От не пам'ятаю тільки, чи понаїдались ті люди, чи не понаїдались?
— Кажуть, ніби понаїдались, бо ще й залишилось кілька коробок хліба й риби!
— Байка, розуміється, — закурюючи, сказав старший повар, — однак таке чудо буває і на моїй роботі.
І старший повар сумно якось зітхнув.
— Чого ви так сумно зітхаєте, Гарасиме Петровичу? — поцікавилися ми.
— Та так… — нехотя одказав Гарасим Петрович.
— Скажіть, будьте такі добрі, — звернулися ми до старшого повара, — коли це, звичайно, не секрет вашого виробництва, як ви ото так ділите, приміром, хоча б смажену курку, щоб усі порції були більш-менш однакові і смаком, і калорійністю і т. д.? Щоб клієнт був задоволений!
— Складна математика! — посміхнувся Гарасим Петрович.
— А все ж таки? Дома, наприклад, коли трапляється ділити курку, то не буває без непорозумінь… У курки, на жаль, тільки дві лапки, а за столом сидить чотири чоловіка, і кожному хочеться лапку… Ну, й буває так, що мати, краячи курку, одному дає лапку, другому дає лапку, третьому, дуже вже вимогливо-верескливому, дає ложкою по лобові. Так то ж мати! А вам же луснуть неспокійного клієнта ополоником по кепці не дуже рекомендується… Як ви виходите із становища? Розкажіть, будь ласка!
Гарасим Петрович глянув на директора і почав:
— Ну от… Привозять нам із бази, приміром, двадцять штук курей. З кожної курки я маю зробити певне число порцій, бо меню на сьогодні, скажімо, смажена курка з гарніром. Так… Видають мені, значить, з кладової п'ятнадцятеро курей, я їх смажу…
— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Ви сказали, що з бази вам привезли двадцятеро курей, а смажите ви чомусь п'ятнадцятеро…
Директор їдальні засовався на стільці.
— Обмовились, Гарасиме Петровичу! — підказав директор. — Двадцятеро привезли з бази, двадцятеро ви й смажите…
— Буває й так! — погодився Гарасим Петрович. — Смажу, значить, я двадцять штук курей, потім беру, значить, п'ятнадцять штук курей і ділю їх на рівні порції…
— Дозвольте, Гарасиме Петровичу! Знов у вас помилка: засмажили, кажете, двадцять штук курей, а ділите на порції п'ятнадцять… Обмовились…
— Ділю я, значить, — вів своєї старший повар, — п'ятнадцять штук, бо в даному разі забажалося не сирих, а смажених…
Директор їдальні ще прудкіше засовався на стільці.
Гарасим Петрович не звернув уваги на совання директора й розказував далі…
— Або візьміть, ви свинячі одбивні котлети… Привозять мені з бази двісті, приміром, котлет… Я беру сто вісімдесят і смажу…
— Знову обмовились…
Але старший повар не звертав уваги на репліки і говорив, говорив, говорив…
— Привозять із бази картоплі, приміром, сто кілограмів. Я беру сімдесят п'ять кілограмів, чищу й варю чи смажу…
Тоді вже ми не витримали:
— Що за така математика?! — крикнули ми.
— А така, як і в тому чуді-юді, — підніс і собі голос Гарасим Петрович. — П'ятнадцятьма курми годуємо стільки клієнтів, що їх треба годувати двадцятьма… Та й котлетами… Та й картоплею… А бувало й так, що в меню індичка, а на тарілці — курка… Ну, це, правду казавши, ще за аж ген того директора…
— Ну й що ж? — запитали ми.
— Нічого. Був директором Сава Кузьмич, а став Кузьма Савич!
— А де ж Кузьма Савич?
— Там, де й Сава Кузьмич!
— Текучість у директорах?
