На допит йти, на цундру треба
Таки ж на тім на Кораблі —
Таки в в’язниці на Землі.
Читачу любий! Пощо сміх?
Не смійся, серце, — кажуть, "гріх".
1932
ДРУГА ЧАСТИНА
(фрагменти)
Привіт, привіт, читачу мій,
Уявлюваний, бажаний!
Привіт-привіт, тепер не мій
Світ любий, ненагляджений!
Гей, неба метр і сонця жмут,
Діра, залізна заслінка...
Прилинь, сядь к променю на прут
Хоч Ти, маленька ластівко!
Защебечи...
Привіт-привіт,
Товаришко дитячих літ!
Зникає слід...
І — канув слід...
Ну, що ж, мабуть, запалюймо
Та й далі повість почнемо.
З ПІСЕНЬ МАТЕРІ
Проти сонця жило сім братів —
Сім братів проти сонця жило.
Сім братів-мулярів, шість веселих майстрів,
Сьомий брат... Щоб зубів не звело —
Веселішого над, сміливішого над
І щирішого ще й співака
З тих братів-мулярів, з тих веселих майстрів
Понад сьомого з них не шукай.
Понад сьомого в світі, либонь, не було,
Тільки ж лихо йому щільно зуби звело.
А звело, гей, звело, звело зуби від дум,
Звело зуби від болю за кривди і глум...
Проти сонця жило сім братів,
Сім братів проти сонця жило,
Сім братів-мулярів — шість веселих майстрів,
А по сьомому
й слід замело.
На далеких шляхах, ще й в глибоких снігах —
Тільки слід замело по блискучих шаблях.
"Гей, сибірськая ніч — каторжанка стара! —
Привітай співуна та й не зрадь муляра! —
До шістьох би! —
Та й знов в молоток!.."
І звідтам — крук костей не заносив туди,—
По Сибіру нудив, з-за Сибіру блудив —
Добирав стежечок і стежок.
Проти сонця жило сім братів,—
Знову сім проти сонця жило.
Сім братів-мулярів — шість веселих майстрів,
Сьомий брат над усіх, як на зло.
"Нумо, браття, ударимо пісні тії,
Що ніхто більш у світі не знає її!
Що не знає її і не тямить ніхто,
Тільки тямить п'ястук та дзвінкий молоток..."
І кресали весь день од зорі до зорі,
І гриміли пісень не таких мулярі!
Аж летіли під сонце скалки золоті...
Проти сонця жило сім братів.
Мотив широкий і у пісні-душогубці
Мотивом тим пливти й пливти б.
Коли б тій матері-голубці
До світу в найми не іти.
НА РЕЙДІ
Не колихала мати сина.
П'ятьох колих... та й кинула
А шостого у фартушину
У батьківську завинула,—
У мулярську, співаючи,
Тихесенько люляючи,
Тихенько, десь у найми ідучи:
"Хай п'ять біжать, а ти лежи...
(З такою-от дитиною!!)
Ой, лю-лі-лю, ой, лю-лі-жи,—
Пишайся фартушиною..."
З грудей — і в сонце на зорі.
Безжурне плем'я — мулярі!
Гей, молотки весь день дзвеніли,
Та й вигравали молотки,—
Дзвонили там, доклавши сили,
Там розважалися батьки.
Будівники у молотки
Вже ж і тяли! Вже ж і дзвонили!.
І під той дзвін, під зорний, гойно
Під дзвін хтось сам себе люляв.
То під той дзвін дзвонарик гойний —
Батьків веселих син достойний —
В рудому фартусі гуляв.
II
Напроти сонця в фартушині,
На голубому шпориші...
Та ні, не так, а так пиши:
В лагуні тихій, в бухті синій —
В лискучім соняшнім ковші —
Там мореплавець окошивсь,-
Там морехід на бригантині
Отаборивсь в лагуні синій —
Й снує перед походом нині
Пісні мандрівної душі.
Снує пісні ясні і нові,
Неповторимі, римові
На ластів'ячій бистрій мові,
На голубиній вимові.
Торкає сонця срібний трос —
Колумб, і лоцман, і матрос,—
Співа пісень, снує пісень...
"Вперед!.. Рушай! у ясний день..."
Дарма, що компаса нема,
І що стерна нема, дарма,
І що нема кітви і прови,—
Маленький лоцман мосяжовий —
Сміливий капітан:
"Р у ш а й!
В химерний світ, в незнаний край —
Р у ш а й!.."
Сміливий капітан.
Такий завзятий капітан.
Шумить, як море, ясний день.
Лопоче лист. Гуде брам-стень ,
І снасть легенький бриз пружинить...
На тихім рейді бригантина...
III
...На тлі осяянім під тином
Видзвонює лапатий клен —
Шумить розложистих пісень:
"Вперед, вперед!" —
Гуде брам-стень.
І снасть легенький бриз пружинить.
Тремтить на рейді бригантина...
І шле привіт мандрівник легким,
Веселим помахом руки.
І проводжають в край далекий
Його лелеки й ластівки,
Чіпляють строфи на гітови...
А він їм все пісні нові
На ластів'ячій бистрій мові,
На голубиній вимові —
Прощання сальви і привіт.
Зове з собою в дивний світ:
"Мерщій, мерщій! Ідіть, ідіть!
Бо вже вітрила — як пружина!
Бо вже рушає бригантина..."
На тихім рейді бригантина.
З ПІСЕНЬ МАТЕРІ
І
Не колихала сина мати,
До світа в найми ідучи,
Так не забула колихати
При яснім місяці вночі...
