Ось завтра поїде, нічого не зробивши, зазнавши ще однієї творчої поразки... Скільки тих поразок лише за післявоєнні роки! Там формалізм, там патріархальність, там ще якась трясця... "Може, зір притупився, може, я вже чогось недобачаю? — думав скульптор, давлячись Мелащиним білим пахучим хлібом.— Генерали мені вдавалися. Чому ж не вдається проста людина праці? їхав сюди, сподіваючись глибше збагнути її, пройнятись її високим благородним пафосом. А чим це все кінчається? Ганьбою! Розчарувався і втік!" Що після цього скаже про нього голова колгоспу, що подумає про людей його фаху — служителів муз оця недалека, наївна, але добра й хороша Меланія? Раніше скульптор якось мало зважав на таких, як вони, а зараз це вже його непокоїло, їхня думка була для нього зовсім не байдужою. "А може, інший зумів би виліпити
Меланію? — раптом майнуло жорстоке припущення, і скульптор став перебирати в пам'яті своїх колег, молодших обдарованих майстрів.— Може, вони краще бачать, може, я просто видихався або в чомусь помиляюсь і не можу осягнути, відкрити її? О, це було б жахливо!"
Ланкова тим часом переодяглася десь у другій кімнаті й стояла тепер на порозі боса, підтягнута, привабна в своєму робочому вбранні.
— Мені вже треба йти... У мене — соняшники. А ви тут відпочивайте. Ото вам ліжко, ото простирадла. Все чисте, не сумнівайтесь.
— Дякую.
, Меланія вийшла, і в хаті одразу посутеніло: знадвору вона тихо прихилила віконницю. Дбала за те, щоб не жарко було шановному гостеві!
До вечора скульптор встиг і відпочити, і накидати кілька ескізів з хлопчаків, яких він бачив біля контори, і походити з головою артілі по господарству. Вони побували на фермах, у кузні, на електростанції. Чутка, про скульптора встигла облетіти село, і скрізь, де він з'являвся, його зустрічали привітно й люб'язно. На фермі щебетливі доярки влаштували йому справжній допит, жваво цікавлячись, кого він уже виліпив на своєму віку, та чи добре у нього виходить, та в якій позі він зобразить Меланію Чобітько.
— Виліпіть нашу Мілю такою, щоб усі на неї задивлялись,— вимагали колгоспниці.— Вона того достойна!
Коли зайшов у кузню, ковалі перестали гриміти своїми молотками і, закуривши, з готовністю відповідали на його запитання. Гостеві цікаво знати, хто це в нас так кохається на квітах?
— Та це ж наші дівчата... Скрізь понасівали: біля контори, біля клубу і навіть попід кузнею. Почалося з того, що Мелашка...
Ах, знову Мелашка! Куди не поткнеться, всюди натрапляє на її сліди.
— Чи така вже вона у вас моторна?
— Е! Видно, мало ви її знаєте... Невсипуща, віддана, золота людина.
— Схід сонця завжди в полі зустрічає.
— Ви вже її, товаришу скульптор, не зобидьте... Дайте волю своєму хистові.
Дайте волю своєму хистові!.. Скульптора і зворушувала, і пригнічувала оця шаноблива увага, яку виявляли колгоспники до нього та до його мистецтва. Йому здавалось, що він не заслужив такої пошани і такого довір'я. Совість його була неспокійна, він почував себе людиною, яка мимоволі привласнює те, що їй не належить.
Дедалі скульптор все більше переконувався в тому, що мусить негайно виїхати звідси. Нема чого сидіти на шиї в оцих чесних роботящих людей, приховувати від них своє творче безсилля, зловживати їхньою гостинністю. Вони з тобою панькаються, вони від тебе чогось ждуть, а ти... Чим ти їх порадуєш? їдь собі геть, це для тебе найкращий вихід!.. Тебе непокоїть, як вони потім витлумачать твій вчинок? Про це вже зараз можна догадатись: не Меланія, а ти будеш винен у всьому!.. Вона для них — "золота людина" незалежно від того, виліпиш ти її чи ні!..