— Текучість в індиках завжди викликає текучість у директорах! Закон! І от що характерно: індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд… Чи то вже так нашій їдальні не везе, чи на такому вона місці стоїть, я й сам не знаю, — знизав плечима Гарасим Петрович. — По других їдальнях і серед курей та індиків, і серед директорів ніякого руху, — мертвий штиль, а в нас цього мутного потоку "буряно і много".
— То, може, у вас, Гарасиме Петровичу, індики такі "рєзві" та рухливі?
— Може, може… Тільки ж остогидло вже мені "чудеса" проробляти на манір п'ятьох хлібин з п'ятьма таранями. Пора припинити! — рішуче промовив Гарасим Петрович.
— Припинять! — сказали й ми не менш рішуче…
Дер Галушка
I
Двоюрідний брат у нас єсть.
Дуже серйозний брат, високий, красивий і з вусами.
Дуже вчений брат, бо його батько, — наш уже ніби дядько, — віддали його колись до гімназії (тоді ще гімназії були), і він там учився.
Бабуся наша все було нам говорили:
— На велику людину брат учаться! Або на суддю, або на аблаката!
Як, було, приїздить він до нас на канікули та вдягне мундира із срібними ґудзиками, так ми, було, стоїмо, дивимось уже, дивимось, — і кожному хочеться, щоб і в нас такі ґудзики були, та Оксанка, сестричка, було, не вдержиться, та як присне!
А бабуся до неї:
— Чого ти? Страмнюча?!
А вона:
— Як у пана!
З діда-прадіда звалися ми Сала́ми, — Сало й було наше прізвище.
І цілий наш куток у селі прозивався: "Сали́".
Як ото, було, хто запитає:
— А де Оверко Сидорович проживає?
Зразу ж усякий і скаже:
— Отам, за ставком, де ото дупляста верба! На Сала́х! Там усі Сали́ здавна-давен жили.
Там, на Салах, усі ми повиростали і в люди повиходили.
Так я знову про двоюрідного брата, що ото в гімназії вчився.
Був уже він у восьмому класі чи, може, навіть у сьомому, та тільки надійшов од нього лист, який дуже здивував його батька, батькового, виходить, брата.
Писав у тому листі син, — двоюрідний, значить, наш брат, — щоб не писали йому на конверті: "Кіндратові Макаровичу Сало", а щоб писали так: "Кіндратові Макаровичу Салло"… Щоб писали не одне "ли", а щоб два "ли" писали, бо одне "ли" його не тільки принижує, ба навіть ображає.
Дядько й батько щось довго з цього приводу говорили, сперечались, хитали головами, махали руками, гмукали…
Батько наш сказали:
— Дурниці! Затой… Зарозумівся!
А дядько вдарили руками об стіл і навіть аж крикнули:
— Не затой! А, виходить, вивчився, допойняв, що одного "ли" для вченого мало, треба, виходить, два "ли"!
Батько махнули якось так різко рукою, що дядько аж підскочили та й сказали:
— Твоїм по гімназіях — зась! Твої так волам хвости й крутитимуть, а Кіндя (Кіндрата вони Кіндею звали) вже, значить, вивчились, образуваніє дістали, їм уже одного "ли" замало!..
Батько зскочили з лави і якось аж затремтіли…
Ми, малеча, попритихали по кутках, та тільки сидимо, сопемо.
Та тут, спасибі їм, бабуся кинули куделю та до батька:
— Ну, чого ти, Пилипе, хай бог простить, із той… як пак його… ізнервувався? Може ж, таки й справді для вченого одного "ли" замало?!
Дядько схопились, за шапку та з хати.
Отак колись посварилися батько з дядьком за оте гемонське "ли".
Та як потім уже виявилося, що оте "ли" було не просте "ли".
Брат двоюрідний потім як приїздили до нас, то вийшло, що не в самому тільки "ли" справа.
Вони почали було нас повчати, так ми спочатку дивувалися, а потім, як уже попідростали, тоді вже ми все зрозуміли, про що нас повчали наш дуже вивчений двоюрідний брат.
Стануть, було, серед хати та й проказують:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
А ми зразу всі й підхоплюємо:
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як малу дитину?..
