Рання! Довелося замкнути гостинну хату і покласти ключ за зелену віконницю, як було навчено його напередодні.
І ось тепер їде собі, чукикається з головою на тачанці. Незручно було так виїжджати, не сказавши навіть слова на розвітання: справді, ніби тікає.
— Іване Федоровичу,— звернувся до голови,— чи не можна б заскочити на хвилину до Меланії?.. Туди, де вона працює.
— Що значить не можна? — відгукнувся голова.— Все можна! Правда, круг накинемо, ну та це не великий мінус... Газуй, Мишко, через другу бригаду,— наказав він кучерові.
— Це що у вас за культура? — запитав скульптор, вказуючи на зелену кущувату плантацію.
— Арахіс.
— Уперше чую.
— Земляні горіхи... Оті, що ви їх знаєте під іменем смажених фісташок... Ростуть вони, звісно, не смажені,— навіщось додав голова.
Вузька дорога потяглася вгору між глинистими крутосхилами, вкритими чагарником. Попереду, десь зовсім близько, впоперек шляху синіло небо, позаду в просторих низинах вільно розкинулись левади, луги-оболоиі тонули в прозорості, спокійно сяяла річка, в вподовж неї табунилось білими хатками село. Он і хата Меланії з крилатими віконницями... Задивилася на південь, скоса поблискує шибками, наче відвертаючись від зальотного гостя...
Дорога нокрутішала, коні, напружуючись, захропіли, і всім довелося встати. Крокуючи узбіччям дороги, скульптор раз у раз підбирав на схилах глину, розминав її в пальцях.
— Багаті глини,— бубонів він до голови.— Богів би з них ліпити.
— Отож-бо, а ви переночували, та й гайда. Я, відверто кажучи, планував використати ваше перебування... Думав, для нашого клубу ви що-небудь отаке, знаєте... Якого-небудь шедевра... Глин у нас — непочатий край!
Виплуганились на гору, в поле, і скульптор раптом зупинився.
— Стривайте! — застиг він на-місці.— Що то? Йому перехопило дух. Те, що він побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягає зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця... Здавалось, вони й самі випромінювали світло своїми жовтогарячими коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалось, несло в собі золотисті відтінки.
Кучер зупинив коней і байдуже став закурювати, а голова рушив із скульптором до соняшників. Гарячий цвіт дихнув на них густими медовими пахощами.
— Оце Мелащині,— задоволено пояснював голова.— Он і табличка виставлена, читайте... А далі, то вже пішли інших...
Скульптор зачаровано дивився в далечінь, запруджену до самого крайнеба ясночолим сонячним братством.
— Ні, це щось неземне,— тихо вигукнув він.— Аж не віритвся, що все оце яскраве, викінчене, божественне виросло з простої сірої маси, з пилюки, з грунту!..
— Не само виросло,— пожартував голова.— Посадили, викохали, то й виросло... Живі люди плюс агротехніка та плюс, звичайно, природа. Онде вони, ті, що виліпили!
Із глибини золотих плантацій білою чаєчкою виринула чиясь косинка... За нею з'явилась друга, третя.
— Виліпили, кажете?
— Авжеж... Майстри! У всякому ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення.
Дівчата рухалися міжряддями, повільно наближаючись до шляху. Там, де вони проходили, з соняшниками творилось щось дивовижне. Втрачаючи свій царський дрімотний спокій, вони зненацька оживали, золоте тарілля, здавалось, само розігнавшись, летіло стрімголов назустріч одне одному, і, з'єднавшись на мить у поцілунку, знову розліталось врізнобіч, і вже знову вільно сміялось, пустотливо погойдуючись, сяючи розімлілим золотом до сонця.
— Що вони роблять? — обернувся до голови здивований скульптор.
— О! Ви не знаєте? Штучне запилення... Щоб не ждати, як то кажуть, милості від природи!..
У передній із дівчат скульптор впізнав Меланію. Так ось яка вона, справжня! Щось майже величне було зараз в її поставі, в погляді, в рухах. Не йшла, а ніби напливала із золотого духмяного моря, гордо випроставшись, легко й ритмічно подзвонюючи у свої золоті литаври. Захоплена роботою, вона, видно, зовсім не помічала скульптора, їй було не до нього, в неї була своя творчість. Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, стало мовби тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, у ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялась і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!
Скульптор відчув раптом, як наяву молодіє, як уміння й обдарованість знову повертаються до нього. Запам'ятати, вхопити, виліпити! Отут, зараз, в цю мить!
— Здрастуйте, дівчата! — гукнув, зводячись навшпиньки, голова.— Бджоли на вас скаржаться: перехоплюєте їхню роботу...
В'ється над дівчатами соняшниковий пилок, осідає на косинки, на руки, на лиця... Осідає Меланії на бровах, на віях...
Мовчки дивиться Меланія на скульптора, ніби пригадуючи, хто він і для чого, навіщо він тут, цей незнайомець, Розпалена, в самозабутності натхнення, вона вся ще мовби живе в іншій сфері, де почуває себе владаркою, де можна триматися вільно й природно. Вже як не бувало тієї скованості, вимушеності, незграбності, яка так дратувала скульптора напередодні.
— Меланіє,— знічено звертається він до неї,— я хотів вам сказати... Я, можливо, тільки тепер...
І схвильовано вмовкає.
Дівчина з гідністю чекає, що буде далі. Очі її променяться, запашні соняшники ласкаво кладуть їй свої голови на плечі, на груди....
— Мелашко,— поспішив на виручку голова.— Наш шановний гість уже їде... Так вони хотіли востаннє з тобою....
— Нічого я не хотів,— з несподіваною різкістю перебив його скульптор.— І нікуди я не поїду. Я залишаюсь тут: відкрию свою майстерню на оцих плантаціях, під оцим небом!
Меланія переглянулась з подругами і стримано посміхнулась:
— Вам — видніше.
Зайняла собі нове міжряддя, і за хвилину її повні засмаглі руки вже знову пірнули в соняшники, ритмічно торкаючись їхніх дисків з дівочою ніжністю, з справді природною пластикою.
Подруги Меланії теж стали по місцях, і шорстка гаряча гущавінь зашелестіла, веселі соняшники дружно зацілувались,— дівчата рушили в протилежний кінець плантацій.
— Скиньте мою валізу,— сказав скульптор, не обертаючись до тачанки.— І можете собі їхати.
Стояв, весь під владою свого відкриття. Зникло усе стороннє. Бачив лише море соняшників, білу косинку та артистичні вигини чудових рук, що, раз у раз здіймаючись, плавно й натхненно подзвонювали у свої золоті литаври.
1950