А на поденну й наймачів
Була багата та Країна —
Батьків преславних дочка гола,
Але хоч гола, так жива!
Але й співлива ж, хоч і гола!
Хоч стомлена — так гордочола,
Скупа на скарги і слова.
Батьків преславних донька вірна,—
Дитина Степу й двох Морів,
Онука воїв — чубарів —
Нетяг онука! Волелюбців!..
Пісень! пісень же!..
й не згусти.
Гай-гай! Та тільки ж волелюбці:
Коли б тій Матері-голубці
До світу в найми не іти!
II
Короткі ночі — літні ночі,
Короткий сон — як смуток в них.
Лише згадки про сни дівочі
Летять на конях вороних.
Короткі ночі — літні ночі...
В хатині "ходики" цокочуть,—
Підлещуються, цокотять,—
Мов розказати казку хочуть,
Мов зазирають тихо в очі,—
Гойдають матір і дитя.
Короткі сни — дівоцькі сни,
Проспівані, мов ті пісні,
Розгублені десь в далині
Дзвінкі пісні — дівоцькі сни...
Дивився місяць ясним оком,
Десь намовляв циганку-ніч,
До них цвіркун мотив широкий
Розгойдував у тишині —
Широкий степовий мотив...
Мотивом тим пливти й пливти б.
"Під сонце Світ, та й Світ — не зглянеш!
Ключа... ключами йдуть птахи.
Дзвенять острунені дротами
В краї небачені шляхи.
А по шляхах та гей по тих! —
По тих шляхах іти б і йти...
Іти б, як той свобідний клекіт,
Як йдуть птахи в краї далекі,
Летять і кличуть, як "люблю",—
етять: "курли... курли... курлю!.."
Через ліси, поля і луки —
Свобіднокрилі літаки!
А в мулярів — жилаві руки,
В руках — сталеві молотки.
Та все видзвонюють споруди.
Та все будують всім і всюди.
Та все видзвонюють пісень —
Під сонцем крешуть — дзень! — і дзень!
Під сонцем хмари... хмари... хмари...
До них — і оком не звести! —
Під хмари аж у шумі, в згарі
Стоять спорудища-почвари,
Стоять, черкають хмар хати.
То все вони, то молотки!..
То все хати, то все людські...
Під сонцем світ та й світ широкий,
Веселий світ, казковий світ...
А в мулярів знавецьке око,
Хоч невибагливий живіт!
Махорку курять і піють.
Та цеглу, цеглу, цеглу б'ють,
Аж вилітають блискітки —
Наздоганяють молотки
Аж ген-ге-е-н під небо синє...
Під сонцем крешуть мулярі!
Під сонцем, сину!
Люлі, сину!
Ой, люлі — люлі на зорі.
Вторив цвіркун і завмирав.
І місяць в шибу зазирав,
І посміхався з родимки,
І насварявсь на "ходики":
"Ой, не спішіть! Ой, не спішіть!
Ще трішки ночі доточіть,
Ще трішки-трішки темноти,
Заким їй в найми не іти...
І де ти мчиш, здуріла мить?!
Ось цить лишень...
Ось цить..."
1932
Звідкіль прибув цей дивний Крез?
Чи народився? Чи воскрес?..
Під сонцем — хмари, хмари, хмари,
Під ясним — хмари і хмарки,
Їх трансформує сонце з пари,
Як трансформує геть віки,
Як трансформує світ увесь...—
От народився і воскрес!
Без кодексу і без свитини,
Голісінький такий один,—
Всього лиш тільки Сонця Син
З ім'ям прославленим людини.
Над Магометів Магомет —
Син Самодержця світового.
Й нема, нема над ним нікого,
Лиш неба голубий намет,
Лиш шлях сузірь,— а ні на цаль
Ніким не сходжена дорога...
І конституція для нього —
Лиш Сонця золота скрижаль.
А в ній — щоб Сонця стяг нести.
А в нім — щоб буйно процвісти.
Процвісти ж буйно, щоб умерти
І тихим рястом порости.
Під сонцем — хмари, хмари, хмари,
Під ясним — хмари і хмарки,
Їх трансформує геть віки,
Їх трансформує сонце з пари,
Як трансформує світ увесь...
От народився і воскрес!
ГУЛЯЙПОЛЕ
Лежить Гуляйполе в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м'язах,
В трісках...
І навіть не крячуть ворони —
Жахаються круки, минають здаля, —
Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м'ясом і динамітом...
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Де матері, а де діти!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? —
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста...
Гей, ти ж, Земля моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил
Й перемішали
З костями онуків?!
Мовчить Гуляйполе, мовчить Гуляйполе,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти — лежать соколи...
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди — горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра,
І рук не ламає матуся стара, —
Одплакали доста — не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також...
Гей, ти. Земле моя!
За що ж!?
За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя! —
Хто ж розсудить!? Який судія!?
Мовчить Гуляйполе, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде...
Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.
Хай стрілка до риски йде, —
Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці страшній
Жаске й невблаганне — "СТІЙ!!!"
Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить...
Вже вітер жалобу відбув, і встає,
І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумитиь і полин гуде...
...Хтось там понурний, мов тінь, іде, —
Ступає задумливий і мовчазний
В кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже,
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира...
То не тінь — то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляйполе — проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, —
Грізний,
страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він —
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
...Прапрадід був,
Прадід...
І син...
Було Гуляйполе, було Гуляйполе! —
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі...
Секунди біжать у їдучій імлі —
Стрілка іде до своєї мети...
Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана, —
Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить.