Зайнялося в бабусі під серцем, запекло. Аж затремтіла вся.
Промайнуло на думці:
"Пряма наводка — це коли приціл прямісінько на ворога. Бах! — ваших нєт!"
Махонула макогоном і фашиста просто в лоб — бах!
Він тільки:
— Вас-вас-вас-вас!
Та й посунувся під лаву. Двічі позіхнув і замовк.
Увійшли в село наші.
Оглядав у бабусиній хаті мертвого фашиста лікар. Подивився і каже:
— Смерть од пролома голови тупим оружієм!
А бабуся:
— І лікар, а не вгадали. Не від пролома голови, а від макогона, прямою наводкою. А орудія справді не дуже гостра, тупа орудія — макогон!
Географія
(Коротенький підручник для німців, що сильно дуже цікавилися нашою територією, та не встигли її вивчити, а за одним рипом і для тих, кому ще, таким-о робом, закортить, може, нашою територією зацікавитися).
Передмова
Складений нами підручник з географії дуже коротісінький, схематичний. За причину такого викладу для нас правило те, що нікому й ніколи не вдасться на довший час на нашій території затриматися, — а навіщо ж довга географія для недовгого перебування? Тому, значить, коротісінька.
I. Просторінь
Просторінь нашої території неоднакова. Якщо брати її з заходу на схід од Сяну, приміром, до річки Волги, то вона дуже довга. Щоб її пройти, треба років зо два, а як брати навпаки — від ріки Волги до ріки Сяну, — вона значно коротша — її пробігають місяців за п'ять-шість.
II. Поверхня
Поверхня скрізь — "пересечённая". Хоч би куди пішов, хоч би де став — скрізь січуть.
І добре січуть! На капусту.
III. Гори
Гори — походження здебільша вибухового. Гірничі поклади, як про те свідчать найновітніші геологічні дослідження, складаються в основному з арійської породи.
По-німецькому — труппенберг, а по-нашому — падлогори.
IV. Грунт
Грунт — дуже інтересний. Як нігде в світі. Перегній із тих-таки ж порід, що й гори: арійської, італійсько-апеннінської… У грунті дуже багацько залізних хрестів і металевих ґудзиків.
V. Ріки
Найславнозвісніші: Волга, Дон, Дніпро, Дністер, Прут, Західний Буг, Південний Буг, Збруч, Серет, Сян, Нєман, Вісла. Відзначаються тим, що на всіх цих річках, як із заходу на схід, так шпарко, що доводиться стовбура в одежі в них кидатись. Дехто дістається протилежного, але небагато.
VI. Моря
Найцікавіше Чорне море. Славнозвісне тим, що що більше приймає в себе кораблів, транспортів, катерів, самохідних барж із свастикою та з арійською расою, — то робиться все привітнішим, веселішим і голубішає. Хороше море. Веселе.
VII. Людність
Люди такі: ті, що жили тут здавна-давен, вони:
Якщо не жнуть, так німця б'ють.
А все ж не гуляють.
А ті, що прийшли з заходу, — ті гниють. Дідько з ними — хай гниють.
VIII. Ліси
Про ліси, мабуть, не варт говорити, бо все 'дно ті, для яких цього підручника пишеться, в ліс і носа не поткнуть: Сидір Артемович Ковпак так нажахав, що не тільки лісу, — куща жахаються.
IX. Залізниці
Як їхати із заходу на схід, усі поїзди приходять до однієї станції. Назва її "Укіс". Станція з величезними оперативними можливостями: може приймати і приймала за добу безліч ешелонів і з людьми, і з різноманітним вантажем.
X. Міста
Сталінград. Ленінград. Ростов н/Д. Мелітополь. Орел. Курськ. Білгород, Харків. Київ. Кривий Ріг. Корсунь-Шевченківський. Севастополь. Тернопіль. Мінськ. Львів і багато інших. Це такі міста, що років через п'ятсот, а то й через тисячі, коли хтось про них нагадає представникові арійської раси, червоні кульки його чистопородної крові бліднішатимуть і одгвинчуватиметься гайка. Це ті міста, котрі "вже".
