То потвора без душі, які не мають ніякісінького права зватися людьми.
Василь Костянтинів, що потім, у війну, був добровільцем батальйонів смерті, мені подобався. Красивий, чорнобривий і хоробрий, він був дуже сильний і запальний.
Мені тільки не подобалось, що він такий жорстокий.
Я бачив, як Василь з волоськими хлопцями (сам він теж волох) убивали на глинищі біля Дінця собаку.
Вони це робили радісно і завзято, а Василь аж гарчав од насолоди, коли забивав ломакою гостру кістку собаці у залите кров'ю око...
І був ще на селі один Василь Костянтинів з могучим басом. Він з усієї сили бив себе кирпичиною в свої груди, що гули, як орган, і доісторичний крик його, мабуть, долітав од нашої хати до заводу. Він потім став червоногвардійцем і тримав себе героєм.
Ми часто купалися на Дінці, майже жили водяним життям.
Особливо ми любили купатися в гарячій воді, що текла з заводських труб під землею і виходила на береги Білої (що впадала в Дінець) і Дінця.
Нам подобалось із гарячої води (Біла, коли підходила до Дінця, ставала гарячою од гарячої води з заводу) запливати в холодні зелені й швидкі води Дінця. Все тіло наше кололо безліччю голок від раптового переходу од гарячого до холодного.
Дінець. Ріка мого золотого дитинства. Ти вічно в мені, в моїх золотих згадках про тебе, про солодке й гірке, що переснилося і одснилося моїм карим і сумним очам, душі моїй тривожній...
XVII.
Ми йшли на гору од Дінця.
Юзефович, мій шкільний товариш, ішов останнім за мною із твердим, як залізо, сучком із держалном, виламаним із грубенької дошки.
Нечутно наблизившись до мене, він з усієї сили різонув мене тим сучком у ліву половину голови, за вухом.
Голова моя якось легко закрутилась, і я упав, ні, не упав, а земля сама до мене підлетіла і чомусь з правого боку, як стіна... І я ліг на неї, як на теплу, уютну і м'яку подушку.
Я лежав, мабуть, не довго, бо не бачив, як тікав "бочонок".
— Чого ж ви стоїте? — крикнув я до хлопців, але всі розгублено мовчали, а Нестор, теж шкільний товариш, тільки знизав плечима.
Потім у школі, коли я узнав, звідки людина відчуває, що вона стоїть, сидить чи лежить, я зрозумів, що удар Юзефовича на мить порушив у мене рідину в полукружних каналах середнього вуха. Кістка черепа за вухом не тріснула, а трохи вгнулася і здавила слуховий нерв.
Я став глухим на ліве вухо, і з того часу у мене в лівій половині голови вічний шум, як розвіяний дзвін, який то слабне, то дужчає.
"Бочонка" я таки спіймав на тім же Дінці і важкими грудками засохлої землі загнав у капусник.
Удари гулко гупали по ньому, а він, як хижа кішка, вишкірившії гострі зуби, стрибав по вогкій землі і ніяк не міг прорватися до мене крізь гнівний град грудок завбільшки з дитячу голову.
XVIII.
Ми переходили через ярок, що біля кладовища, повз яке нам треба було йти.
Було ще темно, і сніг під нашими маленькими ногами так гостро і холодію скрипів...
Раптом до нас метнулися дві великі чорні тіні.
— Давай гроші!
Ми плачемо, не даємо, а вони, вищі за нас у півтора раза, здавили нас своїми важкими, залізними руками. Той, що обшукував мене, сказав:
— Я всі не заберу.
Але він забрав усі мої нещасні мідяки, і я ніколи не забуду хижої куркульської руки в правій кишені моїх штанців, що розчепірила там пальці, а потім люто й переможно стиснулась в кулак з моїм нахристославленим гонораром.
Ну, ясно, що це були куркульські мордаті буцівки, бо діти бідних людей ніколи б на таке діло не пішли.
Наша сучка народила багато цуценят і здохла. Цуценятка були сліпенькі й безпорадно вовтузились біля мертвої матері, а потім почали подихати одне за одним.
Мені було важко дивитись на їх муки, і я взяв їх уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку і поніс на кручу над Дінцем, щоб відтіля (круча була дуже висока) покидати їх униз, а вони долетять до землі і зразу повбиваються.
Дурний, я зовсім забув, що внизу було гнойовище!..
Була ніч, темна й жорстока ніч, коли я, маленький, під донецьким вітром, з городу вийшов на кручу.
Я поставив біля себе корзину і з плачем витяг із неї тепленьке цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим і холодним носиком мені в руку.
І в чорній вітряній тьмі я, з серцем, що розривалося од жалості, високо розмахнувся над головою цуценятком і шпурнув його вниз...
Воно десь там, у глухій тьмі, м'яко і страшно гупнулось об землю і почало кричати...
Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить...
Решти цуценяток я більше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побіг навкруги кручі на крики мого маленького братика...
XIX.
Осінній ярмарок на вигоні за селом, море фарб і кольорів, вигуків, і все це райдужно рухається концентричними хвилями.
Пахне борщем і ковбасою, що тут же, під полотняними напиналами, їдять заклопотані люди.
