Дорога за хмари

Олесь Гончар

Сторінка 2 з 2

Бо щодень ставав прудкішим, і коли я востаннє зустріла його, то він уже майнув у гори, мов вітер!

— А знаєш, дівчино, як тепер буде зватись ця вода?

— А як?

— "Нателла".

— Чому... "Нателла"?

— Твоїм іменем геологи назвали... Адже ти першою відкрила джерело, показала їм оленячу воду... Може б, дочко, ще й дороги сюди не було, якби не оце твоє відкриття... А тепер ось виросте тут незабаром завод мінеральних вод, і піде "Нателла" по всій країні!..

Аж ніяково, аж страшнувато стало Нателлі, що вона своїм маленьким відкриттям якось наче впливала на долю дороги. Вона навіть не підозрювала, що, показуючи геологам ясні, веселі свої струмки, завдасть стільки клопоту оцим незнайомим людям... І в той же час їй було приємно й радісно, що оленяча вода піде тепер по всій країні, несучи людям силу й здоров’я, щоб не вмирали вони такими молодими, якою вмерла її мама... Ледь пам’ятає її Нателла, бачить, мов крізь хмару... Як жаль, що не знала вона тоді про цілющу оленячу воду, може, врятувала б маму, може, була б вона жива ще й зараз... Хай же буде усім на радість її джерело, хай будуть усі здоровими та прудкими, як той олень...

— Хіба ви тільки сюди, до джерела дорогу будуєте? — запитала Нателла, підкладаючи у вогонь галуззя.— Далі хіба вже й не буде?

— Буде й далі,— відповів інженер, в задумі задивившись на гори, крізь які мусила пролягти його траса.— Там теж нас ждуть отакі дівчатка із своїми відкриттями...

— Думаєш, ти вище всіх забралась? — жваво звернувся до Нателли веснянкуватий хлопчина в тюбетейці.— Там у нас в такі селища, куди тільки козині стежки ведуть... Отим як бути?

— А повітря, а сонце яке там! — захоплено промовив один з будівників, з виду справжній горець: сухий, смаглюватий.— Вічно світить! Піонерські табори можна буде відкрити...

— Та найперше — здравниця. Високогірну здравницю для шахтарів збудуєм...

Немов казкарів, слухала Нателла цих людей, щодалі більше розгорялись ясні оченята... Ця дорога уявлялась їй якимось чудом, дорогою щастя. Всім потрібна широка ця дорога, всі її чекають! Колгоспники повезуть по ній плоди своїх садів, від Оленячого джерела піде в ящиках, в мільйонах пляшок цілюща вода "Нателла", а десь там, у захмарній високості, в краю вічного сонця, виросте високогірна шахтарська здравниця...

— А як назвете здравницю?

Шляховики весело переглянулись.

— "Храм сонця"... Подобається?

Нателла сором’язливо посміхнулась:

— Храм сонця... Гарно.

Помовчавши трохи, запитала:

— Татко казав, що там, далеко за перевалами, знову долини й міста.

— Квітучі долини й білі приморські міста... І коли ти виростеш, Нателло, то поїдеш туди нашою трасою вчитися в інститут. Згадаєш тоді нас?

Задумалось дівча.

— Згадаю...

Вечірній туман засивів над потоком, сутінки густішали по ущелинах.

Незабаром до вогнища прийшов татко, підтягнутий, причепурений, у начищених фронтових медалях, з бурдюком вина під пахвою. Татка прихід довгожданих будівників аж наче відмолодив. Він ніби знову відчув себе солдатом, опинився в знайомому, рідному середовищі. І хоча, крім смуглявих, чорнявих горців, були тут і русяві, і зовсім біляві юнаки, і хоча у вимові багатьох, у їхніх жартах і навіть у сміхові чулося, що далеко не всі вони виростали в горах, але коли заходила мова про Сталінград або Український чи Білоруський фронти, то всі вони чудово розумілися між собою.

Вечеряли біля вогнища гуртом.

Повний місяць виплив над перевалом і освітив чашу міжгір’я спокійним, величавим сяйвом. Гігантські тіні таємничо затиснулись в ущелині, над водою засріблився туман; заблищало громаддя машин, що, зупинені, ночували на дорозі, заграли скелі до місяця скалками мінералів.

Палахкотіло вогнище: вечірньою свіжістю тягло від потоку.

— Місяць який тут, у горах, чистий,— замріяно промовив інженер, злігши на гранітну брилу.— Звідси ясно бачиш, що місяць — це куля, мертва планета... І наче зовсім до нього недалеко, а відстань...

Добродушний велетень-механік у комбінезоні, допивши келих, весело махнув ним угору:

— Шкода, нічого на дні не зосталося: до самого світила дохлюпнув би!