А є ще й такі міста, як Берлін, Мюнхен, Данціг і інші, которі ще не "вже", але которі скоро будуть "вже"… Тоді про них і поговоримо.
"Земельна рента"
1942 року в Києві, як ми знаємо, урядували рейхскомісар, гауляйтер Еріх Кох.
Так оцей самий гауляйтер запросили пана міністра східних земель Розенберга одвідати свої володіння.
Пан рейхсміністр урочисто прибули й об'їхали з паном гауляйтером загарбані землі…
Об'їхали й повернулися до Києва.
На цей час вони викликали до Києва на нараду всіх генерал— і гебітскомісарів.
Порадившись, пан міністр з паном гауляйтером і з усіма генерал— і гебітскомісарами влаштували урочисту прогулянку на Аскольдову могилу.
— Панове! Ви подивіться на цю чудесну панораму! Усі ці неосяжні простори землі родючої тепер наші, німецькі… Від Дніпра аж до Чорного моря всі ці лани безмежні ми заселимо німцями. Ми поділимо ці землі на ділянки і роздамо німецьким фермерам. Українці будуть як робоча сила. А через 25 літ тут буде справжня Німеччина!
І що ви там не кажіть, а державний розум — то таки державний розум.
Він — передбачає.
Не помилився міністр східних земель — пан Розенберг.
В чому йому можна закинути — так це тільки в скромності.
Що ж вийшло?
Не тільки на безмежних українських ланах, а й на Кубані, на Донщині, на Північному Кавказі, в Криму, в Бессарабії і аж до самісіньких Карпат маємо силу-силенну земельних ділянок з німецькими фермерами, якщо не на них, то в них.
Одержали ці ділянки німецькі фермери у довічне володіння.
Лежать німецькі фермери у радянських неосяжних землях, лежать — "хазяйнують".
І роботи ніби небагато: лежи собі потихеньку, догнивай. І користь з того неабияка фашистським фюрерам, бо, як публікує швейцарська газета "Базлер арбейтерцейтунг", фюрери ці мають в іноземних банках кругленькі капітали готівкою і в цінних паперах.
Геббельс має — 4.635 тисяч доларів
Герінг " — " — 3.575 " — "
Ріббентроп " — " — 3.165 " — "
Гесс " — " — 2.045 " — "
Гіммлер " — " — 2.000 " — "
"Діточкам на молочко"…
"Фермери" лежать, земля собі крутиться, грошики набігають…
Поки фюрери на шибеницях гойдатимуться — дивись, ще по мільйончику набіжить…
"Бліцкріг"
Сиділи ми якось із дідом Свиридом на колодках, розмовляли.
З заходу насувалася чорно-синя хмара, пахло дощем, вдалині гриміло, і розтинали небо блискавки.
— Дивіться, — кажу, — діду Свириде: на небі блись-блись виходить, а в Гітлера не вийшло. А скільки того лементу було: "бліцкріг", "бліцкріг!" А на ділі вийшло "пшик-кріг!" Чому воно так, діду Свириде!?
— Як не вийшло?! Вийшло, та ще й як вийшло. У Гітлера ще краще вийшло, як у цигана.
— У якого цигана?
— У Михея!
— У якого Михея?
— Михея не знали?
— Ні!
— Тю! Що ж ви тоді знали!? Було це давненько, ще й на першу германську війну не зав'язувалось. Молодим я тоді ще був — було мені не більше, як років, може, шістдесят п'ять. Стеріг я того року бакшу. У нашому селі тоді циган жив, Михей, — усім циганам циган. Летить, було, на коні, так не тямиш, чи кінь його мчить, чи він коня ногами несе. Частенько навідувався до мене на бакшу. Ходить, було, придивляється.
— Кавуни, — каже, — в тебе, Свириде, добрі.
— Кавуни, — кажу, — непогані.
Вистигли кавуни.
