Я завжди плутаю пюпітр з партитурою) у нас сидить перша жінкадиригент, що почала свою диригентську працю в Одеськім партклубі 1924 року, 8 березня (в день жінкиробітниці!!!!), і коли та жінка вже визнаний диригент, коли вона веде опери, як дитину за ручку, — так ми про це довідуємося випадково…
Взяв би лозину та по свідомості нашій, по свідомості!
Хто з наших керівників музичним життям бачив і чув Олену Сенкевич?
Ніхто!
Послухайте ж тоді, хто така Олена Сенкевич.
Музичну освіту вона дістала в Ленінградській консерваторії, яку закінчила 1915 року як піаністкавіртуозка, по класу професора Єсипової. Теоретичну підготовку одержала у професорів Глазунова, Витоля та інших.
Глазунов перший помітив у неї диригентський хист, а диригентську освіту закінчила Олена Сенкевич в Одесі у професора Столярова.
Що пише преса про Сенкевич, як про диригента?
Ось що:
"Енергійно й певно веде оркестр Сенкевич. У неї чіткий "взмах" і хороше знання партитури. Уміє Сенкевич виділяти й окремі місця ("Фауст")".
І ось що:
"Серед виконавців на першім місці диригент Олена Сенкевич. Треба відзначити твердість, чіткість і бездоганну ритмічність її акомпанемента ("Риголетто")".
І ось що:
"Хори, оркестр ідуть твердо під чітким енергійним взмахом Олени Сенкевич, що виявляє, крім точного знання партитури й справжнього артистичного темпераменту, багато бережливості до співака… ("Риголетто"). От хто така Олена Сенкевич!
Давайте, товариші, всетаки знати, що в нас на Радянській Україні робиться. А то якось незручно.
ПРО "РОЗЛОМ" ТА ПРО ІНШІ РЕЧІ
Ну, от і радість: у Державному українському театрі (Червонозаводський) прекрасна вистава йде — "Розлом". Про що "Розлом" говорить?
Нагадує він нам славні часи світанку Жовтневої революції.
Розповідає про те, як крейсер "Заря" пішов із Кронштадта починати нову епоху в історії людства.
Дає нам яскраві малюнки боротьби матросів за пролетарську революцію.
Хороша п'єса. І хороша, і близька, рідна теперішньому глядачеві, особливо робітничому.
І як радісно, що наш молодий театр так блискуче подає цю п'єсу своєму робітничому глядачеві.
Театр можна привітати з задоволенням глядача, глядача — з прекрасною п'єсою, а українське театральне мистецтво — з хорошим, добросовісним, грамотним і працездатним режисером Л. Клещеєвим.
Постановка п'єси "Розлом" показує, що режисер Клещеєв — цінне придбання для нашого театру.
Як подав "Розлом" режисер Клещеєв?
Він показав у п'єсі живих людей, таких, як вони насправді були і робили революцію.
Клещеєв знає, що робили революцію м а с и, і він на перший план у своїй постановці висуває оту саму матроську масу.
А подає він її в цілій низці правдивих і добре зроблених масових сцен, примушуючи глядача переживати разом із масою її болі й радощі.
В п'єсі прекрасне, ефектне оформлення (особливо — крейсер).
Хороше грають актори.
Тепер трошечки про "інші речі".
Зустрів оце я режисера Л. Клещеєва й питаю:
— Ну, що далі ставите?
— Нічого.
— Як нічого?
— В плані нема для мене роботи. Довелося тільки плечима знизати.
Театр має режисера, що зробив дві хороших постановки ("Любов під берестами" і "Розлом"). До кінця сезону ще два місяці, і в плані нема для цього режисера роботи.
А в пресі ми читаємо, що театр запрошує для постановки "Заколоту" ("Мятежа") нового режисера. Чим це пояснити?
Звичайно, може, УЗП харківське має багато грошей, щоб держати хррошого режисера без роботи і запрошувати нового режисера.
