Дисертація

Валентин Тарнавський

Сторінка 3 з 17

А за цим, чого доброго, поцікавиться, чи не сам Хома її і роздяг, де і ким він працює. А вислухавши всі неправдоподібні Хомині байки, як у квартирі холостяка серед ночі опинилась роздягнена дівчина, лишень недовірливо гмикне. Ні, зараз їй потрібна не юридична консультація, а лікарська опіка. Треба дзвонити в швидку. Першу допомогу він їй подав, а далі хай самі розбираються.

Хома поніс тацю на кухню, акуратно, навіщось зволікаючи, помив посуд, перетер рушником усі тарілки, а коли повернувся до кімнати — незнайомка вже спала, вкрившись його кожухом. Довкола неї хутряною облямівкою вляглися всі п’ятнадцятеро котів.

Водянистий відчув, що в нього гудуть і підламуються ноги, і знесилено опустився в глибокий фотель. Треба було йти дзвонити, а він все сидів та сидів, слухаючи цокіт будильника, її мирне спокійне дихання, і аж ніяк не бажав, щоб сон цей кінчався. Уперше в його самотній келії спала жінка. Її розтерте вушко рубіновим гребінцем світилось на подушці. Перелітні тривоги брижили чисте чоло. Водянистий взявся сторожувати її сон, і це сповнювало єство такою силою і незнаною відповідальністю, що Хома відчув себе справжнім мужчиною, котрий сміливо йде назустріч пригодам і по-лицарськи виконує свій обов’язок перед жінкою. Він тепер був героєм нового, ще не написаного роману.

Скільки, скільки років він мріяв про неї, і тепер, здавалося, не дівчина затишно скрутилась калачиком у ліжку, а сама його матеріалізована мрія. Таємничий і прекрасний подарунок, котрий житейське море підкинуло йому цієї ночі. Загадкова амфора з неясним вмістом.

Хай до ранку поспить тут — і будь-що-буде. Він поправив подушку, помацав обережно чоло незнайомки, і вона чомусь м’яко всміхнулась. І Хома теж щасливо всміхнувся, зручніше вмостився в кріслі і став стерегти теплий вогник життя, котрий засвітився в його оселі.

Уночі в Хомин сон, пругко махаючи крильми, влетів білий лелека, узяв за сорочку до дзьоба й поніс над паруючими ріками, сизими імлистими луками, посіченими дощем стіжками, пошрамованими війною осокорами, над розбитими танками і гарматами, над чорними коминами розмитих згарищ далеко-далеко — аж в пісне його повоєнне дитинство. У те кустрате гніздо, котре капелюхом умостилось на всохлій груші коло його рідної хати. Рано-ранісінько приніс. Саме вийшла мати на поріг, гірко скривилась на святешний голодний великодень та й подалася за погрібник кропиву на борщ скубти. Волохаті йодисті паростки. Малий замурзаний пуцьвірінок, шморгаючи носом, тягся за нею слідом і плаксиво канючив хліба з олією. Дай та дай. Дай та дай. "Оно сонечко сяде в гніздо, тоді й дам", — сказала йому мати. Взяв малий Хома лозину і почав заганяти його: "Сідай, гиля, та сідай, бодай тобі повилазило". Смутно всміхнулася тоді мати на Хомині старання, повела до хати, зняла з мисника черству хлібину й ніби від самого серця відкраяла Хомі товсту скибку, пахучою олією полила, сіллю-лизунцем посипала. Ох і смачно ж було! Радо вискочив Хома на вулицю до хлопців, щоб і ті побачили, як він хліб їсть, а вони йому й кажуть: "То діло не хитре, давай ми кусень потримаєм, а ти через калюжу стрибни". Розігнався Хома, плигнув і впав у багно. Озирнувся, а довкола нікого нема. Тільки сміх зостався. Ох і перепало ж Хомі за дурне геройство — на все життя затямив. Оперезала його мати мокрими штанцями нижче поперека й сама заплакала: "Не стрибай, не казись, бісова дитино, коли дають, а сядь ото в кутку і кутуляй". Малий Хома рюмсав, розмазував сльози по щоках, недобре думав, вовчкувато дивлячись на неньку. А за годину висох, забувся і знов взявся душу з неї сотати. Дай та дай. Не хочу хліба, хочу молозива. Гірко-прегірко зітхнула мати, взяла в дійницю літепла, рушника й пішла до повітки. А за нею Хома на одній нозі пострибав. Сонячний промінь пробився крізь стріху, порохнява в ньому крутилась стовпцем. Ясне, голе тоді життя було. Підступила до корови мати, обмила набрякле вим’я. І тоді побачив малий Хома те в коров’ячих голодних очах, чого зроду-віку не бачив. Людське страждання. Але не перестав канючити — дай та дай. Витріщив очі широко і бездумно й нетерпляче дивився, як цебенять у відерце перші цівки, спочатку білі, дедалі жовтіші і важчі, зовсім брунатні, доки не зашептала вперше в житті в його вухо куца совість, що скоро цвіркне в дійницю гаряча кров.

Хома глухо застогнав і прокинувся. Уперше в житті в нього важко защеміло серце. Світла тінь стояла перед вікном у Хоминій сорочці та його безформних штанях, напружено вдивляючись у маленьке дзеркальце на електробритві. Сухі пошерхлі незнайомчині губи ледь чутно ворушились. Так шелестить під вітром висохлий, пожовклий очерет, що вмерз у зимовий став:

— Хто се, хто се?

Ніби вітер гнав чолом незнайомки низькі чорні спогади про холодні дощі, котрі падали на землю снігом, заковували тіло льодяним панциром, не даючи поворухнутись.

— Холодно, сніжно. Птахи одлетіли. Зимно стояти босоніж. Боюсь, боюсь… Треба бігти, втікати, а воно тримає, не пускає…

Вона ніби марила вголос. Певно, той учорашній страх цупко тримав її у своїх волохатих обіймах, приморожуючи ноги до землі.

Хома стрепенувся, пружини в кріслі зойкнули, наче воно ожило. Незнайомка злякано припала спиною до вікна, застерігши нову небезпеку, котра чатувала на неї в кожному кутку. Перелякана нічна птаха рвалася на волю з випадкового прихистку. Хома її розумів. Перший ранок у кімнаті навіть такого вихованого та інтелігентного чоловіка, як він, нічого доброго не віщує молодим дівчатам. Певне, вона з огидою силкується збагнути, як йому вдалося затягти її сюди, чим таким він її споїв? Зараз вона розридається, цокотітиме об склянку зубами і з ненавистю дивитиметься на Хому.

Але вона тільки відчужено озиралась. Все в Хоминій келії нагадувало театральну вбиральню минулого століття. Клоччям звисали додолу плюшеві портьєри — то сіамські коти тренували на них сходження. В старій кришталевій вазі лежали шкірки од ковбаси. Спіднє сохло на батареї. Наче подушечка з голками, нидів кактус, котрого Хома з науковою метою не поливав. Повсюди валялись розкриті книжки, списані клапті паперу. Каретою стояв громіздкий "Ундервуд", а сім слоників марширували попри нього в світле майбутнє. Гіпсовий кіт-копилка розсівся на комоді.

— Пардон, — сказав Хома і рукавом стер густу порохняву з етажерки. — Тут трішки не прибрано. Знаєте, живу сам. Гості в мене бувають" рідко. Наука, розумієте, вимагає жертв. Нам, вченим, не до цього.

Вона делікатно всміхнулась, погоджуючись з його словами. Хома підбадьорився й розпустив павичевого хвоста, від хвилювання розмовляючи з іноземним акцентом:

— Ч-чай, каву? — розкішним жестом запропонував він, з жаком усвідомлюючи, що кави й бубки нема, скінчилась. А нових запасіз він із міркувань економії не робив. Але язик ліз уперед. — Вам з коньяком, з лікером?