От одної ночі так, як оце тепер, дуже нахмарило. Почалася буря. Грім, дощ, блискавки… Я в курені заховався, а сам з бакші очей не спускаю. Як блисне блискавка, — на бакші все видно. Блиснуло — я й помітив, що хтось із ярка в кавуни поліз. Я за вила та понад ярком і собі туди. Блисне блискавка, — я пригнусь, стемніє, — підбігаю. Підбіг, присів у полину на межі. Блиснуло — бачу, хтось у чувал кавуни збирає. Я ближче! А воно гримить, а воно гримить! Підійшов я близенько до злодія… В цю мить як блисне, — я його трійчатами як блисну! — так воно тільки — іве! — та в ярок, як вихор! І чувала забуло. Я, правду казавши, і не помітив, кого я поблагословив, бо бачив тільки спину, та й то на одну мить…
На другий день приходить до мене Михей. Дивлюсь, невеселий.
— Чи немає, — питає, — в тебе, Свириде, шкибинару, чи що? Поперека дуже крутить… Учора, — каже, — буря була, так блискавкою мене вдарило. І що то, — каже, — сила божа: раз блиснула, а на попереці аж три криваві смуги.
— А ти, — кажу, — Михею, може б, кавуна з'їв? Од поперека, баби кажуть, дуже ползительно.
— Погнили б, — одказує, — вони, кавуни твої.
Отакого було…
— А до чого тут, діду Свириде, Гітлер? І до чого "бліцкріг"?
— А до того Гітлер і до того "бліцкріг", що Гітлер отой з чувалами по Радянському Союзу блискав-блискав, а Червона Армія як блиснула — так скільки кривавих смуг на спині в Гітлера?! Рахуй: Волга — одна. Дон — друга. Дніпро — третя. Буг — четверта. Дністер — п'ята. Дунай — шоста. Вісла — сьома. Одер — осьма. Це великі смуги, а скільки малих!? Та не прості смуги, а з бубликами. Біля Сталінграда — бублик, біля Кривого Рога — бублик, біля Корсуня — бублик, біля Тарнополя — бублик, у Криму — бублик, у Пруссії — бублик, у Померанії — бублик. Це великі бублики, з маком, а малих скільки?! Так, як, по-твоєму, — не вийшло "блись-круга"!? Вийшло! А ще скільки вийде! Поздоров тільки, боже, Червоній Армії, а вона ще не раз і не так іще "блисне"!
Самі тобі румуни…
Сьогодні дід Свирид сидить на колодках і регочеться, аж розлягається.
І так припадає до Ониськи (молодиця така в нашому селі є), що аж ніяк не подумаєш, що дідові вісімдесят дев'ять.
Ониська махає на діда Свирида рукою, а сама від сміху аж здригається.
А дід, а дід… мало не вщипне.
— Чого ви, — питаю, — такі веселі, дідусю?
— Розказую…
— Що ж ви такого розказуєте, веселого?
— Як я в румунах був.
— В яких румунах?
— У Антонесках!
— Антонеску — тож румунський міністр головний!
— А дурний!
— Хто?
— Антонеску!
— А розумний хто?
— Я! І мила набрався, і тютюну, і солі!
— Якого мила?
— Румунського.
— А тютюну?
— І тютюну румунського. Та ще й десять пачок сірників дало!
— Кому?
— Мені.
— За віщо?
— А за те, що я румун!
— Ну, звиняйте, дідусю, щось ви тут, як той казав, бре-бре…
— А не встати мені з цього місця!
— Та ви ж, даруйте мені на цім слові, рудуваті, а румуни ж чорні.
— Так, може ж, у мене "другий супруг" чорнявий!
— Який другий?
— А Лукерка!
— Та Лукерка ж — царство їй небесне!
— То нічого! Хіба в небесне царство чорнявих не приймають?
— Та то як трапиться…
— Ото ж бо воно й є! Та ви слухайте. Тут у нас за тих німецьких румун чи румунських німців така притичина трапилась, що й досі до пам'яті не прийду. І вночі регочусь. Румунська, значить, влада прислала до нашого району цілу делегацію виявити всіх громадян румунської та молдаванської національності. А я на той час якраз із лісу од партизан у розвідку прийшов. Аж тут наказ: усім старостам дати відомості повітовому начальникові:
1.