Розгром

Іван Багряний

Сторінка 5 з 18

— Цей портрет ще не зовсім сухий... Коли б не попсувався...

— А скільки ще йому сохнути?

— Чотири–п’ять днів...

— Ґут...

Лаштуються виходити. Долметчери вже в дверях тримають картини, мов би святі образи, на руках. МАТІС щільно натягає рукавички, дивлячись з-під лоба на Ольгу. Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернув раптом увагу на ГРИЦЯ:

— Гм... (обійшов його кругом, розглядаючи милицю та порожній рукав полотняної сорочки, покрутив головою — і враз запитав усторч, суворо, офіційно:)

— Солдат?!.

— Ні...

Всі — і німці й долметчери перезирнулися змислово: — "Гм", "Гм"...

— Красний солдат?... Большевик?..

— Ні...

— А руку й ногу де одбіг? А ?.. (єхидно так, ловлячи на брехні).

— На Біломорканалі... Іх вар цен яре ін большевістен ґефенгніс гевезен...

— А-а ..Ґут... — Ще раз глянув на портрет своєї любки.

— Унд віфіль таґе вартен?

— Фір-фюнф...

Ортскомендант незадоволеио і швидко-швидко щось забелькотав. Долметчер (ДРУГИЙ) переклав суть того белькотання:

— Щоб був готовий за два дні!

— Але ж...

— Наказ!!. Розумієш "наказ"?.. Як не висохне — будеш повішений.

І ВСІ РУШИЛИ. Останній МАТІС, коло ОЛЬГИ зупинився і довго дивився їй в обличчя з-під лоба, в її одверті, чисті, сміливі очі. І раптом:

— Звідки ТИ знаєш моє прізвище?

— Я щодня читаю Ваші прекрасні відозви до українського населення, підписані Вашим прізвищем...

МАТІСОВІ пересмикнуло обличчя від того надто чемного і тим самим убійчого жіночого контральта. Впиваючись очима, аж подався вперед:

— А де твій муж? Большевик?

ОЛЬГА витримала погляд спокійно:

— На Сибіру... В концтаборі...

— Та-ак?.. (не то здивовано, не то задоволене) — Як ти називаєшся?

— Ольга.

— А-а... Ґут!.. — рушив до дверей. Але зупинився, щось надумавши, обернувся:

— Гм... (і повільно значуще) — Звідки знаєш так німецьку мову? (а очима пильно). Ну?..

— Я люблю мову Ґете, Шіллера, Шпенґлера, Ніцше...

МАТІС збуряковів, роздратовано поляпав враз стеком тихо по плащі:

— Я спитав — звідки ти знаєш мою мову?!

ОЛЬГА щиро здивувалась:

— А чому б мені не знати вашої мови, герр?..

Стек затремтів і заходив жвавіше, та МАТІС лиш засопів. Налаштовуючись на допит, він помітно закіпав, сперся ногою на стілець:

— Прошу не забуватись... Я спитав звідки ти знаєш мову?.. Ти — жидівка?!.

ОЛЬГА зблідла від обурення, але володіла собою, промовила тихо й спокійно:

— Мову я знаю змалку...

— Гм... (ІІризирливо) — як матірню мову, значить!.. Хто ж твоя мати?

Тут ОЛЬГА, як кажуть, зірвалась, — з досадою і зненавистю наставилась очима на Матіса, знизала плечем ("От ще пристав чорт !")... А тоді стріпнула головою з викликом, примружившись:

— Моя мати??. Добре! (і майже крикнула йому в лице енергійно, аж з сльозами в голосі, гордо піднісши голову) — МОЯ МАТИ (павза) БАРОНЕСА... ТАК, БАРОНЕСА фон... фон УРАБАН!!.

Вона скінчила з особливим притиском і метнула очима.

Стек враз перестав рухатись... МАТІС витріщив очі, змішався, так ніби йому з усієї сили ударили в обличчя.

Розгублено і нервово став натягати вже натягнені рукавички... Зробив крок назад, а тоді шпарко обернувся і пішов...

— До побачення, гер Матіс! — промовила Ольга з чемною усмішкою навздогін.

МАТІС лише козирнув у дверях, не обертаючись, і хряпнув ними. Втік.

А ОЛЬГА стояла і грала тремтячими ніздрями, дивлячись в зачинені двері.

Нарешті глибоко-глибоко зідхнула.

