"Благослови! Звеліли передать, владико,
Що будуть взавтра. Осьде папірець...
Узавтра вранці!" — гаркнув молодець
(Ну, зовсім як москаль і виглядом, і криком).
VI
Після турбот, після трудів важких,
З молитвою во славу пану Богу,—
Застукали, забрязкали ложки:
Замість гостей, обсіли клобуки
Столи, обтяжені наїдками з усього...
А там десь тліли серцем мужики,
З тривогою дивились на дорогу.
VII
Гусей поїли й вина попили.
Та й попили ж...— Нехай премудрість Божа
Живе повік; щоб так і ми жили.
Цей гріх — не гріх. Не питимем колись,
Сьогодні ж
Можна!
Бо сказано у книзі чотирьох:
Не упивайсь, а пий. Тверезим йди до раю...
Путі Господні знає тільки Бог,—
Без нього нам не стати й на порог,
Благословляю ж, братіє моя,
Благословляю... —
І "сам" почав. Йому не вперше — пить:
Ніхто не зна, у чім він серце топить
І чим живе. А Бог йому простить;
Коли він звик усе терпіть,
То вже на нього зокрема не витворить потопу.
Пили... Кричали... Чистили "уми",
Точили зуби на Святім письмі...
А що було за тим, ніхто про те не знає...
Пан ризничий з келейним дув псалми:
Що за псалми, не знали-бо й сами,
Я теж собі цього не уявляю.
Тільки з часом — ігумен твердо звівсь:
Затихли всі — владика хоче мовить
І, п'ючи, не п'янів, неначе в жлукто лив,
І на ногах тримавсь, і не збивавсь на слові):
"Послухайте мене, брати мої,—
Ми — люди!..
Нехай же про усе з обителі ції
Ніде ні слова... Ось і мови усії,
А ще —
Сьогодні свято буде!
Гей, ризничий, мерщій сюди!.."
Вслухались всі, про що вони говорять;
Якийсь наказ ігумен там віддав,—
Прошепотів,
І ризничий подавсь.
Побігла слідом тінь в півтемних коридорах...
Ігумен теж пішов. Пройнятий давнім нудом,
Пішов в покої. Там, як ніч, сидів...
І грала усмішка у чорній бороді:
Так-так. Сьогодні свято буде...
VIII
Багато темних діл за мурами цими,
Багато таємниць у їхніх катакомбах.
Ніхто ніколи та й не знатиме усіх.
О, скільки, скільки їх —
Заперто в льохи, втиснуто у ромби.
IX
Ще день не згас,
Чернечі ж холуї
Гасали по селу — трусилися дівчата...
То, з ласки Божої, з околиці всії,
З-під сірих стріх зганяли нагаї
Отроковиць — святиню прибирати.
"Усіх до одної". Залишились криві,
А то й сліпу взяли — аби була вродлива...
Тривожно билась думка в голові,
Як птах підбитий, а вони ледве живі
Ішли і скаржились на долю вередливу.
Ішла й Мар'яна разом з усіми,—
Її шукали цілих дві годині;
Без неї повертатися не смів
Ні один з холуїв,— наказ був,— та й сами
"...Ну що ж, підем, у цім немає зла..." —
Сама себе втішала, веселила,
А думка з голови не йшла:
Ой, неспроста її журба взяла
І серце так одразу защеміло.
Ігумен цей... Він причепивсь тоді
І, сповідаючи, звелів зайти в покої.
Вона злякалась — обіцяла. І, гляди,
Зайшла б, дурна... Просив, велів: "Прийди!..
І... не пішла. Накликала біди,
І ось з тих днів він не дає спокою.
Чого йому?.. Ой, ні, це неспроста!
Що хоче він — цей чорний Єремія?
Страшний і чорний... Всюди вироста
Його рука чіпка, тримаючи хреста,
Немов нагай... І ряса, як керея.
Він, кажуть, не сіряк-простак,—
Він, кажуть, сам з Расєї...
"Не наш, не наш,— твердила думка десь,—
Не сподівайсь добра — то смерть твоя в кереї,
То син тамбовського архиєрея,
Облудний — як і рід його увесь,
Не вір!.."
Так — десь.
Тремтіло серце, супилось чоло;
А по боках десятники чернечі...
Такого ще одвіку не було:
Немов на каторгу дівчаток повело,
І не посмій просить, не то перечить.
X
А на шляху —
Постали матері,—
Немає слів, ні сліз,— руками б'ються в поли.
