Божки

Володимир Винниченко

Сторінка 4 з 54

Вона на всі средства пішла. Але коли побачила, що все дарма, взяла й кинулась у річку. Дитини у неї ще не було. Це не вірне в фактах. Ну, як тобі подобалась би така версія? Га?

— Чого ж ти цього всього товаришам не сказав? Чого ж ти приняв їхній бойкот? — раптом з несподіваною, цілком несподіваною силою й жагучістю, з гнівом, з обуренням вибухло у Ося. Він аж потемнів весь, аж ліжко струснув.

І от тут знов моя пробоїна: в мене болюче-солодко забилось і замерло серце, я так захвилювався, що горло мені здушило. Це у "пустельника" так!

— Чекай, любий, з товаришами! Ти так кричиш, неначе все так і було, як я говорю. Я ж попередив тебе, що це приклад. Може, все так і було, як ти знаєш. І при тому... Добре, чом Вадим, твій брат, не сказав так товаришам? Тому, що... хіба б товариші повірили? Це раз. А друге — коли б вони повірили, дівчина мусіла б погибнути. А погибнути — чекай! — ось через що. Товаришам що важно було в цій історії? Справедливість. Знасилував, обманив, оганьбив, забрав дівочу честь — покривай гріх, вінчайся, женись. Вони ж через що винесли бойкот? Не через те, що визнали мене... чи, той, Вадима, подлим товаришем, якого не можна терпіти в своєму товаристві, шкодливого і т. д. Це я розумів би. Ні, вони його викидали через те, що він не згодився покрити гріх, вінчатись, женитись. І тут вся штука в цьому, вся штука, тут весь світогляд! Тут страшенно цікавий світогляд. Чи той світогляд сам по собі не цікавий, звичайнісінький, ветхий світогляд, а цікавий у тих, хто повстав проти всякої ветхости. Це один з божків тої ветхости. Честь! Ти знаєш, де міститься честь жінки, на думку цього світогляду? Червонієш? Значить, знаєш! Не в її душі, не в глупоті, не в еґоїзмі, а... Ну, добре, ти сам знаєш.

Тут я почав губити свій тон, в цьому місці. Ще не тут був початок. Я навіть устав.

— Чекай! Що хотіли товариші? Вони хотіли рятувати честь тої дівчини. Або женись, або бойкот. Женишся — перестаєш буть падлюкою. Ні — падлюка і бойкот. Ти розумієш, вдумуєшся? І розумієш, що твій брат Вадим не міг принять — женитись. Що це за суд був? Це — другий божок. Суд — справедливість, кара. Не товариський суд — поміч, а суд — кара. Зробив злочин — покарать. А може, йолопи ви, не злочин, а помилка?! Га? Раз злочин, раз я шкодливий для вашої среди — геть мене зовсім, геть без всяких поправок, моментально, в двадцять чотирі хвилини. А коли ні, коли не шкодливий, то, значить, не злочин, а помилка. Значить, не карать, а помагать треба. Так чи ні? Так?

Я почув, що гублю себе, що треба спинитись, швидче повернути свій тон. Але вже не міг.

— Так! — швидче з переляку, ніж з згоди підтвердив Ось.

— А раз так, то що їхня справедливість, честь, що воно таке, чим ріжниться від чести офицера якого-небудь? Чим? Ні, не вони мені дали бойкот, а я їм! Я дав бойкот їм і їхнім божкам.

Протверезила мене дуже проста, як звичайно, річ: в запалі я, хотячи затягнутись од хвилювання папиросою, тикнув її другим кінцем у рот, вогнем. Від цього я вмент прийшов до себе. Плюючи й харкаючи, я дивився на Ося. Він сидів з трохи роззявленим од уваги ротом, що надавало йому вигляду глуповатости. Очі були поширені й чекаючі. Він дивився, як я одпльовувався, але ждав дальшого, весь повний тим, що чув перед сим. Навіть щось у лиці пом'якшало... Хлопчик собі десь гадав, що я для цього й затяг його сюди, щоб перед ним сповідатись.

— Захопився занадто! — сказав я з усміхом, знов сідаючи й потягаючись. — Иноді захоплюватись хоч би й власними фантазіями буває шкідливо. Але поети — народ необережний.