Чим це пояснити?
Було б зрозуміло, коли б театр брав якогось видатного режисерапостановника, що справді дав би щось нового й цінного і для театру, і для акторів, а коли цього нема, то це просто, м'яко кажучи, річ зайва.
Оце якраз піти навпаки тим балачкам на останній нараді театральних директорів, де говорилося про якнайраціональніше використання так господарських, як і художніх можливостей наших театрів…
А то, виходить, побалакалипобалакали та й по тому…
Як той казав:
"Побалакай, попе, з медом".
ОДЕСЬКА ДЕРЖДРАМА (Враження)
Спочатку — "за упокой".
Чи не помічаєте ви, товариші, такого явища: що менше будьяке місто має отого так званого "щиросвідомого" громадянства, то краще в тім місті живеться українському радянському театрові?
Неймовірно?
А давайте простежимо.
Київ. Мати столиця, з усіма "щиро українськими" традиціями, із стовідсотковою на всі боки національною "свідомістю".
А скільки тортур зазнав "Березіль" у тім "щиросвідомім" Києві? З боку отого "щиросвідомого" громадянства?
І тільки не "щиросвідоме" робітництво підтримувало його.
Франківці в Києві минулого сезону?! Скільки зневаги вони перетерпіли від тих "щиросвідомих", аж доки не виховали собі молодої "не щиросвідомої" аудиторії.
А от про "гастролі відомої артистки МалишФедорець" та не "менш відомого співака Миколаєнка" — і тепер ще кричать у Києві великі червоні афіші, пропонуючи "поважаним" "Майську ніч" з ним числом номерів співу та ним числом пар жвавих танцюристів.
І йдуть "поважані".
Хоч і халтура, аби з гопаком!
Або згадайте отой скандальний факт, коли київське "свідоме громадянство" запротестувало проти конструктивної постави "Тараса Бульби" в Київській опері?!
Полтава. Бабуся. Скільки їх там, тих "щиросвідомих?"
А ота бабуся в особі своїх "щирих" — то ж могила для нового українського театру.
Вінниця. Утримався хоч один там новий український театр?
Чернігів. Не загнав він у домовину нового українського театру?
А візьміть міста наші не "щирі"…
Донбас. Завжди український театр там бажаний гість.
Дніпропетровськ. З 1922 року там український театр.
Харків. Український театр має стале визнання з боку харківського радянського суспільства.
І то не тепер, коли вже український радянський театр, що називається р колодочки вбився, а з самого початку його праці в цих містах.
Щоправда, не зразу його визнали, не зразу на нього накинулись, спочатку придивлялися, вивчали, призвичаювались, але ніколи не сичали, ніколи не бойкотували.
Коли й сичав хто, то тільки чорносотеннорусотяпська наволоч, але вона сичала не тільки тому, що це був український театр, а сичала вона на все радянське.
Та вже й чорносотенне русотяпство сичати перестало, а "щиросвідомі" й досі бойкотують наші радянські театри, вони й досі ще шлють протести проти постави "Тараса Бульби" в оформленні найталановитішого, найнаціональнішого (в найкращім розумінні цього слова) нашого художника Анатоля Петрицького!?
Інший, запальний, сказав би з цього приводу:
— Ну, й часок, їдрі його наліво! Я цього не казатиму, бо зірвусь!
Я краще розкажу вам про славний город Одесу та про те, як любить вона Український державний драматичний театр. Тепер, значить, "за здравіє".
Формального й ідеологічного боку роботи Одеського державного театру я не торкатимусь: усі ми знаємо, що цими своїми сторонами він дорівнюється до кращих наших українських радянських театрів.
Вражає в Одесі щось інше, я б сказав, нове щось в історії українського театру.
Вражає та симпатія та любов з боку масового глядача, що завоював театр на протязі всього тільки трирічної своєї роботи в Одесі.
