Вишневі усмішки закордонні

Остап Вишня

Сторінка 7 з 13

Нема канцелярії! Та як же це так?

Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом "Без доклада не заходити" і не знайшов.

Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.

І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!

Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!

Їй-богу, нема завхоза! (Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує…

Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!

Нічого нема!

А санаторій є!

І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.

Каптенармуса, чи як його, і того нема!

Зава кухнею нема!

Дружина директора санаторія, їжу для хворих готує!.. Факт!

Неймовірно!

* * *

Я присусідився якось до Милосердної сестри. Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:

— А де ж ваш, питаю, місцьком?

— Вас іст дас місцьком?

— Місцьком — це таке, вроді,— ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком… І взагалі…

Не розуміє…

Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.

— КРК, говорю, у вас є?

— Ніхт ферштейн КРК1

"Ах ти, думаю, боже мій, невже й КРК нема?"

— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.

Вона слухаласлухала, потім устала й принесла мені склянку молока.

— Дізе? Біте шен![32]

— Ну, нещасна людина!

Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою:

"Скільки ж, — сам собі подумав, — з вами тут треба профсоюзної пророботки".

* * *

Бачу, що і сестра, і покоївка, і служниця працюють більше, як по 8 годин. Питаю:

— Ну, а нагрузка? Чи Там надурочні як у вас? Не розуміють.

Нема в них цього.

Узагалі з профроботою слабкувато тут. Нічого! Колись і тут буде.

* * *

Підійшов я тоді з другого боку до санаторійного життя. Хворих почав агітувати.

— Товариші! От уже два тижні, як з вами тут лікуюсь, а ми ще ні разу свого лікаря не били.

Здивувались.

— Чого ви дивуєтесь? Це ж санаторій?

— Санаторій!

— Що ж це за санаторій такий, що лікар і досі не битий? І не "мативирований"?

— За віщо?

— Як за віщо. А от бачу, вам, наприклад, дають суниці, дають курку, дають он різні пироги з ягодами, а я вже п'ятий день на самому молоці сиджу. Що, я не однаково з вами плачу?

— ??

— Тактак. Вас он і в ванни водять, і душі різні вам роблять, і електрикою вас лікують, а мене поклали і нічого мені не роблять.

Прийде та снитає:

— Gut?[33]

І пішов далі.

Що це за ставлення?

Що ви от в моноклях ходите та через годину краватки міняєте, так до вас так, а як у мене один костюм, так мені молоко та лежать? Що це таке?

Місцькома нема, КРК нема, ящика для скарг ніде не бачу, що ж робити?

Знизують плечима.

— Та ви, кажу, плечима не знизуйте, а давайте сьогодні ввечері, отам під берестками, як він з купання йтиме, я на його ковдру накину і почну… А ви поможіть, бо сам я, мабуть, не подужаю. Та одмолотимо так, що аж кректатиме, — тоді знатиме як лікувати…

Нічого з моєї агітації не вийшло: не погодились. І хай! Самі потім жалкуватимуть, як їх на молоко посадять.

* * *

Якось увечері, після десятої, коли вже хворі лягають спати, я через вікно потихеньку лізу в садок. Чую регіт.

— Куди то ви, гер?

— Як куди? В садок!

— Так чого ж через вікно, хіба дверей нема?

— Так уже ж, кажу, десята година!

— Так що ж?

— Як так що ж? У нас по санаторіях після десятої у вікно ліземо, щоб лікар не побачив! А потім, вертаючись, до сестри, як вона побачить: "Сестричко, не кажіть же лікареві! Я вам уже… той!"

— Ходіть через двері краще! Як ви самі не хочете зрозуміти, що для вас корисно, а що шкідливо — ніякими ланцюгами вас у кімнаті не вдержиш!

І з санаторія не викинули! От чудаки!

* * *

Взагалі, якийсь такий санаторій не такий, як у нас і Усе тобі дозволяють, ніхто на тебе не кричить. Хочеш лікуватися — лікуйся! Хочеш дурня валяти — валяй.

"ШЕФ"

Власне це буде "пісня" не про нашого шефа, а про шефову працю.

Але самої праці без шефа, так як і шефа без праці, не можна собі уявити, через те, мабуть, тяжко буде одрізнити, де наш шеф, а де його праця.

Шеф наш зветься — доктор медицини, Grabley (Грабляй, доктор).

Він хазяїн нашого санаторія, він нас лікує, крім того, він іще й шеф арцт (головний лікар) усього Зааровакурорта.

Його вважають за досвідченого, тямущого лікаря, з великою практикою і з великою лікарською умілістю.

Говорять, що він був раніше за головного лікаря десь у клініці, але він не любить великого міста, любить землю, любить хазяйство: через те купив собі тут маєток, влаштував санаторій і тепер лікарює й хазяйнує.

* * *

Перша зустріч із шефом.

Під'їхав автобусом до санаторія, чекаю у вестибюлі. Раптом якось так рвучко й енергійно підходить людина в білому коротенькому халаті. Міцно тисне руку:

— Др Grabley!

Здався спочатку молодим дуже..

Потім придивився: великий лоб, черепахові окуляри, широка лисина, молоде обличчя і сиве поза лисиною волосся.

Рухи бистрі, певні.

Коротенька балачка. Потім:

— Біте шен!

Бере мою валізу, несе до автомобіля, садовить мене в машину, сам за шофера — прожогом до вілли:

— Біте шен!

Біля вілли вискакує з авто, за валізу й у віллу на другий поверх.

Привів до кімнати, поправив постіль, кинув оком навкруг:

— Лягайте.

І вже, чую, загула машина назад…

Шефові нашому п'ятдесят літ, або, як кажуть, у нас:

— Funfzig jahre!

Але це абсолютно нічого не значить, їй-богу, він буде такий самий, як йому буде й сто літ або, як у нас кажуть:

— Він, мабуть, двожильний. Він устає, як іще всі сплять. Він усе робить сам.

І він усе вміє робити сам.

І ця робота в його, як іграшка, як забавка.

* * *

До 10 год. ранку він уже скупався в озері (ні холод, ні дощ тут ніякої ролі не грають), обійшов хворих у санаторії, поснідав, обійшов хазяйство, подивився, як снідають хворі.

О 10 год. він уже в машині за шофера. Точно.

1 вже реве його "бенц" — скликає хворих, що він їх везе до MoorBad'y — купати, електризувати і т. д.

Крім того, він же ж директор.

Там він прийма хворих, там він лікує хворих.

Він везе.

Але як він везе?!

Коли сидиш поруч його, в передку, — очі заплющуєш. В його кепка набакир (я ніколи його не бачив у шляпі), козирьок — набік.

Він править машиною одною лівою рукою. Сигналів ніяких. Він проліта повз вози, як вітер…

Своїм "бенцом" він врізається у суточки поміж возами на дорозі, так що думаєш, що полетять к чортам і вози, і "бенц", а сам летітимеш кулею понад усіма дубами, понад високими соснами.

А він лівою рукою стерно крутне, машину виправить, подивиться на нас і усміхнеться.

На крутих віражах чіпляєшся за нього, за дверці, за сусіда, бо, їй-бо, здається, що своєю власною персоною переб'єш стовбур придорожнього берестка.

* * *

Я спитав колись у сестри, скільки часу треба їхати автом до Берліна.

2 1 /2 3 години, — вона каже. А др Crabley їде годину, а найбільше годину з чвертю.

* * *

О першій годині він мчить назад. Обід.

Подивився, як їдять хворі, пообідав сам, обійшов хазяйство і о третій уже летить знову "бенцом" до Баду (це кілометрів 3–5 від санаторію) на вечірнє приймання хворих.

О четвертій мчить назад.

Ви думаєте, що він удень одпочиває? Ніколи в світі. Завжди в нього робота.

Ось ви його бачите в якомусь "морському" картузі. Летить кудись автом.

Прилетів назад, тягне на плечах до озера пудів зо три бензину.

Лаштує моторного човна. Уже він моряк.