І тут я раптом зареготав, немов тільки що роздивившись вираз лиця Ося.

— А ти чого такий? Аж рота бідака роззявив. Ти вже й повірив? Та я ж тебе попережав, що приклад. Може, ще думаєш, що навмисно для того тебе сюди затяг, щоб розказати тобі цю історію? Вибач, голубчику, але зовсім не для того. Зовсім для иньчого. Навіть еґоїстична ціль була, ну, та з мене ти не будеш альтруїзму вимагати. Ти ж знаєш, що я — індівідуаліст. Та ще який! Ого! Чекай, в цьому й єсть моя ціль. Не в цьому, неправда... Ну, ти сам побачиш, зараз скажу. Вперед докінчу фантазію. Ну, значить, бойкот. Так? Добре. Треба ще закурить.

Поки я закурював, Ось змінив вираз лиця. Правда, змінив його зараз же, як я звернув увагу. Він здивовано й пильно, по-инакшому вдивлявся в мене. Я знаю, мені не треба було допускати в своєму голосі злоби.

Закуривши, я поклав ногу на ногу, пустив дим угору й почав знов:

— Тебе, видно, цікавить? Я дуже радий. Зрештою, знаєш, ти можеш цю мою фантазію пустити між люди... О, не думай, що я так хитро підхожу. Я не для себе. В мене тепер пробоїна, і я чую трошки жалости до тебе. Ти все ж таки мусиш мене соромитись. Ти й соромився, я помітив. Вчора ти не хотів поцілуватись, сьогодня не помічав мене, коли я махав тобі рукою... Що?

Я наготовився його заспокоїти, сказати зараз же, що я на се не звернув уваги, але Ось, на моє тайне диво, тільки почав дивитись у землю, не одкидаючи моїх слів і не соромлячись.

— Бачиш, ти згожуєшся. Ну, так тобі ця фантазія все ж полегчила. Мовляв, не тільки, виходить, брат мій не падлюка, а навпаки, добрий чоловік, благородний чоловік, нещасний зрадник і несправедливо обижений. Постать, словом. Хто може перевірить? Крім того, щодо індівідуалізму. Тут, знов-таки, не звичайний індівідуалізм, а особливий, благородний теж. Ти от сам скрикнув: "Навіщо ж ти приняв бойкот?!" От тут і об'ясняй всім. Із благородства, мовляв.

Перш усього, не хотів пожалувану дівчину втопить, а друге — побачив, мовляв, наочно, опукло ветхость тих, які бойкотували. Сам пішов. І навмисно жив два роки біля них, щоб сказати їм, що йому байдужий їхній бойкот. Два роки! Це все ж таки не жарт. Але й цього мало! Тим у тому своєму мовчанню він, брат Вадим, найшов великий прінціп щастя. Ти тільки послухай. Що таке страждання? Це почування. Правда? Чого бойкот — кара? Тому, що чоловік мучиться соромом, самотою і т. д. Правда? Що треба зробить, щоб не було погано? Не бойкот знищить, а те, що від того є. Не почувать його. Нічого не почувать. Ні до кого. Це — сила! Уяви собі, ти маєш таку силу. Всякі нещастя, неудачі для тебе дурниця. Ти вище всього того. Тебе садовлять у тюрму, ображають, знущаються, а ти не помічаєш того, ти не реаґуєш, бо ти не маєш почувань. Більше: ти аморальний якнайбільше. Це модерно. Серйозно. Я вже розсказував другим: я от їхав і бачив, як на моїх очах мерли з голоду люди. Я нічого. Знаєш, як пустельники, святі, які спасалися в пустелях і на самоті. Вони були найбільші індівідуалісти і аморалісти. Ніцше, цей ідеолог всяких індівідуалістиків, — пшик собачий поруч з ними. Вони нічого не мали з людьми, — хоч лускай перед ним від муки, йому все одно. Дай йому розкрасуню — він тільки шопотітиме собі свою молитву. От це сила! Таку, голубчику, силу привіз з собою з тайги і твій брат Вадим. От він тепер тебе покликав, щоб просто поупражнятись. Ану, мовляв, ось мій брат іде. Не бачив я його десять літ. У людей рідність щось викликає, якісь чуття. Ану, у мене буде що? Здрігнеться моя сила? Ні, не здрігнулась. Я знаю, ти аж підскочиш від обурення, що я тебе для цього тут держав, але... мене й це не пройме. От сьогодня був я у одного пана, Микульського, грошей хотів позичить, щоб батьків вивезти від Никодима. Пан мене вигнав. Сестра його була, жінка, при них мене вигнав, а я нічого. А от хоча б з Антошкою. Ти сам бачив. Він мені руки не подав. Ти думаєш, мене це хоч трошки запекло? Сила, брат!