Коли ви сидите на виставі в Одеській держдрамі, ви почуваєте якийсь такий хороший, інтимний зв'язок глядача з коном.
Одеський глядач радіє з успіху театру, боліє з його невдач. Одеса називає Держдраму: Наш театр. І це "наш" говориться з любов'ю і з гордістю. Слово це я чув не раз і зовсім не в театрі.
— Були вже в Держдрамі? Ну, як вам наш театр?
І бачиш, що співбесідникові хочеться, щоб, не дай бог, на обличчі твоєму не було й тіні незадоволення з "нашого" театру.
Одеса любить театр в цілому, Одеса любить окремих його артистів.
— А Шумського бачили? А Нятко? А Осмяловську? А Замичковського? А Лісовського? А Мацієвську? А Гарника?
У неї є "улюбленці". І тих "улюбленців" вона пестить особливою своєю увагою. А вже кого полюбить Одеса, на увагу до Torq вона не скупиться.
Як ото в отій "революційній" пісні співається:
"Полюблю, так поцааалую, Берегись, коль рааазлюблю".
А як виросли актори Одеської держдрами!?
"Будьте спокійні, як у саночках".
Звідки в них тих талантюків понабиралося?!
Старіша гвардія (Гаккебуш, Мещерська, Замичковський, Ковалевський, Осташевський, Маяк, Хуторна) — то цоколь, на якому не страшно які вам завгодно візерунки візерунковувати. Він не здригнеться!
А, правду казавши, є з кого й візерунки ліпить?
Є там Нятко, Осмяловська, Мацієвська, Лісовський, Блакитний, Гарник, Липківський, Шумський… Є й ще багато інших, молодших (Михалевич, Ковалевська, Богданов, Тимошенко).
Це вже окраса українського театру.
Ростуть вони не днями, а годинами.
Сильно пішов уперед молодий актор А. Гарник.
Створені ним образи телеграфіста Кудалова в "Республіці на колесах" та студента Нелапаного в "Рожевім павутинні" (обидві ці п'єси Я. Мамонтова мають в Одесі великий успіх) це вже зразки справжнього акторського майстерства.
Прекрасна артистка П. Нятко. її "рижої Феньки" з "Республіки на колесах" забути не можна. Така вона "рижа" й така вона "анархістка", що, справді, як міг її проміняти Дудка на міщанку Люсю, хоч і ту саму Люсю Пузанок яскраво малює молода артистка Тимошенко. Чудовий образ Есмеральди в "Соборі Паризької богоматері" дає Осмяловська. Вона грає із справжньою живою козою. Коза хороше грає, а Осмяловська ще краще.
Говорячи про Одеський театр, ніяк не можна не згадати Мацієвську й Лісовського. Вони — характерні актори.
А характери в них дай бог кожному.
Артист Ю. Шумський. От кому вчеплено таланта. У нього не "іскра божа", — "полум'я". Діапазон у нього величезний. З нього так і пре отой хист акторський. Він буквально в кожній ролі перевтілюється… Такі "полюси", як Дудка в "Республіці на колесах" і Клодо в "Соборі Паризької богоматері", Швандя в "Любові Яровій" і Старий Єврей (забув, як його звуть) в "Заході" Бабеля…
Шумський — актор великих можливостей.
Успіх він має в Одесі великий…
Виросли в Одесі актори!
Має Одеська держдрама прекрасний ансамбль.
І ще що радує вас в Одесі — це те, що на цім ні актори, ні художнє керівництво не заснули. При театрі є студія, де актори далі вчаться, далі вдосконалюються.
Значить, ростимуть і далі…
А керує, а художньо направляє театр Василь Степанович Василько.
Як керує?
Так керує, що Одеса має прекрасний театр, радянська республіка — серйозну й справжню культурномистецьку установу…
Любить Одеса Українську держдраму.
Хай любить!
ПРО ЮХИМА КУЧУ
Різні на світі кучі бувають…
Про одну з них дозвольте розказати, бо сама напрохується.