Се були ті, осуду яких так боялась Поля, які примушували її клекотіти турботами, таскати кудись якісь книжечки, щось переховувати, носити незграбні блузки, розводити нудні ідейні розмови. Се були "вони", які завжди незримо стояли з нагаєм над нашими душами.
— Знаєш що? — раптом таємно нахилилась до мене Поля, й очі її поширились несподіваною думкою. — Ми повинні їм помогти втекти.
Я мовчки витріщився на неї.
— Так, так!.. Коли ми... Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же... Слухай, се надзвичайно... Ох, господи, якби це було... Ні, ти подумай...
Спинити її стрибаючі слова — все одно, що перехопити камінці, які сипнув би хто-небудь згори. Я чекав, І коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.
— Ну? Що ти скажеш?
— Се неможливо, — сказав я.
— Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.
І вона почала висипати в мої вуха все, що думала:
єсть декілька способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти. Се одно. Можна витягнуть вночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, зв'язати сторожу і .й вивести "їх". Можна передати пилки, "вони" перепиляють грати й утічуть через стіну. Нам се все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми — вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми — іуди, падлюки, боягузи, лицеміри, себелюби.
Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку і}іну рішилась се зробити; може, навіть тут, у мене, гільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки взагалі не визнають, а Поля тим паяє. Вона мислила по якимсь не відомим мені законам.
Коли ти їй пробувш довести, що вогонь гарячий, вона одповідає: "Нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у поштмейстра картуз з кокардою". От і сперечайся.
Правда, тоді — не криюсь — я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований сими "народами і ідеалами", що теж не міг розумно й об'єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити "їх", зробити щось "значне й важне".
І от ми стали готувати те "значне". Ми більше не сварились з Полею за дурниці, і обоє тільки й думали про тих двох.
Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, конспіративне. Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг "них". Найближче стояв, розуміється, Макар Авдійович. Поля могла бути абсолютно певна, що він їїбатько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі, неспокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.
Що ж до Макара Авдійовича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. "Вони" ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, інакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.
Далі "вони" поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не "на витяжку" стояти перед ними і щохвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.
Взагалі, се не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі "політики", — його тюрма не якась сільська буцегарня! — але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Се одно наказаніє господнє, а не арештанти.
Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, се не аптекарські ученики.
— Ну, а як вони? Що вони роблять?
— Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити? Книжки їм заборонено давати. І взагалі, такі накази про їх...
Тут Макар Авдійович схаменувся і одмовився балакати про "їх". З губернії наказано, щоб ні "вони" ні про кого нічого не знали, ні про "їх" ніхто нічого.
Ми кілька разі" підступали до його, але все кінчалось тим самим.
З сього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер "важних" одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдійовича.
Тоді ми потихеньку почали пробувати грунт біля доюрців. їх було четверо коло "важних". Самі камери буля на різних кінцях коридора: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за старших.
Курка був маленький, руденький, похожим на патла-теньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити якраз у ту хвилину, коли найменше сього чекаєш.
Струк, навпаки, — високий, товстий, тупий і через тупість страшенно упертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав:
"Прости господи".
На їх стояння біля "важних" вплинуло так, що вони стали ще уссрднішими і цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць аверх мичайної платні).
З ними ми постановили бути обережними. Але За-мойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойчен-ко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля "государствених" рішуче закрутило йому голову. Він тепер інакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його иали "двустволкою".
Перша моя розмова з ним вийшла зовсім невдачною. Вш вертався саме од "важних". Я ввічливо зупинив його і запитав:
— Ну, як же там ваші "тайні"? Мовчать? Замойченко холодно й недбало кинув на мене згори поглядом і строго промовив:
— Прошу не касатьця. Воспрещсно государственим приказом.
І важно проплив повз мене.
Але я вжив іншого методу, і Замойченко пом'якшав. Зустрівши вдруге, я зачав розмову з того, що здивувався, як може він, Замойченко, киснути тут, у Гнилятині, коли міг би з його дотепністю, справністю і розумом бути у губернії найменше старшим поліцейським. Такий вступ не видався йому ні штучним, ні хитрим, бо він якраз сам був тої ж самої думки про себе. Навпаки, він охоче підтримав тему нашої розмови. Ми саме проходили повз мою квартиру, й я запросив його до себе на "румочку водки". За "румочкою" він зовсім скинув, немов свою шинелю, поважність, трошки навіть засоромився, сідаючи в крісло, яке я підсунув йому, і розбалакався. Правда, коли я знов обережно торкнувся "важних", він знов споважнів, але на цей раз уже, видно було, не думав таїтись.