7

Заломивши руки, КАТРЯ впала на ліжко:

— Хами!.. ХАМИ!!. — і забилась в риданні. — Варвари... Зулуси... Ні, хами!!. Ой, Боже ж мій, Боже мій!.. — жмакала подушки, здригалась в страшних конвульсіях нестримного плачу.

ГРИЦЬ взяв із стільця гроші. Довго дивився на папірець... А тоді зубами й пальцями подер його на дрібні шматочки і разом з феніками брязнув об підлогу:

— Маєш уряд, мала!.. — і зареготався — От ми нація!.. Нам стільки випало безпардонного глуму — ха-ха-ха — ідійотів всіх мастей, що лишається тільки сміятись... Ха-ха-ха!.. — Помалу тамує голос і так в корчах мовчазного сміху стоїть, похитується...

А ОЛЬГА посміхалась радісно, поглядаючи на обох, посміхалась... і з робленим трагізмом:

— Мої нещасні, мої бідні унтерменші... Ну, й ну...

КАТРЯ кинулась до ОЛЬГИ, шалено обіймаючи й цілуючи:

— Олю!.. Скажи... Є у Києві уряд?..

— Який?

— Наш... український... З Винниченком...

ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.

— А де ж наш уряд?. Ольго!..

ОЛЬГА сумно:

— Ти його бачила...

— Боже мій!.. Але ж це жах... Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..

ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й... махнула рукою...

Увійшла МАТИ.

ОЛЬГА:

— А-а... Моя баронеса!.. Моя більша за всіх баронеса!.. Матуся!..

ВСІ ОБСТУПИЛИ ОЛЬГУ... Скидають з неї мокрий плащ... ОЛЬГА в подертих чобітках, аж видно пальці... БОРИС притяг альбом своїх малюнків:

— Мамо! Мамо!.. Ось як я малюю... (і тикав його матері) — Це ми з бабусею аж з Києва принесли...

ГРИЦЬ крутить головою: — "Баронеса" Ну й ну...Як ти викручуватимешся... — Взявши з рук Ольги плащ, дивується:

— Звідки ти знаєш його прізвище?..

— Мені сказав поліцай на вулиці — Бойків Микола... А що?..

— А ти бачила, як він був приголомшений?..

ОЛЬГА посміхнулась стомлено:

— Він дурний, як чобіт... Гонористий — як порожній горіх... І похітливий, як жеребець...

КАТРЯ злякано:

— Ото ж... Жди гостей... Ти бачила, як він на тебе дер баньки? А ти ще... з "баронесою" (засміялась та й урвала)... Господи!!..

ОЛЬГА байдуже махнула рукою:

— Я прийшла пішки, любі мої... Через цілий світ пішки... (нахмурила брови та й враз розпливлась в щасливій посмішці, пригортаючи Бориса, що тикав їй свій альбом).

Опустилась на стілець посеред хати і солодко потяглась, простягла натруджені ноги, зідхнула на повні груди.:

— Ху-у... Нарешті я вже дома...

Павза.

А потім закинула голову, мляво підняла руки і за-ломила їх над заплющеними очима:

— Мамо!.. Катрусю!.. Грицю!.. Любі мої!.. Який то все жах!.. який жах...

Павза — антракт.

………………………………

Тут вискочив чортик в німецькій уніформі... Це ніби долметчер... Він щось кричав і розмахував руками — кричав мов би й справжній німецький капрал... Він щось шукав, ніби якихсь квітів, і від когось вимагав таки тих самих квітів... квіток...

Йому треба квітів!!. Як же ж зараз осінь...

Я його запхнув назад, ледве давши раду...

Тоді вистрибнув другий, якийсь блазень, і теж у німецькій ще й еСеСівській уніформі... Дерся поза рампу і, неначе той Ґебельс, карикатурну постать якого я бачив у газетах, несамовито кричав щось про "великого Фюрера", про "Нову Европу", про перерішення Історії баґнетом на тисячу років...

Я й цього запхнув геть назад, за бутафорію... І опустив заслону...

І відчинив вікно...

... Ніч... Унизу лежить у руїнах велике місто... Мюнхен... Центр Імперії оберненої отак в руїну... Обсмалені стіни великих будівель... Уламки арок, споруд... самотні, зігнуті димарі... купи заліза й каменю... Хаос... Іржавий хаос... Покритий вогкою, чорною млою...

