"Такой народ!"
Вони були тайною, загадкою. А всяка тайна — се безмежність, це е бе"одня, в яку можеш вмістити все, що хочеш і можеш. І всяка тайна, як безодня, вабить до себе всіх — і старих, і малих.
Ми спочатку боялись, як би наші розмови з дозорця-ми н< звернули на себе уваги начальства. Але хутко васпокоїлись, бо переконались, що "важні" цікавлять не тільки нас, а весь город, ї не тільки ми, але й жінка поштмейстера, і міщанський староста, і інші не раз так само закликали Замойченка "на румку водки" й розпитували про "государствених тайних".
Замойченка така увага й пошана од "порадочних людей" підіймала у власних очах. Він уже вважав нижче своєї гідності мастити чоботи дьогтем і чистив їх не інакше, як тільки ваксою. Він мусив купити собі нову "хуражку" і широкий лакований пояс. З дозорцями шпани "уголовних" йому вже не личило вступати в якісь фамільярні відносини. Коли він балакав з ними, то дивився кудись понад їх вуха і неуважно жмурив очі.
Але, не дивлячись на се, від Замойченка можна було більш усього довідатись про тайних.
І Замойченку не було проходу. Біля воріт тюрми, на базарі, у себе на Безболотній вулиці, коло церкви, монопольок він завжди мав круг себе слухачів. І від його в цікаво й довірчиво роззявлені роти й вуха розходилась тайна і набирала якісь фантастичні форми в простодушних головах.
На базарі серед перекупок майже одногласно держались тої думки, що се були царевичі. Цареві брати, які хотіли оженитись з мужичками і мужикам після того дать землі. Пани перелякались і "здєлали їм амєну", себто набрехали на їх царю, а цар їх за се засадив тепер у Гнилятин в тюрму. І будуть їх держати тут доти, доки не сознаються. Ну, а вони, "конєшно, що не сознаються". Чия візьме, невідомо, а дай бог, щоб цар побачив панську неправду.
Бували навіть випадки, що з околичних сіл приїжджали селяни спеціально за тим, щоб провідати "царевичів" і, на всякий случай, скоріше других захопить землі, якщо царевичі вийдуть і почнуть роздавати.
В вищих колах трохи інші форми мала ця тайна. Поштмейстерша була переконана, що се були експропріатори, які збирались ограбувати їхню пошту. Недурно вона два рази підряд — два рази! — бачила у сні двоє синіх поросят з лисячими хвостами. Двоє синіх поросят з лисячими хвостами і дві ночі підряд! От і кажіть, що сни — бабські вигадки і не віщують правди!
Пристав до двох поросят відносився скептично; у всякому разі, не ставив їх в такий щільний зв'язок з арештом невідомих. Але він добре знав тепер, що то за суб'єкти ходили "а ним завжди, як він іноді ввечері завертав до солдатки Яриии. Раніше він підозрівав тут ревнощі, особисті чуття, але, виходить, пахло "государственим". З сього приводу пристав, як казали, збирався писати рапорт про революційний заколот у Гнилятині й Гнилятинському повіті, а також про свою діяльність і небезпеку для свого життя, на яке було вже кілька замахів. Говорили, що приставу вийде якась нагорода і повишення по службі.
Батюшка о. Контатов вважав невідомих зa антихриста і його диявола. Щиро він так думав чи ні, але в проповіді він принаймні так пояснив мирянам і гаряче радив усім висповідатись і причаститись. Для сього навіть звелів швидше полагодить церковну кружку, яку перед тим диякон Гундосов розбив в "нетрезвом виде".
Ми з Полею тільки посміхались, чуючи такі балачки. Але у всіх балачках нас тішило одне: всі — і вищі, і нижчі кола — цілком визнавали надзвичайність наших товаришів. У всіх, — чи ворогів, чи прихильників, — була несвідома повага і страх перед сими таємними, могутніми людьми. Всі без всяких дебатів, як цілком природну річ, визнавали, що сі люди — люди іншого світу, з іншими чуттями, розуміннями, бажаннями, з іншим відношенням до всього.
Але справа з утечею посувалась дуже помалу. Минуло з місяць, а ми ще не могли навіть рішити, до кого краще підходити з пропозиціями: до Безродного чи до Замойченка.
А власне нашій рішучості дуже заважала одна обставина, а саме те, що Везродний і Замойченко займали пост в різні черги. Коли підмовити навіть обох, то й те мало би помогло, бо коло одної камери в той час стояв би Замойченко, а біля другої Курка; коли там Безродний, то тут Струк.
А як провести по коридору повз камери уголовних? Як вибратись через ворота, де стоїть сей здоровенний Серьога?
Коли б вони сиділи водній камері, все-таки було б легше. Але що про те думати!
Ми ламали голови і вдень і вночі. Поля навіть схудла і все сиділа біля вікна, дивлячись у тюремний палісадник. В квартирі, як звичайно, стояла тиша, і чути було, як осінній дощ з свистом носився в голих вітах дерев. Перед ворітьми тюрми світили ліхтарі, і видно було, як швидко збігали вниз по склу краплі води. Видно, як вітер шпурляв дощем на всі боки, наче стояв серед вулиці і одбивався од когось, хапливо повертаючись то сюди, то туди. Від сього язички ламп у ліхтарях миготіли, пригинались і почували себе неспокійно. Ми теж почували себе неспокійно. А ті двоє, таємні й невідомі, жили собі десь там, за мурами, в клітках і, певне, й не догадувались, що було круг їх і через їх. І ніхто навіть не бачив їх, крім адміністрації тюрми.