Уже літає мотором по озеру, а потім подавсь кудись на острів і тягне мотором баржу з сіном.

І командує, як каштан.

Привіз сіно, полетів мотором на той берег — одвідати хворого. Прилітає.

Миє човна, витирає його, заводить у док.

Піт градом котиться з нього.

Дивиться на вас, усміхається й говорить:

— Як багато треба робити, щоб на кусок хліба заробити.

* * *

Побіг.

Через п'ятнадцять-двадцять хвилин уже на ньому чобітки з острогами, якась жокейська куртка. Вже він верхи на коні гарцює.

За ним їде теж верхи докторша, а за ними ціла зграя собачат: англійський дог, вовк, пудель, і дві такси. Через годину їдуть уже назад.

Сплигнув з коня, оббіг стайні, коровник, і вже біга з садівником по садку та по городі, щось там дивиться, щось підкопує, викопує, розпоряджається.

Не встигли ви сісти вечеряти, вже його лисина в дверях:

— Маль цайт[34].

Уже він тут.

Одного разу всі бачили, що він подався на вгород. Один із хворих, жартуючи, голосно сказав:

— Гер доктор.

А він на дверях:

— Вас? Бітте!

Він скрізь. І завжди.

* * *

Сидимо якось над озером.

Біжить. У купальному костюмі, шапка набакир. За ним зять — німецький актор і донька. Він з граблями й з вилами. В чім річ?

Чистить озеро від водоростей. Годин дві лазив в озері, косив, витягав. Вичистив. Викупався, а через десять хвилин помчав верхи до лісу.

* * *

Нашому шефові 50 літ.

Він доктор прекрасного санаторія.

Він — директор першорядної водолікарні.

Він — шеф-лікар великого курортного міста.

Він — доктор медицини.

* * *

Я не знаю, чи він великий капіталіст, чи він зовсім не хапіталіст.

Язнаю тільки, що його не може перелякати ніяка праця. Він самбо наздоганяє ту працю, вона в нього тремтить і падає переможена. І йому п'ятдесят літ.

БЕРЛІНСЬКІ КОНІ

Коней у Берліні є ще чимало, але вони так з усіх боків стиснуті підземкою, надземкою, автобусами, трамваями, автомобілями, що не "воскресать" їм уже!

Скороскоро в Берлінському зоологічному садку провідник, показуючи на гнідого в яблуках коня, казатиме екскурсіям:

— Кінь!~Латинська назва "equus"! Колись дуже розповсюджена в Берліні тварина, а тепер от залишився один екземпляр, та й той з козинцями…

Живуть коні в Берліні найбільше на пиві.

Чи то воно така традиція, чи, може, пиво треба возити не швидко, щоб воно не хлюпалось, а тільки ж факт: пиво чомусь розвозять кіньми.

Великівеликі куцохвості equus'n волочать великі гарби з пивом.

Коні розгодовані до неймовірного: очевидно, вони пиво п'ють.

А безхвості. І не те, щоб у них хвости поодрізувано, ні, видно, що так вони й плодяться без хвоста…

"Усихає" берлінський кінь, з хвоста починаючи, і нічим йому, нещасному, перед смертю й мух одганяти.

А що у нас, у Берліні, сум викликає — так це візники.

Є й вони ще, але їх небагато: машина нищить їх.

Візники — старістарезні, як і їхні коні.

Вони ще мають своїх пасажирів.

І пасажири, ж такі літами, як і коні, як і візники.

То ті пасажири, що бояться машини, не люблять її, не визнають її і демонстративно їздять кіньми.

Ви б подивилися на берлінського візника, коли він підтюпцем проїздить берлінською вулицею.

Здається, що щось химерне часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу.

Невеличка конячина, сумна, як "успеніє богородиці", тягне величезного, такого, як колись наші поміщики шестериками їздили, фаетона.

А на високих козлах сидить сумний і сердитий, старий літами і поглядами "Kutscher"[35].

Він у циліндрі й у лівреї.

А ще вище над ним, як радіощогла, стоїть застромлений у спеціальну дірочку батіг.

1 2 3 4 5 6 7