— Антошка не через те. Він усіх інтеліґентів ненавидить... — проговорив собі на коліна Ось. І потім, коли підвів до мене лице, очі вже дивились прямо, твердо й з тою самою холодною суворістю, з якою він зустрів мене там на улиці. Не повірив, чи що иньче? Я не розумів.

— Ну, мені треба йти! — раптом підвівся він і глянув убік, мабуть, думаючи, чи подавать мені руку, чи ні. Я з посмішкою чекав.

— Чого спішиш так? — байдуже кинув я.

— Партійні, мабуть, справи? — додав я з легким усміхом у голосі.

Ось стояв усе так само, дивлячись убік. Руки, замазані фарбою, висіли без руху. З вікна світло доходило вже слабо. І від того очі його були в великих тінях, похожі на очі черепа. Не помічаючи того, він знов сів і помалу, помірно почав терти долонею коліно, випрямивши пальці.

— Що то у вас за справа така гаряча була, що Антошка такий неконспіративний був?

Ось підняв голову, якийсь мент дивився мені в лице і рівно, холодно, вороже сказав:

— Справа страйку у Никодима на фабриці. Никодим образив сестру Антошки, Маню. Він наняв одну сволоч, щоб той Маню спокусив на... кохання. Коли вони зійшлись на побачення... в старім сараї — Никодим з помішниками накрили їх. І почали глумитись. Співали над Манєю марсельєзу. А вона лежала роздягнута у їх під ногами. Антошка... і другі хотять зробити страйк.

Я якийсь час мовчав.

— За таку дурницю? — нарешті, позіхнувши, кинув.

Ось якось в себе кашлянув і знов устав, нічого не кажучи. Я не міг бачити виразу його лиця, вже сутінки спадали, хоч надворі було ще зовсім видно.

— А чого ж він у тебе домагався? — знов спитав я, з напруженою цікавістю чекаючи, чи на сей раз одповість.

— Домагався такого вчинку, який зветься... злочинством і падлюцтвом! — голосно й з незахованою злістю й огидою вирвалось у його.

"Падлюцтво" він підкреслив.

— Навіть злочи-н-нство? Ого! Уголовне?

Ось не одповів. Але не йшов. Я почував, що так він не може піти, він мусить виявити чим-небудь свої чуття.

— Не тільки одне падлюцтво? Коли тюрма, то річ погана. А падлюцтво... дурниця. Ти оттаку силу придбай, як у брата твого, тоді всі ці словця не матимуть такого...

Він не дав мені навіть докінчить.

— Слухай, Вадиме! — почав він дуже тихим і, як мені здалося, з усеї сили зтриманим голосом. — Я — член робітничого товариства "Гартованці". Це — товариство... По правилам цього товариства ні один член його не може бути в приятельських відносинах з людьми нечесними й неморальними. Ціль цього товариства — ті самі божки, з яких ти глузуєш: правда, справедливість, добро...

— Гартованці? — перебив я, дивуючись. — Що значить "гартованці"?

— Значить люди, які гартують себе проти всякої підлоти! — знов гублячи свою зтриманність, голосно сказав Ось.

Мене найбільше брало дивування: чого він так запалився, образився? Що я такого особливого сказав? Образився він, безумовно, в самім кінці, але від чого?

— Гартують? Як же вони це роблять? Це дуже цікаво! Я від тої цікавости аж рівніще сів і повернувся ввесь до Ося.

1 2 3 4 5 6 7