишається для мене загадкою: чому він таки не розчавив мене, не розтерзав, хоч сто раз міг би? Притисне лобом до землі в рівчаку між капустою і сопе наді мною, ніби роздумуючи, що ж це за істота під ним і яку над нею кару вчинити. Перебував я тоді в буквальному розумінні між життям і смертю... Сопе наді мною Султан, піну пускає, ніби трохи" попустить, та тільки спробую мерщій відповзти навкарачки — е: ні, ні, голубчику, стій, і я знову під ним. Ніяк не може горда тварина забути мені тієї образи, що я їй завдав, стьобнувши по вухах батіжком. Помічаю, що котить мене Султан якраз у напрямі до копанки — бетонним кільцем сіріє та копанка-ко-лодязь унизу, серед капустища. Ось там, думаю, буде тобі край: котити далі стане нікуди, придавить тебе звірюка лобом до бетону, і... хтось інший був би тепер керівником вашої делегації...
— Ну, а як же все-таки з ним порозумілись?
— Навряд чи й повірите. Перебуваючи на межі буття й небуття,— вів далі Михайло Михайлович,— коли лоб Султанів на мить застиг на моєму лівому передпліччі, я, ніби осяяний думкою, праву руку з-під себе враз випростав і... злегка-злегенька торкнув, почухав Султана під волом! І що ви гадаєте? Тварина ніби задумалась, чекаючи, що ж далі буде, а я, осмілівши, вже обома руками став ніжити, пестити страшну свою смерть... Чешу, виніжую і белькочу, аж плачучи: "Султанчику, Султанчику, це ж я!.." І вірите, нічому не піддатна ця сила, ця страшна жива гора сліпої люті, ніби втямивши дитяче благання, нарешті, зжалилась над малою своєю жертвою... Упізнав мене Султан! По знайомих раніше доторках-пестощах упізнав! Чешучи обома руками йому під волом, я обережно підводжуся, стаю на ноги і все ще не вірю, що наді мною змилосердились, що життя мені подаровано...