У темряві чути сміх, гомін і пісню... Але не сміх і гомін аборигенів вчорашньої Третьої Імперії... Там десь сміється зухвала молодість, чужа тут і непрохана, але зухвала, — вона сміється, співає й цілується над тими руїнами, в самісінькім центрі Европи, гомонить одразу кількома діялектами, але все тієї ж мови, — степовим полтавським, верховинським — гуцульським, чернігівським і бойківським, волинським, кубанським. Далебі це прийшли Ольжини друзі до Матіса на батьківщину, щоб ходити по ній в понурій жалобі ночі, по цім гробовищі бундючної величі й по-блюзнірському зухвало сміятись, і по-блюзнірському цілуватися над череп’ям і попелом...

Цілуються... Там пишним цвітом зацвітає романтика, чужа романтика... Саме там і саме в тій темряві, де ціла "Нова Европа" розміняла свою цноту за циґарету, за недопалок циґарети... Он там вона стоїть з мурином на розі, під блідим лихтарем, і ницо звивається, мов песик зазираючи в очі...

Ніч... Руїна... Хаос... І дерзкий сміх над хаосом...

Наш сміх.

ВІДСЛОНА ДРУГА

Як же ж було далі?.. Ага... Це може бути так:

………………………………………

Ось стоїть на роздоріжжі стовп... Телеграфний стовп з обірваними дротами.

І ось таки на роздоріжжі самітний кущик зеленого бур’янцю...

Такий самий стовп, якими обтикані всі наші шляхи, розчавлені колесами війни і геть розбомблені.

І такий самий кущик, які де-не-де лишилися по тих шляхах, стоптаних чобітьми незчисленних армій...

А на стовпі — велика відозва, така сама, якими обліплювано всі стовпи і всі паркани над тими нашими шляхами, вулицями і перевалками, над усіма перехрестями.

На перехресті заметався ДОЛМЕТЧЕР... Він вибіг разом з ВОЯКОМ, з САЛДАТОМ узброєним автоматом і оберемком якихось афіш під пахвою. ДОЛМЕТЧЕР щось пильно шукає, мов хорт... А ВОЯК, насунувши на лоба шолом і похитуючись (бо п’яний), наспівує свою улюблену, цілою армією наспівувану, "пісню переможців" — пісню сотворену синами й онуками великого Ґете в результаті "дранґ-у нах Остен":

"Война пріма, Война ґут!-

Фрау дома, фройляйн тут..."

ДОЛМЕТЧЕР:

— Ч-о-р-р-т!!. Квітів!.. Де ж я візьму квітів?!. Де шукати тих квітів!.. Таке завдання!.. Таке завдання!.. (зідхає і крутить головою) — здурів мій начальник... Закохався... Насвинячив тій баронесі, а тепер... (зідхає) — Ціла моя кар’єра поставлена на карту!!. Кві-т-ті-ів!!. О-о, ця проклята Азія!!.

І ось на те ж перехрестя вибіг якийсь дядько, розхрістаний, без кашкета, погано вбраний і добре побитий, бо тримався за щоку і аж присідав від болю, сичав і звивався:

— Приварив!.. От приварив... Га!.. Хо-хо-хо... І кому?!

Перелякався ВОЯК і схопився за автомат:

— Галльо!!. Партизан?!!.

І так само обернувся ДОЛМЕТЧЕР:

— Галльо!!.

— Ні... — звивався дядько. — Це Я — КИРПИЧЕНКО Йосип... староста вроді... Ой-йой!..

ДОЛМЕТЧЕР:

— А-а, пан староста!.. Добре... Квітів!!.

КИРПИЧЕНКО вилупив очі, вражений, забув і про біль.

ДОЛМЕТЧЕР:

— Чого вилупив очі?!. Хто це тобі приварив?

КИРПИЧЕНКО махнув рукою:

— Ох... Машина засіла в грязюці... (сичить від болю, присідає) — Так я йому кажу: пане обер!.. У нас вже нічим навіть орати — ні коней, ні людей, всіх забрали на Явропу... А він мені — "ОРИ НОСОМ, ФЕРФЛЮХТЕ ШВАЙН!".. Та я-а-ак зацідить!.. О, доннер веттер!!. і я заорав...

ВОЯК посміхається, наспівуючи "Война пріма, война ґут..."

ДОЛМЕТЧЕР гонористо:

— Значить заробив...

1 2 3 4 5 6 7