— О, ето люди! — навіть закрив він повіками очі й покрутив головою.
— Інтересні?
— Отдєльниї люди!.. —(Це мало значити "дельнме"). —...Самі настоящі!.. Хвактическиї люди...
— Та невже?
— Вєрно слово. Нікада не видав таких. Ругатьця? Боже спаси, ні вони, ні ти не смєй. Трудно, конєшно, ну, здержуваться нада, потому государствений приказ — буть вєжлівим з ними. Е, ето не шпана смердяча...
В голосі його чулась гордість і самоповага.
— Ну, а здорово тоскують?
— Тоскують?! Що ви! Зачем тоскувать! Ето там какойсь хвартовий січас рікомандацію наводить начииає. А у нас етого нема. О, нєт! Що ви? Хе! — Він, безумовно, навіть трохи образився. — Етого в нас не полагаєтьця. Сердятьця када-ні-када, ето вєрно, ну, тоскуать не прімєчательно нікада. Мой больше сердитьця, — гарячий. Вчерась ето приходять до його господін смотритель. "Ви, — говорять, — дєлали заявленіє иащот книг". — "Дєлав", — каже. "Ну, так што книги отказани, не будєть вам книг... Када б ви були послушні, вам би дали книги". Як загориться мій: "Ага, — говорить, — ну, так скажіть їм, що я плювать на їх хотєв!" — Замойченко озирнувся, нахилився до мене і таємно, пошепки пояснив: — На жандаров, значить!..
І в шепоті сьому у всякому разі було менше прихильності до "жандаров", ніж до "важного".
— А када другому, "білому", сказали, дак той, — говорить Курка, — тольки глянув і нічого не сказав, как будьте без вніманія. Ми їх звемо "білий" і "чорний". Мой — "чорний". Вони ж не називаються, всьо рамно как без імені. От как це стуло або румка, скажем, так і они. Видно, мають діла за собою!.. Ну, между прочим, не взнають, как їх звуть. Одна безполєзность ето — книги, утіснєнія і всякоє такоє. Не взнають. — Він у цьому був рішуче переконаний, і йому навіть смішно та нудно було дивитись на силкування свого начальства. — Не такой народ! Ето їм не шпана, що дав раз-два у зуби — і зводьтесь, всьо вам і виклав. Отдєльний народ, стойкий, — політика, словом. Нікада не сознаютьця.
Я певний, що, якби я захотів змагатись з Замойченком з цього приводу, він узяв би се за особисту образу.
Замойченко, значить, подавав надії.
Я поділився з Полею своїми здобутками. Вона, з свого боку, балакала з Безродним. Сей худорлявий, смугляво-жовтий парубок ще більше підходив до наших планів. Коли Замойченка можна було підкупити грішми, то Безродного, так би мовити, ідеєю страждання. Замойченка звабила "отдєльность" "важних", а Безродного — їхня таємність і надзвичайна самотність. Він ніяк собі не міг уявити, як можна прожити хоч три дні в такій самоті.
— Ну, б'ють, пушай б'ють. Ну, книжок не дають, проходки не дозволяють... Пущай. А як-таки ні слова ні од кого не почути. До нас заговорить, мовчиш, як німий, та тольки одвертаєшся... Служба тоже не свой брат... Посади мене так, так на другий же день усе б виказав. А вони так наче і нічого. Походить, сяде; посидить, ляже... Дивиться в стелю і щось пошепче; посміхнеться, похмуриться. Так наче хтось з ним другий єсть у камері. І таки, мабуть, єсть. Не прості люди. Так переказувала його слова Поля. І він теж, як і Замойченко, непохитно вірив у те, що вони "не сознаються". Сила "їх" була поза всякою конкуренцією. Мало того, сила ся носила характер неземний, надлюдський. А що їх стерегли так пильно, так се була одна "безполєзность", "вони" були дужчі за грати, замки, стіни, дозорців. Я певний, що для Замойченка, Безродного та навіть всієї тюрми й Гнилятина нічого не було б дивного в тому, якби в одну ніч "тайні" раптом десь зникли. Все було б ціле — і грати, іі стіни, замки, двері, дозорці б стояли на місцях, а вони все-таки зникли.