— Оце наша електростанція,— пояснював Іван Федорович, виходячи на греблю, в кінці якої червоніла міцна цегляна будівля.— Хіба ж не красуня?
— Красуня,— згодився скульптор і, зупинившись, задивився вниз на шалений водопад, на вируюче сяйво свіжо-білого шумовиння.— Давно збудували?
— Пустили позаторік, а будівництво розпочали ще в сорок четвертому. Вся оця гребля, можна сказати, насипана жіночими руками. Чудове у нас жіноцтво, коли подумаєш... Якби мені та ваш талант, я всіх би наших колгоспниць виліпив як героїнь сучасної епохи!
— Спробуйте,— всміхнувся скульптор,— і ви переконаєтесь, що це не так просто.
— Я й не кажу, що просто... Але ж заслуговують, слово честі! Гляньте хоча б в екскурс минулого: ми ще десь на фронтах б'ємося, на тих Одерах та Балатонах, а вони тут, як гвардійки: і комбайна полем від стіжка до стіжка самотужки тягають, і отакенну греблю вигачують до нашого приходу. Думаєте, підняти без техніки сотні кубометрів грунту — це було просто? Між іншим, Мелашка тут також відзначилась, з тачки не випрягалася...
Слухаючи голову колгоспу, скульптор уявляв собі Меланію в різних обставинах, але ніщо вже, здається, не могло похитнути його першого враження. І в полі з комбайном, і на важких земляних роботах під час будівництва колгоспної електростанції — всюди Меланія залишалася однаковою, тією некрасивою, скованою, незграбною, яку він зустрів сьогодні в конторі. Даремно тепер силкувався Іван Федорович якось поправити становище і знову піднести свою колгоспницю в очах скульптора.
"Я віддаю належне її повсякденному героїзму, її славним ділам,— думав про Меланію гість,— але хіба цим заміниш, хіба компенсуєш цим те, чого, на жаль, не вистачає їй самій?"
— Люди у вас справді чудові, і я розумію ваші почуття, Іване Федоровичу... Хотів би, щоб і ви мене зрозуміли...
— Та що тут розуміти... Значить, вирішили-таки їхати?
— Вирішив.
— Ну, гаразд. Завтра мене викликають у район, то заодно підкину і вас до станції... щоб коней зайвий раз не гнати.
Розійшлися досить холодно. Іван Федорович, буркнувши, що йому треба до трактористів, подався десь через греблю в степ, а скульптор рушив додому (як назвав він у думці хату Меланії).
По дорозі скульптора спіткав маленький конфуз: він заблудився. Всі хати йому здавалися на один кшталт: скрізь, як і в Меланії, підведені голубим, скрізь попід стріхами однаково біліли ізолятори і зникали в стінах дроти, у всіх вікнах жевріло однакове проміння сонця, що вже червоно сідало по той бік річки за горою.
"Треба тобі отакого,— бідкався скульптор, зупиняючись біля чиєїсь хвіртки.— Серед білого дня — і заблудився. Куди ж тепер?"
В кінці вулиці тим часом зажеврілася хмара куряви: поверталися череди з пасовиськ, і волею-неволею треба було кудись зминати.
Але куди?
Скульптор не підозрівав, що поруч, у нього за спиною, уже стоять напоготові рятівники. Це були ті самі хлопчаки, з яких він змалював собі ескіз на майбутнє. Стояли собі.позакладавши руки назад і закусивши губи, щоб не сміятись. Вони, видно, весь час ішли за скульптором назирці, бачили як він проминув хату Меланії і як розгубився, загледівши череду, що запрудила перед ним вулицю.
— Ми вас проведемо,— упевнено сказав білоголовий сміливець першокласного віку.— Ми знаємо, куди вам треба.
— А куди?
