Знову посунув полем трактор, знову помчала межівником — тільки вже назад — блискуча машина, зі свистом розтинаючи повітря, полохаючи степових жайворонків.
— То це ти навмисне завіз мене в чужу область? — заговорив через деякий час Іван Петрович до шофера.— Щоб оконфузити?
— О, тепер ще я буду й винен...
— А хто ж, по-твоєму, винен?
— Та хто ж... сом.
— Сом? Який сом?
— Той, що з нього юшку сьогодні варили...
І хоч говорив шофер ніби серйозно, проте почувалося, що і в нього повні груди сміху, як у тих, що сміялись отам на все поле.
— Ось вернемось, я вам покажу сома... Я вам дам юшки.
— Я ж вас питав — куди,— не здавався шофер,— а ви все жени та жени, куди очі стоять — там розберемось. От і гнав. .
У машині запанувала гнітюча тиша. Не чути було дихання Жухарєва, наче вмер десь у темноті позаду. Іван Петрович, посопуючи, уп'явся поглядом у вітрозахисне скло, за яким гинула, розбиваючись на льоту, степова комашня.
Зблискувало, погуркувало все ближче. Спалахи розливались по. хмарах, як голуба вода. Повітря пахло передгрозово.
1954