Один раз тільки я й Поля підгляділи одного. Ми якось пробрались у тюремний двір, підбігли до загорожі, спеціально зробленої для "важних", і крізь щілину бачили, як одгулював свої десять хвилин "білий". Він, властиво, був не білий, а швидше жовтий, і жовтизна його була "м'яка, ніжна, кротка", як казала потім Поля. У його повинні були бути сині очі, — ми сього не могли розглядіти. Він ходив, заклавши руки за спину. Високий, з кучерявою борідкою, похожий на Олександра Невського, як його малюють на іконах. Пам'ятаю, комір піджака його був піднятий, і видно було сорочку без комірчика. Часто задираючи голову, він дивився у небо, і Поля казала, що лице його було таке любовне та тихе, наче він гуляв десь на березі річки тихим вечором. Вона трохи не додала "і закоханий". Але, згадавши, мабуть, що партійним не личить кохатися, замовкла.
"Чорного" ж ми не бачили ні разу. Замоиченко казав, що той більше біга по загорожі, ніж гуляє. Сам густо-смуглявий, безбородий, тільки на горлі пучечки кучерявих волосинок, ніс загнутий, — чисто як галча. Він шпурляє камінцями, для чогось підстрибує, у небо не дивиться, а все нишпорить очима по стінах загорожі. Так і паси його очима, бо й незчуєшся, як не стане.
Я теж схуд. Я почав мало спати, — ті двоє не давали мені спокою.
Я не насмілювався мати проти них незадоволення. О, боже борони! Але я почував, що вони мене гнітять. Сі люди були занадто близько коло мене... Раніше, в університеті чи й тут, я тільки знав, що вони десь суть, що вони роблять щось велике, що їм треба помагати, "інакше сором жити", як любила казати моя Поля. Але мати їх так близько од себе, почувати їх зв'язаними з собою, вплітать своє життя в їхнє мені не доводилось. І се мене руйнувало, збивало з мого грунту. Я не робив гімнастики, обідав, коли прийдеться;
я балакав з мужиками на "ви" і червонів, коли по старій звичці говорив їм "ти". Власного дворника Опанаса я почав боятись і не балакав з ним, бо говорити "ви" після "ти" не мав сили, а говорити "ти" — се значить ввійти в конфлікт з Полею.
А на Полю як сказ найшов у ту пору (який же й довів її до загибелі). Присутність "партійних" запаморочила їй і так не дуже ясну голову. Прокламації, книжечки, якісь збірки з шевцями, звощиками, трохи не босяками. Скажи їй "робочий", — і вона трохи не вмлівала від захвату. І я мусив теж лазити з нею цілими вечорами десь по закутках, виловлювати шмаркатих єв-рейчиків і заклопотано балакати з ними про "швободу", називати їх "товаришами" і забути про те, як я стріляв з рогатки сих самих "товаришів", коли вони ще бігали біля нашого дому з традиційними хвостиками позаду. Я теж хвилювався, змагався з єврейчиками і навіть сам ніби вірив у серйозність всього того.
Раз увечері до мене прибігла Поля. Ми були посварились за щось, і я днів два не бачився з нею. Не звертаючи уваги на холодність мого прийому, вона почала зараз же поспішно й діловито говорити.,..
Перш усього вона твердо переконана, що я її не люблю. Але їй це тепер байдуже, — особисте життя мусить стояти на другому плані.
Вдруге — приїжджав з губернії жандармський підполковник робити допит товаришам невідомим. Вони нічого знов не сказали. "Білий" тільки ввічливо попросив, щоб ftoro не турбували, а "чорний" заявив, що коли його ще хоч раз посміють кликати на ці ідіотські допити, то він усю відповідальність за майбутнє складає на себе.
Підполковник страшенно розгнівався і присягся, що примусить їх забалакати. Звелів не давати їм прогулок, за маленький спів садовити в темний карцер і взагалі поводитись так, щоб можна було частіше карати їх.
— І от, — закінчила моя наречена. — Я прийшла, щоб перебалакати з вами, нарешті, востаннє. Ви маєте, товаришу, на увазі говорити з Замойченком чи ні? Я вас питаю рішуче й серйозно.
— Маю, тільки ти, будь ласка, сядь і не "викай", це — міщанство.
Моя Поля моментально утихомирилась.
— Твоя правда, се — глупо. Я тебе питаю, можеш ти перебалакати з Замойченком? Так неможливо далі. Се я нашого боку просто... сором, ганьба. Коли ми дійсно хочемо хоч чимсь служити ділові, служити щиро, то ми повинні все зробити, що можемо, інакше ми не маємо права дивитись в очі одне одному. Се буде сором...
І так далі, і так далі. "Сором, ганьба, служити ділу й народу, ідеали" — старесенькі, заяложені словечка, які ще тільки на провінції вживаються.
Але я згодився перебалакати з Замойченком. Я не хотів зайвих сварок з Полею, а крім того... Як-не-як, а я теж вірив і боявся сих словечок.
Згодитись, правда, я згодився, але не можу сказати, щоб дуже поспішався се робити. Се було не так просто, як здавалося Полі. Перш усього, я сам не міг піти туди, де сиділи "тайні", а це вже щось значило. По-друге, Замойченка ніяк не можна було зустріти наодинці;
а втретє, у нас не було грошей, щоб дати Замойченкові. Без грошей же вступати в балачки з ним було зайвою дурницею.
Я подумав-подумав і поділився своїми міркуваннями я Полею. (Про перше я нічого їй не говорив, се торкалось мене одного, й я мав сам рахуватись з тим).
Поля, розуміється, зараз же скипіла.