Вже й череда пройшла... і день завечорів...
Стоять вони до пізньої зорі
І хрестяться, і гнуться, як тополі.
XI
В манастирі... Не дзвонять дзвонарі,
Не хор співа під арками крутими,—
То б'ється тужно там у цій порі
Завішений на крила угорі
Дівочий спів мотивами простими:
Про втрату літ, про долю, про косу,
Про вроду ще, що в злиднях марно в'яне.
Печальна форма й невесела суть,—
Немовби матір хоронить несуть...
І бадьорила всіх та сирота Мар'яна,
Сміялась голосно і кидала докір
Котрійсь, що десь шепталась журно, —
Вплітала втіху у пісні гіркі...
Аж враз зривався спів її бравурно
Усьому світові наперекір:
"Гей, гук, мати, гук!
Десь козаки йдуть;
Ой, ідуть, ідуть та й сюди прийдуть..
То ж веселая та доріженька,
Де вони ідуть...
Гей, гук, гук!..
Отаман іде — як голуб гуде..."
Козача пісня — спадщина дідів,—
Таж і співала та дочка козача:
Заслухалися бороди руді,
Відмолодились душі молоді,
І задрижав вівтар лайдачий.
"Отаман іде — як голуб гуде!.." —
Такі слова., такі хороші, милі.
О, він прийде, і скоро він прийде,—
Це ж пісня залишилася в людей
Про нього все — про юнака Данила...
Ввійшов послушник. Увійшов і став;
Зиркнув на дівчину і зашарівсь по вуха,
Аж голову схилив... Така вона проста —
Й така вродлива.
Розгубився (Матінко свята!)
І стало тихо-тихо. Чути, як десь б'ється муха.
Промовив враз (а голос задрижав):
"Іди... Тебе отець ризничий кличе.
Прибрати щось. Спіши... раба..."
Немов удар ножа
Потрапив в серце: "Ось воно той жаль!"
Пішла, а серце билось, билось, як кажан:
Її хтось кличе...
"Сам"?.. Ризничий?..
XII
Ось так, і поки день у вікна зазирав,
Смутні дівчата мили, прибирали
Великий храм... Аж ось — отці з двора
Ввійшли. Перемигнулися: "Пора!" —
Й отроковиць по келіях погнали.
"Гиля, гиля! Гей ти, не одставай!
Умийте руки, лиця. Гайда прибирати
Святі постелі..." — І по цих словах
Їх розбрели по "кущах" п'яних братій.
XIII
А десь в селі — похилі матері
Стоять, суріють, спершись на ворота
Грудима кволими,— чекають на дітей,
На рідних донь. Тривога їх росте...
Чекають і бояться повороту.
XIV
"Послухай, крале,—
Ну ж, не будь дурна...
Коли батьків хоч скільки-небудь любиш,
Коли бажаєш лихо одігнать,
Коли тобі так дорога рідня,
Не єрепенься, ну-бо.
Ти краля. Маківка. Отож-бо через те
Ти маєш щастя. На таку увагу
Не спромоглася ні одна...
Час іде!
Кажи, та знай — владика жде.
Він жде... Велика спрага
Його опанувала. Ввечері і рано
В своїх покоях, ніби на тортурах,
Без тебе він. Ну, ластівко..."
Мар'яна
Дрижить, немов осінній лист,
І мовчки важко чоло хмурить, Збагнувши все...
Цей дивовижний зміст Немудрих слів...
І тихий шепіт — свист
Облесливого і страшного змія...
Журно...
З малої свічки капа віск:
Затисли в лапах мука і вагання
Гаряче серце. Стигне тік крови.
Вовтузяться думки, як жар, у голові,
І кожна з них пече й болить...
"Мар'яно!
Ніхто не знатиме, не бійсь. Немов зіницю ока,
Я берегтиму це. Подумай, чорноока,
І зрозумій прекрасною своєю головою:
Ціною втіхи власної — чудесною ціною —
Для всіх, для всіх тих купиш спокій.
Будь розумна..."—
І руки потирав
Уже пан ризничий, що так обтяпав справу,
Що близько-близько радісна пора:
І буде в нього милостей гора —
І хрест, і чотки, й Біблія у золотій оправі,
Та ще й пошана...
Дівчина мовчить.
Біжать думки одчаяні й пекучі.
Згадався в і н... Ой серце, серце — цить!
