Він дивиться в далину і сам себе бавить задумливо:
..."Чудесні дива ходять по морях..."
……………………
...Гудуть вентилятори. Висять гамаки над прольотами межи сходами всіх шести поверхів... Сліпуче сяють молочні пухирі в стелі й на стінах... Штурман босий і напівголий іде по тяжких ґранітових сходах, скроплених краплями його ж крови, що стікає йому з уст, з побитих рук і ніг, лишаючи слід там, де він пройшов... Іде, заклавши руки назад, оточений трьома "заплічних діл" майстрами й конвойними...
Це він робить вже стодвадцятий рейд по цих сходах, проходячи повну програму мук т. зв. "Великого конвеєра" в універсальній катівні УГБ... Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої, жорстокої інквізиції — по Голготі сміливих, волелюбних і гордих... Такий же замріяний, незламний і затятий, як... як моряк з крейсеру, що носить ім’я його Вітчизни...
А потім...
………………………
Завиває вітер і сліпуче мерехтить сніг... Стріляють дерева, розриваючись на п’ятидесятиступневому морозі, і стовпами стоять блискучі пилинки до самого неба...
Штурман "грає на баяні" — (пиляє ліс)... З такими як і сам тягає велику пилку в глибоких снігах, на сибірській каторзі... Убраний в лахміття і нужу, на такім лютім морозі, як сама люта епоха, — грає він ось так "на баяні" й підспівує... І насвистує ту саму зухвалу мелодію — мелодію замріяного чорноморця... І дивиться на сліпуче сонце, приклавши руку до брів, і посміхається в лискучу морозяну імлу:
— "Чудесні дива ходять по морях..."
………………………………
Маленькі деталі. Дрібні кадри, вихоплені з грандіозної епопеї, з хаотичної і страшної цілости.
Фільми біжать і міняться. І пересновуються, і перехрещуються...
Плинуть обличчя і руки, і усмішки, і гамір великих товпищ, і шелест самотніх келій... Великі події й дрібні епізоди... На весь світ відоме і нікому не знане... Тра-гічне і смішне, величне й ганебне, героїчне і підле...
Від давноминулого до недавнього, до того, що зроджує найбільший біль і найгостріше підстьобує нерви.
Я намагаюсь вхопити кінець і ввести все якось в систему, укласти в рямці послідовности, — бодай частину, бодай один акт, бодай одну сцену з тієї велетенської епопеї, з тієї історичної вистави, що нагадує собою дивовижний вертеп. Бодай останню, таку пам’ятну мені сцену. Заключний акт.
І тут — раптом знову зринає Вона... Її образ... Образ юної і прекрасної, як сама юність, виставленої на позорище... Простреленої, оголеної, замороженої і так виставленої на лобнім місці, на перехресті шляхів Історії...
Тоді я зціплюю зуби й напружую пам’ять. Я хочу упорядкувати цей жах, я хочу упорядкувати цей кадр з великої епопеї, я хочу стежити за ним у всій його цілості, в логічній послідовності, в трагічній його викінченості, ба, — у всій буденній документальності, навіть у всій прозі деталів. Цей — один з безлічі, але окремий акт епопеї. Привести його в систему, власне повернути йому систему, порушену божевільною повінню, тією нестримною лявіною, що все трощить і перевертає вибухами найяскравішого, сліпучими фоєрверками найбільш кричущого.
І її обличча, її постать — є теж тим кричущим. Пущена, як постріл в небо, як прапор, як клич і як обвинувачення, вона встає над усім...
Але це — фінальна сцена. Це є крапка. Апотеоза...
Я зціплюю зуби і напружую пам’ять, шукаючи точки початку, логічного початку в нелогічнім хаосі подій. Я повертаюсь знову і знову, а вона стоїть надо мною:... "Мусиш!.." — Так, мушу...
І я щільніше закриваю повіки, щоб вони не розбігалися ті кінці, ті деталі. Я хочу зібрати їх докупи. Зібрати і випустити послідовно їх, закарбовані в найдальших заломинах мозку... І випустити ті ляльки, що з’являючись на бозна якому пляні, метушаться і скачуть, нагадуючи чомусь урухомлених олив’яних салдатиків, — конкуруючи з людьми, лізуть з усіх шпар... Вони вириваються, збиваючи одно одного, але я їх запихаю назад. Вхопивши першу ліпшу точку в безкінечнім ланцюзі причин і наслідків і взявши її за умовний початок, я хочу щоб вони вибігали логічно і за порядком, і вірно у їхніх стосунках до подій і до людей, — всі ці химерні ляльки дивовижної драми.
Я хочу вернути систему такою, як вона була — систему шматка доби, яка сама тії системи не мала; знову перефіксувати все і скріпити для самого себе. І так лишити в своїй пам’яті...
І безсонними ночами переглядати знову і знову, лежачи горілиць, — дивитись, як вони оживають і біжать під склепінням повік, змушуючи серце тремтіти.
...Химерний театр. Мінливий і хисткий, і найбільш документальний театр моєї дзвінкої самоти.
IV
Це — вертеп.
Велетенський, і ще не бачений вертеп, де збожеволілий режисер, знехтувавши всі закони театральної штуки, урухомив раптом усе зразу. А може, розгубившись перед грандіозністю сценарія, він здався на самих акторів, давши їм волю... І от кожен з них став сам собі режисером... І всі вони в творчому ентузіязмі зажили і зарухались кожен по-своєму, кваплячись навзаводи себе показати, — перед лаштунками й поза лаштунками, і перед заслоною, і з боків, і зовсім на неозначених і непередбачених точках неосяжної сцени... На могутнім театральнім пляцдармі...
І ім’я тому пляцдармові, цілому тому театрові — Україна...