Незнайомка заперечливо похитала головою. Хома зітхнув з полегшенням. От що значить справжнє виховання. Шляхетно відмовитись від того, чого в господаря нема.

Водянистий увімкнув свій дедуктивний метод. Губи не фарбовані, повіки не підведені. То були ознаки належності до гарної родини. Тільки-но закінчила школу, медалістка, вчиться на романо-германському, квітнику наречених, коли пише, закушує губку. Звичайно, з нею рано про щось було говорити, але батькам позитивний Хомин образ мав сподобатись. Він же не якийсь там жевжик, щеня голохвосте, а без п’яти хвилин кандидат. Він займе за нею чергу і неодмінно вистоїть її.

— Ви згадали, що з вами трапилось?

Вона знов захитала головою, напружено вдивляючись в Хому.

— Ну хоч хто ви, як вас звуть?

— Не знаю. А хто я?

Хома тактовно змовчав, почуваючись скромним придворним лікарем при особі царської крові. Що ти їй скажеш? Діагноз з усього випливав поки невтішний. Повне самозабуття. Цілковита втрата особистості. Табула раса— чиста дощечка. Скажи їй зараз, що вона камінь, — і вона стане каменем. Назви травою — буде травою. Вогнем — згорить у рудому полум’ї своїх кіс. Хома й не таке бачив на сеансах гіпнозу. Там під навіюванням люди перетворювались на що завгодно. На риб, на своїх начальників, шахових королів. Один — так взагалі на порожнє місце.

— Від переляку ви втратили пам’ять. Пригадайте, хто ви? Де живете, вчитесь? Як вас звуть?

— Як вас звуть? — мов далеке відлуння в скелях, повторила вона.

— Мене Хома. — Водянистий не відразу зметикував, що з усіх реакцій на зовнішні подразники у ній лишилась найпростіша — ехолалія, повтор. Вона зараз могла бути тільки віддзеркаленням його ж слів та вчинків. І на речі треба було дивитись тверезо.

— Ми зараз поснідаємо, а потім ви поїдете туди, — Хома махнув рукою за морозяне вікно, в простір. — Там вам допоможуть.

— Ні, ні, не хочу. Тут тепло. Там я замерзну. — Вона затремтіла осиковим листком. І впала перед Хомою на коліна. — Я буду тут, я боюсь.

— Встаньте, ну встаньте ж.

Водянистий спробував звести її, але марно. Негнучкою долонею він гладив руді хвилі, намагаючись згасити напад манії переслідування. Чоло не пашіло — температура нормальна. Зовні ніщо не видавало недугу. Але, видно, на тому смертельному порозі тілесна оболонка виявилась міцнішою, аніж парникова її душа. Будова залишилась, а всередині все вимерзло до пня.

Хома бурмотів собі під ніс латинські терміни, як ворожка заклинання, але то мало допомагало. Всі завчені діагнози й показання переплутались у ньому. Досі знання його лежали в голові, а тепер їх треба було мати в руках.

Товстими дерев’яними пальцями він торкався її тремтячих плечей, дерев’яними губами питав, що і де в неї болить, з якого такого питання вона побивається, прохав узяти себе в руки… Дівчину треба було заспокоїти, а Хома не знав як. Досі він мав з дівчатами суто офіційні стосунки. Студент — студентка, пасажир — пасажирка. Вони чогось обминали його. Тільки раз у отій веселій компанії одна дотепна дівчина поставила його в під’їзді до водопровідних труб після вечірки, примусила поцілувати себе, а потім розчаровано сказала: "Ех, ти. Ти ж холоднокровний. Знаєш, ми з тобою як дві труби. Гаряча й холодна. І поруч, і протилежні".

Але тепер Хома розумів, що для цієї заледенілої нічної незнайомки він мусить стати гарячою трубою, бо вона так відчайдушно, довірливо тулилась до нього, кожною клітинкою шукаючи тепла, захисту, любові, що Хома згорів би у топці сам, аби віддати те тепло.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(