І, передавши келиха сусідові, механік могутнім баритоном заспівав незнайому для Нателли пісню, що, хоч і була незнайомою, проте підхоплена багатьма голосами, росла вже в цьому колі, як рідна, легко і вільно входячи в дитяче відкрите серце. Схвильована, заслухалась Нателла, забуваючи про все.

Розлого, широко ллється пісенна ріка, єднаючись з мелодійним рокотом потоку. Причаїлися гори, повиті місячним сяйвом, заворожені красою роздольних, ніколи не бачених степів, що ними дихала пісня.

Потім чиясь дужа, схожа на таткову, рука ласкаво погладила Нателлу, і дівчинка почула над собою лагідний, задумливий голос, що звертався до татка незвично, по-фронтовому:

— Славну маєш донечку, товариш старшина... В мене дома теж така, ясноока, моторна... Листа вчора одержав...

— Єдина моя хазяйка,— з журливою гордістю відповів татко.— Тільки скучає тут сама, довгими здаються канікули...

— Тепер не скучатиме... Щодня можна буде їздити в долину. Хочеш, Нателло, машиною прокатаємо тебе завтра по новій дорозі?

Нателла, прояснівши, глянула на татка: чи дозволить?

— А чого ж: поїдь, провідай дядю Левана.

Машиною по новій дорозі!.. І ще чарівнішими стали для неї після цього пісні біля вогнища, і гори, повиті сяйвом, і крем’янистий свіжий блиск траси, що, звиваючись карнизом, зникала десь унизу.

* * *

Поїхала Нателла в гості на день та й мусила залишитись в долині надовго. Не пустила її тьотя Етері: в горах розбушувались грози, зайшли страшні о цій порі літа зливи. Розбухлий, сердитий потік, ревучи, гнав звідти в долину важку каламуть і вивернуті з корінням дерева.

День за днем клубилися над горами хмари, кресали блискавиці і дрижали в долинах шибки від гуркоту гогітливих гірських громів. Лише коли тучі розсіялись і знову виглянуло сонце, дядя Леван вивів Нателлу на шлях і посадив у попутну машину будівників траси.

Шофер був знайомий, зустрів Нателлу привітно, і дівча незабаром дізналося від нього про всі гірські новини.

— Татко твій живий і здоровий, він не такі грози бачив,— весело розповідав шофер,— а дорогу місцями було таки понівечило... Каміння накидало, місток на повороті збило... Ну, тепер порядок...

Нателла й сама бачила, що тут робилося. Там, де потік вужчав, на водопадах громадився, їжився бурелом, гори пообпливали на дорогу мулом та камінням.

Довгов’язий шофер раз у раз, зіскочивши з машини, весело брався відкидати гостре каміння, зіштовхнув його з дороги в провалля.

— А як же ви там рятувались від зливи? — дивувалось дівча.— В наметах пересиджували?

— Ні, дівчино, ми не дуже цей час сиділи,— загадково посміхнувся шофер.— Та ось ти сама переконаєшся...

І, доїхавши до місця, Нателла переконалася: жодного намету не було над потоком, не було в улоговині машин, не було й будівників.

Готова, вже впорядкована дорога, обігнувши скелю, зникала десь у горах за перевалом, до блиску викупаним зливами, повитим на верхах серпанками вогких розсіяних хмар.

— Бувайте здорові, громадяночко,— відкриваючи дверцята кабіни, жартівливо промовив шофер.— Ваш квиток до цієї зупинки.

— А... А де ж... усі ваші?

— Ми там,— махнув шофер рукою вгору, на перевал.— Привіт велиш передати? Наші тебе там часто згадують.

Нателла розгублено стояла з корзинкою обіч дороги, радісна й засмучена. Нема нікого. Уже десь там, високо-високо... Якби могла догукнути до них, подякувати за цю чудову дорогу, що вони залишили їй у подарунок.

— Передайте привіт,— промовила тихо, схвильовано.— Усім...

— Неодмінно,— сяйнув усмішкою шофер.— Ну, щаслива рости!

Важко рушила машина, зникла за поворотом. Зосталися тільки гори, святково зелені після злив, та небо незвичайної рідкісної синяви, та свіжовирубана попід скелями траса.

День за днем потекло життя. Але дивно тепер почувала себе лісникова донька.

Гори наче розступилися, світ наче поширшав. Будівництво тривало, одначе гуркіт перемістився: то гуркотіло цілими днями десь нижче лісникової оселі, а тепер гриміло все далі в горах, усе вище.

Не забули будівники про юну свою товаришку. Не раз, коли Нателла вмивалася вранці над потоком, бистра течія приносила їй привіти звідтіля, з-за хмар... Чудесні були це привіти! Несло то гілку рододендрона, то цупкий вінок з якихось дивовижних трав та альпійських квітів, досі не бачених нею, таких, що цвітуть лише там, високо в горах, у понадхмар’ї, де не буває й туманів, де сонце світить вічно.

1 2