А вони:
— Тс-с-с-с! Хто це написав?
— Шевченко! Тарас Григорович!
Брат, було, скривляться та так із якимсь аж навіть презирством замотають головою:
— Шевченко?! Чи знав Шевченко, панський кріпак, німецьке слово папір? Дас папір?
Ми аж очі, було, повитріщаємо:
— Паперу не знав?!
— Не знав! І не він цього вірша написав!
— А хто?
— Енгальгардт! Пан Енгальгардт написав! Німець!
Аж руками, було, брат по столу бахнуть.
Ми аж поприсідаємо.
А двоюрідний брат нам і розповідають:
— От досі ви всі пишетеся на прізвище "Сало", не тямлячи про те, що наші пращури були емігрантами з Франції і звалися "де Салло", два "ли", а ви й досі "Сало"… Де дівалося оте "де", я ще не з'ясував, але я це обов'язково з'ясую, — для цього я в гімназії вчився… От узяти, приміром, і таке слово, як "очкур", — усі твердять, що воно ніби наше українське, а як прослідити його історію, аж до теперішніх критиків, то це не що інше, як англо-саксонське слово "о'кей". Ех, ви! Неоковирні!..
II
Вивчилися наш двоюрідний брат на критика…
На отого, що рецензії пишуть, — на п'єси всілякі, на вистави…
Батько їхній уже померли, а наші ще живі були…
От одного разу надійшов до нас лист од нашого двоюрідного брата.
Писали вони нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть. Живуть, — писали, — непогано, добре заробляють і вже викандидатувались у якісь такі дуже наукові звання…
Бабуся, батько, мати та й усі ми дуже зраділи, що Кіндрат Макарович живі й здорові, — живуть добре і т. ін.
Батько зразу ж вирішили їм одписати, щоб до нас вони погостити приїхали з города, бо дядько наш, Кіндратів батько, й мати Кіндрата Макаровича повмирали, і наша рідня була їм, виходить, найріднішою.
Одне тільки дуже батька нашого та й усіх нас засмутило, це те, що Кіндя в листі прописали, що вони вже змінили своє прізвище "Салло", — хоч із двома "ли", — на інше, ніби видатніше, на "Пілящаговський"!!!
Тепер уже йому, мовляв, слід писати так: "Кіндратові Макаровичу Пілящаговському".
Батько з цього приводу похитали сумно головою, а бабуся заплакали:
— Таке прізвище, як Сало, на отаке проміняв!
Батько махнули рукою:
— Не плачте, мамо! Кіндя ж критик та ще й театральний! Може ж, йому нове прізвище більше до вподоби! Хай приїздить! Як-не-як — рідний небіж!
III
От цього літа й приїхали до нас у гості наш двоюрідний брат, Кіндрат Макарович, бувший Сало, а тепер Пілящаговський…
Дебелий, уже в літах, видно, що живе справно…
Ми всі до нього:
— Розкажіть, мовляв, як воно там у вас, у столиці!
— Я, — він каже, — фахівець по театрах, по драматургії…
— Ну, як, — ми до нього, — там у вас із п'єсами? Чи йде "Суєта" або "Хазяїн" Карпенка-Карого?
— Ідуть, аякже ж! — одказують Кіндя. — Ще б пак не йшли, коли вони всі списки з Шекспіра чи з Шіллера! Звичайно, йтимуть…
Батько якось так сірпонулися, а бабуся куделю сіпонули, бо саме пряли…
— І "Запорожець за Дунаєм" іде?
— І "Запорожець", — кажуть, ковтаючи колгоспну ковбасу, Кіндрат Макарович, — іде! Моцартова ж музика!
Ганнуся, комсомолка, племінниця моя, зіскочила з лави і якось так ніби аж вітром промчалась у другу хату…
Принишкли всі…
Помовчавши, батько суворо якось так запитав:
— А нові п'єси які єсть? Чували ми про "В степах України".