— До Мелашки Чобітьківської.
— Вірно.
— Тільки давайте швидше, бо вас череда закушпе-лить.
— А вас ні?
— Ми не боїмось.
Ніяково озираючись, скульптор рушив за хлопцями.
— Хати у вас однакові, збили мене з пантелику...
— Це вам тільки здається, що однакові. А зайдіть усередину, то вони ого які різні!
— Можливо, не заперечую.
— А що всі голубим підведені, так це до Першого травня готувалися. Суботник був.
— Завгосп однакової синьки для всіх привіз... Щоб не посварилися, каже... Оце вам сюди.
— Бачу, вже бачу... Дякую, що провели...
— Нема за що.
Скульптор зайшов на подвір'я, причинив за собою хвіртку і полегшено зітхнув. Меланії ще не було вдома.
Повернулася вона вже по заході сонця з снопом трави та васильків, назбираних десь на польовій межі.
Свого квартиранта застала на городі. Бродив між зеленими заростями, приглядався та принюхувався до всього, що вона посадила та посіяла.
— Вивчаєте?
— Та так, цікавлюсь... Це і вся ваша грядка?
— А навіщо мені більше?
— Квіти на першому плані. Кручені паничі, чорнобривці та фіалки... А де ж ваші соняшники, кукурудза?
— Все там,— засміялась Меланія і махнула рукою кудись за гору.— Моє все там, і я вся там.
Добродушна,^ весела, вона в цей момент подобалася скульпторові. Йому б хотілося зараз побачити вираз її обличчя, але смеркалося, і, крім дівочого силуету з снопом під рукою, він нічого не бачив.
— Треба ж іти,— схаменулась Меланія, рушаючи до хати.— Бо сьогодні ще й комсомольські збори... А ключ у вас?
— У мене... Якщо не загубив.
— Іншим разом ви лишайте його ось тут, за віконницею...
— Таж я... завтра поїду.
— Уже?!
— Уже... Може, восени ще приїду.
— Вам видніше,— глухо промовила дівчина, відмикаючи хату. В голосі її чулася здушена образа.
Скульптор винувато мовчав. Хотів би якось втішити її, пояснити їй все... Та чи зрозуміє?
Допізна сидів на призьбі, соромлячись заходити в хату. Там гомоніло радіо, шапарювала невтомна Ме-ланія. Що вона думає про нього? Адже їй усе тепер зрозуміло, не настільки вона наївна, як це йому спершу здавалось.
Незабаром до Меланії забігли дівчата,— напевне, її подруги по ланці. Удавано жахаючись білого у своєму костюмі скульптора, вони шаснули повз нього в двері, і одразу в кімнаті задзвенів сміх, залящали дівочі вигуки й жарти. Згадувалось якогось Дмитра з "Хвилі комунізму", потім виявилось, що цей Дмитро не байдужий до Меланії, і скульптора вже не дивувало те, що хтось може бути не байдужим до неї.
Вечір був чарівний, зоряний, пісенний. Повітря висвіжилось, виповнилось холоднуватими пахощами нічних квітів. Десь біля клубу гримів гучномовець — із столиці транслювали концерт.
Меланія вийшла з дівчатами виряджена, як на весілля. Сказавши гостеві, що вечеря на столі, взялася з подругами попід руки, і так, цілою вервечкою, вони зникли в сутінках.
Скульптор ще довго чув їхній щирий пирскаючий сміх і, уявляючи, що дівчата могли сміятися з нього, навіть не ображався.
Підвівся і, втомлено спотикаючись, побрів до хати.
Десь за півгодини він уже міцно спав, набирався сили перед дорогою.
Наступного дня скульптор поїхав. Іван Федорович таки дотримав слова, прихопив його на свою виїзну тачанку.
З Меланією скульпторові не випало навіть попрощатись. Вранці, коли він устав, на столі його вже чекав наготований дієтичний сніданок, а самої дівчини й сліду не було — побігла на роботу.