На цім пляцдармі, в цім, власне, театрі й відбулася перша і справжня, історична ця вистава, цей карколомний вертеп. І вже його не можна так поставити наново, бо в його поставі брав участь цілий світ. Потім все рухнуло. Режисер переляканий утік. Він утік зразу після прем’єри...
Але все одно такі вистави бувають лише раз.
Потім з них можна зробити вже тільки умовну мініятюру, — в межах людської пам’яті, в рямцях тієї пам’яті і на її пляцдармі...
Режисер утік, і я намагаюсь перебрати його функцію... Власне мій вертеп вже не потребує режисера, як не потребує й сценарія. Я просто випускаю весь той хаос в тій послідовності, як він був, і лише регулюю рух, як той поліцай на перехрестях війни. Все мусить іти за порядком.
Хаос мусить іти за порядком. Я пильную історичної правди. Я намацую ледве вловимий каркас в тім хаосі — каркас системи, мережу послідовности й логічного зв’язку, складний стрижень життьової невигаданої трагедії. А намацавши його, я відкриваю заслону...
Вертепні ляльки затемняють героїв, лізуть з усіх шпарин, розмахують руками й клейнодами і кричать... Лізуть крізь завісу, вистрибують до залі і навіть на вулицю... Маршують... Біжать... Кривляються і репетують... Я їх запихаю назад, не завжди даючи раду, бо не знаю тих законів мистецтва, які дозволяли б все те вкласти в якісь рямці.
Вертеп...
Всі ті ляльки і чортики — з труп’ячими голівками, з орлами, з зорями і так без нічого, — в голубих, сірих і рудих мундирах і без мундирів — знову і знову видираються й галасують на всіх мовах, і я ледве бачу крізь їхні товпища знайомі обличчя — обличчя властивих героїв... І знову я їх запихаю назад, всі ті ляльки — всі ті менші й більші, головні й другорядні уособлення отих "двунадесяти язиків", що ордами перемаршували аж тричі через простори моєї Вітчизни в диму і грохоті...
Я воюю так з ними, аж поки не ловлю себе на тім, що я насилую історію... Тоді я даю їм цілковиту волю. Лишаю тільки за собою право опускати й підіймати заслону стомленої уяви, — опускати тоді, як губиться зв’язок в тім хаосі, як щезає в нім образ тії, що стоїть над усім на Голготі, і підіймати — лише вглядівши її гордий профіль. Решта випадає в чорне провалля "антрактів".
Так я маю реґулювати вертеп. Регулювати жахливу повінь, відтинаючи геть кадрилі цілі серії їх, що переобтяжують хаосом, і роблючи там провал, павзу, коли можна бездумно лежати і лише слухати, як гуготить серце. І внутрішнім зором дивитися в ЇЇ обличчя, тільки в ЇЇ обличчя.
Та вони — всі ті ляльки і блазні — вдираються в антракти і галасують в темряві. Все ж таки галасують.
Вони навіть іноді вистрибують із-за заслони... Але я вже на це махаю рукою — нехай.
Вертеп...
ВІДСЛОНА ПЕРША
………………………………
Це було тло...
Безперервно плине людський потік по розбомблених шляхах... Згорблені, обдерті, голодні, брудні істоти — вчорашні (і завтрішні) робітники, селяни, інтеліґенти, — збурені великою і так багато обіцяючою катастрофою, — вертаються на свої місця... Після страшної бурі, що пронеслася широкими просторами, містами, селами і шахтами України, вони, висаджені в повітря і розкидані на всі боки, як шматки землі вибухом бомби, — вертаються на свої місця, а чи шукають нових... Так, нарешті нових, ліпших місць, де б звити собі гніздо для нового... Так, для нового, ліпшого життя...
Як комашки із зруйнованого комашника...
Сповнені надій попри всі трагічні поневіряння, тягнуть вони врятовані свої вбогі пожитки... Вибиваються з сил та не вибиваються з віри, що вже нарешті — після всіх, здавалось, безконечних мук, — хай і ціною втрати багато чого з найдорожчого, все ж таки почнеться нове життя. Вони переносять злигодні, холод і голод стоїчно, бо знають, бачать, переконуються, що Історія зрушила з мертвої точки і пішла карколомними стрибками... Іде... Гуготить!.. Може дійде до кращого... Дай же, Боже!..
Вони несуть клунки, вони рухають перед собою саморобні візочки з усім своїм вбогим скарбом і з худими, напівголими дрібними дітками... Та не всі дітки такі щасливі, що їдуть, — багато біжать пішечки, тримаючись за материну або сестрину спідницю...
………………………………
1
У великій і світлій кімнаті районової (сільського району) амбулаторії (при районовій лікарні) — хаос, як і в цілому світі, атмосфера того ж самого великого переселення людей. Кімната подібна на все зразу:
аптека — бо в ній стоять не розграбовані остаточно аптечні шафи з рештками медикаментів,
ательє мистця — бо стоїть мольберт з початою картиною, а на стінах сохнуть кілька готових робіт, на яких басують коні, коні і знову коні, крім того розвішано багато етюдів, гравюр, шкіців; на стільці пензлі і тюби фарб, під стільцем етюдник і різні малярські причандали...
Музична кляса — бо стоїть рояль, а на нім стоси нот, ще й розкриті ноти стоять на пюпітрі над клявішами...
Бібліотека — бо частина стіни зайнята полицями заставленими рядами книг...
Евакопункт чи заля двірця — бо біля дверей згромаджено на підлозі рюкзаки, валізи, торби...
І нарешті житлова кімната — бо стоїть двоє застелених ліжок, одно з яких особливо старанно прибране, по-дівочому причепурене, з прекрасним стилевим українським килимом на стіні, а на килимі кілька фотообразків.