І ось на смілому й одвертому лиці
Змели вагання мука і рішучість:
...І згодилась Мар'яна... Хай вона
За всіх їх буде соромом укрита,—
Зате, зате сльоза ані одна
Не упаде з очей у них, і хай буде ясна
У всіх їх доля, хай не плачуть діти...
І уявилось їй, як пролетить гроза,
Як блисне сонце... як мине навала...
І буде люд не жить — пісні низать...
"Гаразд".—
І тільки раз скотилася сльоза —
Данила пригадала, в думці попрощалась.
Як кіт, єхидно жмуривсь Никодим
І руки потирав: "О, славна, славна, крале!
Тихіш... За мною, ось сюди ходи...—
Заметушився, посох взяв: — Сюди..."
Ступила слідом і...
І раптом стала!
Застигли очі злякані, в сльозах —
Як блискавка, маленька думка в мозок:
"А що... а що...— й тіпнув усею жах,—
А що, як це полуда на очах?
І не минуть, не пройдуть мимо грози?
Збезчещена, осміяна вона,
А їх усіх усе ж таки одпорять!
Страждать... і келих випити до дна..." —
І скрикнула, і айкнула луна у коридорах...
"Ну, скоро, крале, скоро!.." —
Підгонить ризничий. А дівчина — ні руш.
Мигає у очах: люди... сльози... тварі...
Данило виринув, замучений в виру,
І поряд ось заслинена, в жиру
Ігуменська мерзотна харя.
І спалахнули гнівом очі-зорі,
Та й обернулась згода на вогні,
На вітер — жах, на попіл — дух покори;
І пролунало в коридорі:
"Ні!!!"
Здригнувсь отець, змішавсь (пропало!):
"Ти, що?.. Та ну ж одумайсь... крале!"
"Нні! Геть!.."
Пан ризничий зубами скреготів:
"А-а-а,— ти так? Так стій же, бидло, сука!
Паскудниця, стонадцять пар чортів!" —
І він її схопить хотів,
Мов яструб, кинувся, простягти руки...
Та жертва вирвалась І стрімголов змелась.
XV
Ой, не одна вернулася в сльозах,
Ой, не одна та й ніби після бурі...
Над селами забився чорний птах,—
Там матері ридають по хатах,
Батьки суріють, зігнуті, понурі.
На покуттях жебрачать каганці.
Упала нагло пуком ніч на землю.
Спішать покинути злиденні стріхи ці
Горбаті тополі — пошарпані старці,
Пішли по вигону
Мерщій,
Мерщій в пустелю
І канули...
Хто взявся б розказать,
Хто б вислухав і не утік, не канув,
Хто б витримав,— як з серця геть сповза
Остання скріпа?.. Як зростає рана?..
Там зазирає в шиби ніч в сльозах,
Там розважає подруг сирота Мар'яна.
XVI
У храмі дим...
У храмі сизий дим
І світ кривавий капле, кровить грані.
Блукають тіні — мацають ввесь дім...
Посеред храму чорний "нелюдим",
У храмі моторошний шепіт покаяння.
"Молітеся!!!" — і капле гнів з перста ;
Рокочуть луни, гнуть хрести похилі.
І завмира той шум, то знов зроста, зроста,-
І озивається з пітьми, із-за хреста
Десь грізний рокіт Ієзекіїля:
"Молітеся, р-раби!.." — аж свічі тріпотять..
Завмерло. Тихо... Чотки шелестять,
І маца душі тінь паникадилля...
На чорну рясу вдів епітрахиль —
Ознака жалоби, скорботи і одчаю,—
В руках трикирій . і за всі гріхи
(О, де ти, де, мій біль, моя Рахіль?!)
В очах відчай, над ними зморшків рій,
За словом грім — за кожним рухом мука.
Тріпоче жезл в руці міцній,
І тягнеться слідом сріблястий змій —
Звивається орар, немов гадюка.
Махне жезлом — лягають клобуки,
Гукне — і стогнуть. Ніби москалями,
Він крутить ними помахом руки...
І кадить, кадить дяк гладкий,
І бродять тіні в хвилях фіміаму.
Могила — ніч, а церква ніби гроб:
У нім мерці з скаженим диригентом.
А в центрі — серце з вицвілим нутром —
Полискує, скорбить багряний ромб
І сходять кров'ю нерви позументів...
Усіх, усіх до храму позганяв
Та й мучить, та й вичитує з амвону.
Росте відчай...