Біля коней, що вихваляють чорні білозубі цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавців і цьвохкають батіжками, що тримають за пужално, їх жилаві й натруджені руки, руки степових богатирів. І тут же, в цьому барвистому і різноголосому гомоні, грають у рулетку люди, забувшії од звірячої жадоби навіть про епілептика, що лежить під столом з рулеткою. Його щоки то кругло і туго надимаються, він дихає страшно і важко, а над ним його "ближні" гризуться, як вовки, за нещасні копійки, забувши, що у них під ногами стогне і мучиться людина в епілептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на гроші балки каруселі, і од цього крутилися люди на дерев'яному коні. А за це один раз задурно катались на каруселі під мотив пісні:
Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет.
А з балаганів повибігали "на раут" мандрівні артисти і закликають публіку.
Хазяїн звіринця на очах у всіх встромляє в рот слизьку й холодну голову удава, строката ліана якого обвилась йому круг шиї, пояса і звивисто збігає до ніт.
Я купив за п'ятак квиток і зайшов у звіринець. Мені було 12-13 літ, а я зарані, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, моїх давніх знайомих по Майн Ріду 1 і Густаву Емару.
Особливо мені сподобались мавпи і мавпенята, що, незважаючи на присутність публіки, меланхолійно займалися пристойними і непристойними справами.
Був пізній вечір, коли я, покинувши звіринця, повертався до своєї рідної хворостянки, що ще й досі мені сниться, хоч мені вже майже шістдесят два роки.
Я навчився ходити на руках, як ярмаркові гімнасти.
Спочатку це довго не виходило, і я часто звозив до крові собі вилиці й щоки об землю.
Але я уперто продовжував і таки навчився. Тоді не було на селі інструкторів фізкультури. Я не знав міри і зводив важкі каменюки на витягненій руці, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсім затримував дихання. А потім, бо мені набридло ждать, поки одхлине кров од голови, підстрибував і всім витягненим тілом бився об землю підошвами, від чого весь стрясався, як од грому... І це не раз і не два...
І от одного разу, коли я читав дідусеві "Вершника без голови" 2 (сам я був без голови з тим стрибанням і ходінням на руках!), у мене в серці щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка... Я захлинувся... і продовжував далі читати. Через небагато днів, якось прийшовши із школи, я потягнувся до полиці з книжками, що була прибита на стіні вище моєї голови, і відчув, так страшно відчув, що все мені в грудях поповзло вниз... І весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче і дужче і, не витримавши цієї муки, з плачем вибіг на вулицю і, підіймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця... Воно билося швидко, швидко.
Я пішов до Трохима Івановича, нашого вічно молодого з гігантським досвідом фельдшера, що міг дати сто очків наперед першому-ліпшому докторові з дипломом, хоч він і без диплома.
Він вислухав моє серце і сказав:
— Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце.
XX.
На горі заводський посьолок, а під горою содовий завод і наше село. Вузька і каламутна річка Біла одрізняє нас од заводу. Вона тече в Дінець, що срібним поясом лине повз димний гай заводських труб і замріяних селянських хатин. А за заводом станція. Залізниця лежить під горою, золотою підковою протинав село і зникає за синіми вітряками. А по ній вічно дзвонять і хитаються червоні змії поїздів, і видно, як під колесами, на стиках, ритмічно вгинаються рейки і шпали.
Ми чіпляємось на ходу, і за нами ганяються кондуктори.
Багато хлопчиків лишило свої голови і ноги на кривавих і димних рейках нашої залізниці...
Але це не спиняло інших. І було героїзмом зіскочити з потягу, що скажено мчить з гори до заводу, або лягти між рейками і шпалами, а над тобою громово пролітає потяг і смертно дзвенить ланцюгами... Його вже нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти не підводиш голови... Все здається, що потяг летить над тобою, і повна грому твоя душа...
А спробуйте ви пройти по одній рейці од будки до будки або стрибнути з високої верби в Дінець, ударитись головою об затоплений човен і лишитись живим...
Вічно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дінцем ліс, і летять у димній синяві вагончики за Дінець і на далекі шахти.
А вночі, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий діамант, повний гулу й електрики завод і смутні каганці села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами!.. Твої пісні, й гармоні, й парубків... Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний! Моє дихання й очі снять тобою... Твій синій вітер і золоті вечірні верби, твої місячні ночі у дзвоні солов'їв і поцілунків, з довгими тінями яворів...
Третя Рота...
Співає телефон у полях, і по стовбовій дорозі летять ївто, а в них сидять люди, в шубах і синіх окулярах.
Обдерті й замурзані, ми вибігаємо дивитись на них, за ними женуться наші крики й собаки... Авто хрипко і страшно кричить, і од його крику коні злякано несуть дядьків у бідних свитинах, з суворими і засмаглими лицями під золотими брилями...
Це — мої дядьки, це — моя Україна...
Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!
XXI.
В кінці Красної вулиці, біля волоха Арифея й пивної Гавриленка, громада збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабі Цибульчисі, за землю.
Вона, як догоріла свічка, вічно лежала на печі, відкіля виглядало її зморщене, як віск і земля, лице.
Люди приносили їй окрайці хліба й воду.
Одного разу вода лишилася не випитою й хліб не з'їденим.